(Рубрика «Точка зору»)
Колись слова «Перша столиця» та «ментівське місто» вказувати на Харків так само, як слово «мама» на Одесу. Що ж, у ті часи бути «ментівським містом» було не так вже й погано. Якщо й відбувалися у місті резонансні злочини, то носили вони як правило, економічний характер: так звані «цеховики», спекулянти, шахраї. Жодних вибухів чи розстрілів. Погодьтеся, краще стати жертвою шахрая, ніж вогнепального пострілу. При цьому усі резонансні злочини, як правило, розкривалися!
«Перша столиця» нерозкритих злочинів
З тих радянських часів ситуація почала прискорено змінюватися, що стало особливо помітно у ХХІ сторіччі. «Правила» докорінно змінилися. Харків перетворився на «Першу столицю», але з нерозкритих злочинів. Та ще й яких! Вже «традиційними» стали розстріли інкасаторів (26 жовтня 2001 року, 26 жовтня 2004-го, 8 листопада 2005-го, 28 листопада 2013 року). «Загадкова» куля з нарізної зброї 16 січня 2007 року обірвала життя харківського політика Євгена Кушнарьова, який у Партії регіонів був основним конкурентом Януковичу. То ж після викрадення журналіста Василя Кліментьєва 11 серпня 2010 року вже ні в кого не було сумніву що усі сліди будуть ретельно зачищені колективними зусиллями як «розбійників», так і «сищиків». А далі пішло-покотило. 15 грудня 2012 року – не менш «ідеальний» злочин – вбивство судді з усією родиною. 1 серпня 2013 року – «ідеальний» розстріл крупного комерсанта.
То що, невже Харків вже припинив бути ментівським? Аж ніяк ні. Саме на прикладі Харкова найбільш очевидним став процес дегенерації правоохоронних органів.
Дехто звідти перетворилися на відвертих бандитів. Як приклад сумнозвісний лідер харківських терористів Євген Жилін, який, до речі, перебуваючи «у розшуку», спокійно гуляє квітневим Харковом. З того ж тіста і друг Жиліна – Андрій Козар, наркоторговець, той, що викрав Кліментьєва, потім спокійно зник. Тому і був встановлений як єдиний причетний до вбивства журналіста. …І Жилін, і Козар раніше служили міліцейськими оперативниками.
Дехто заприятелював та навіть зріднився з криміналом. Так, кримінальний авторитет Геннадій Кернес став зятем… прокурора-нардепа Юрія Гайсинського (колись голови підкомісії Комісії Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби зі злочинністю, а нині заслуженого пенсіонера).
Викрадення Кліментьєва набуло міжнародного резонансу, одразу ж чітко визначивши чорний «колір» режиму Януковича. То ж наступні резонансні злочини сприймалися вже як закономірність. А от нинішній революційний рік запам’ятався тим, що масові розстріли взагалі стали справою звичною. І «ментівська Перша столиця» зробила сюди вагомий внесок. 9 березня у кафе в центрі міста з автомата розстріляли двох відвідувачів та поранили офіціанта. Цей випадок взагалі пройшов непоміченим.
А от замах на зятя колишнього голови підкомісії комісії Верховної Ради знов отримав неабиякий міжнародний резонанс.
На ті ж граблі, але з потрійною силою!
Замах на Кернеса став ласою темою для різних здогадок, спекуляцій, взаємних звинувачень проукраїнських та антиукраїнських сил тощо. Кернес, до речі, до останнього потужно впливав на харківську міліцію. Але єдине, що тепер можна сказати напевне – злочин залишиться нерозкритим. Тим самим продовжуючи нову традицію, що започаткована саме у «ментівській столиці» Харкові, який дедалі більше скидається на гангстерське Чикаґо часів Великої Депресії. Тим більше, що ми сьогодні вступили до власної Великої Депресії.
Яких же перспектив тепер чекати? Цілком очевидно у найближчому майбутньому – зростання рівня злочинів і, зокрема, важких. Одним з чинником цього стає неспроможність правоохоронних органів тримати ситуацію під контролем на всіх рівнях – від попередження та боротьби з тероризмом до системної діяльності з розкриття. Особливо відчутно це позначиться саме на Сході, де міліціянти цілком дезорієнтовані і, з низки причин, навряд чи впевнені у завтрашньому дні. Який стимул напружуватися заради розкриття злочинів? Який сенс ризикувати життям заради туманних перспектив? Навіщо боротися з професійними злочинцями, які мають добру підготовку та мотивацію? Адже можна безкарно порушувати присягу і самоусуватися від виконання прямих обов’язків. Можна здавати (чи продавати?) режимні об’єкти, зброю, амуніцію. У таких умовах не виключено, що частина з них вже бачать себе у ролі кримінальних бізнесменів – жиліних та козарів. Частина, ймовірно, опікується своїм легальним бізнесовим майбутнім та угноює для цього ґрунт. Що й казати, коли державні будівлі обороняють не правоохоронці, а… цивільні жінки, як це сталося у Рубіжному 30 квітня.
Хто намагається гендлювати совістю, на жаль, має «гідні» взірці! В Україні досі успішно діють комерційні структури, що належать особам, щодо яких цивілізований світ запровадив санкції. Зокрема, сину Януковича, міністрам уряду колишньої влади тощо. А влада нинішня демонстративно «не помічає», що події на Донбасі розвиваються за вже відомим сценарієм – щось проміжне між Абхазією 2008 року та Кримом 2014 року. Більше того, нинішня влада з потрійною силою наступає на ті ж граблі, об які розбив собі лоба режим Ющенка.
Замість довгих пояснень доречно навести красномовний приклад. Тодішній цивільний міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, презентуючи на посаду очільника міліції Харківської області податківця Віктора Развадовського, запекло казав: «Це такий самий термінатор корупції, як і я!». Та згодом виявилося, що луценківський «термінатор корупції» став розводити її у небачених до того масштабах. За що у 2012 році вислужився аж до нардепа за списком Партії регіонів.
Вчитися у друзів та ворогів
То чи можна зарадити згаданим тенденціям? Не виголошуючи гучні заяви, які могли б не сподобатися окремим представникам коаліційно-корпоративної влади, зауважу таке. Сьогодні у силових структурах не ведеться жодної системної політики для поліпшення ситуації. Натомість здійснюються спроби часткової зміни керівників структурних або регіональних підрозділів. До розкладеної структури призначають іншого керівника, часто зі своїх, із колишніх підлеглих старого. Чи зміниться у такому разі система?
В умовах, коли єдиною системою стає системна безпорадність, не зайве б і повчитися у ворогів. Ми достатньо спостерігали, як терористи з Росії перекидаються до Криму, з Криму – на Донбас, з Донбасу – в Одесу, і далі аж до Львова.
Реальним виходом вбачається міжрегіональна кадрова ротація силовиків майже у якнайповнішому складі. Особливо зі східних областей, що дезорієнтовані найбільшим чином. Можливо, слід зробити це у формі тривалих відряджень. Завдяки такому маневру вдалося б зберегти здорове кадрове ядро – професійних працівників. Позбавивши їх позаслужбових місцевих стосунків, можна було б розраховувати на те, що вони спрямують усю енергію на виконання прямих фахових обов’язків. У таких змінених умовах кожен матиме можливість довести свою професійність або фахову непридатність та пройти об’єктивну переатестацію. Більше того, масштабні ротації запобігли б можливим злочинам та навіть зради, випадки яких сьогодні непоодинокі. Інакше для певних місцевостей доведеться готувати нові кадри силовиків у повному складі. Штовхаючи скомпрометованих колишніх правоохоронців прямісінько до лав криміналу. Саме такі масштабні ротації особового складу могли б стати першим, але цілеспрямованим кроком до реформування силових структур.
Альтернативою цьому могла б бути радикальна реформа силових структур дружньої Грузії 2004 року з майже повною заміною особового складу та умов роботи. Проте, в нинішніх українських реаліях здійснити її не вбачається можливим.
А відтак, харківська традиція безкарності резонансних злочинів імовірно стане всеукраїнською.
Петро Матвієнко – доктор філософськых наук, голова Незалежної агенції журналістських розслідувань (НАЖуР) імені Василя Кліментьєва
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода