(Рубрика «Точка зору»)
Висловом «May Day» в англомовному військовому радіозв’язку починають інформувати про загрозливу ситуацію. Цим висловом можна охарактеризувати й нинішню ситуацію в інформаційному просторі Української держави, коли проти неї ведеться уже не тільки інформаційна війна.
Але. 12 березня в РНБОУ визнали, що до I-WAR українські ЗМІ не пристосовані. Саме таку думку висловила заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони Вікторія Сюмар. Мовляв, зараз українська «машина» не пристосована до ведення інформаційних війн. Мовляв, держава має малий вплив на ЗМІ. Помовчимо?
У сучасному світі поняття інформаційної безпеки перетворилося на одну з важливих складових національної безпеки – різко зросло число можливих інформаційних загроз для держави та її керівництва. Тому в статті 17-й Конституції України зазначено: «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу».
Чи зважає нинішнє керівництво Української держави на конечну важливість дотримання заходів інформаційної безпеки? Чи беруть до уваги високопосадовці Закони України «Про інформацію», «Про державну таємницю» тощо? Чи знають «професіонали», що опинились біля владного стерна, про існування напрацьованих попередниками указів та постанов, які регулюють конкретні дії чиновників, службовців щодо захисту інформації? Чи знайоме їм таке поняття, як «керування ризиком» – об’єктивна оцінка реальності небезпеки з одного боку і вжиття необхідних контрзаходів з іншого?..
В Україні за два десятиліття незалежності не вдалося розв’язати проблему формування загальнонаціонального культурного середовища, простору, атмосфери. А все через те, що в Україні не було власної політичної еліти ні в 1991 році, ні в 2013-му. Чужинецька еліта, яка спільно з колабораціоністами упродовж двох десятиліть боролася не проти колишньої метрополії, а проти українців, проти Української держави, досі перебуває під склепінням Верховної Ради. Нинішня політична верхівка все ще значною мірою складається з людей, котрі боролися з Україною або є нащадками ненависників Української державності. Проблема ця одномоментно не розв’язана і після Революції Гідності.
Тому чужинецька, насамперед російськомовна, інформаційна повінь продовжує затоплювати Україну. Імперська семіотика, ідеологія імперського «русского мира», антиукраїнська семантика й аксіологія й далі потужними інформаційними потоками звертається на українських телеглядачів.
Має рацію Ігор Лосєв, стверджуючи, що провідну роль у багатьох ідеологічних деструктивних процесах в Україні відіграє телебачення, більшість каналів якого демонструє повне відчуження або, в кращому разі, нейтралітет щодо своєї країни.
«Історія визволення є важливим компонентом символізації, на якому будується подальша проектна робота у віртуальному просторі, що можна реалізувати в літературі-мистецтві-кіно. <…> На чужій історії неможливо будувати нове. Вона відібрана і написана так, щоб з неї все одно в результаті вийшов автомат Калашникова, як у відомому анекдоті. Таким чином, мова й історія не дали потрібного фундаменту. тому маємо в базисі дві, а може й більше, політичні нації. Культура також виявилася не тією основою, оскільки висока культура єдина для всіх, а масова – майже не має національного присмаку. Те, що співає наш шоу-бізнес, можна співати в будь-якому ресторані, воно не має національного забарвлення. Тобто і висока, і масова культура, як виявилося, не дають можливостей для національного об’єднання» (Георгій Почепцов).
З початком російської агресії в Криму комусь з «айворників» (?) спало на думку розмістити на екранах увімкнутих українських телевізорів синьо-жовтий прапорець з вельми двозначним підтекстом: «Єдина країна»/«Единая страна». Про яку «єдину країну» йдеться?
Відколи українське суспільство було поінформоване, що державна «машина» не пристосована до ведення інформаційних війн, минуло майже два місяці. Та мало не щодня на тлі державного лого-символу демонструються невибагливі, але далеко не безневинні з ідеологічного погляду, російські телесеріали. Експлуатується риторика совєтського минулого, глорифікуються совєтські символи. Таке враження, що триває чітко продумана й добре організована інформаційно-психологічна операція щодо реанімації «єдіной страни»...
Лише упродовж березня-квітня на українських телеканалах демонструвалися «Красниє гори», «Гетери майора Соколова», «Пака станіца спіт», «Зоннентау», «Наркомавскій абоз», «Паслєдній бранєпоєзд», «Чужиє крилья», «Рускій крест»…
Тим часом українському телебаченню треба було б звернути увагу на більш ніж актуальну кінодокументалістику: «Другой Челси. История из Донецка», «Криминальная оккупация (Полная версия)», «Донецкая мафия. Часть первая: пришествие Ахметова», «Донецкая мафия. Часть вторая: пришествие Януковича», «Донецкая мафия. Часть третья: две ходки Януковича», «Виктор Янукович. Криминальные лидеры Украины», «Янукович!Донецкая братва!» 1 Серия, «Янукович!Донецкая братва!» 2 Серия, «Донецкая мафия у власти. Воры в законе»…
Сьогодні українці стали свідками того, що збувається похмуре пророцтво Ніколая Нікуліна – фронтовика, який став знаменитим істориком мистецтв, професором: «Те, кто победил, либо полегли на поле боя, либо спились, подавленные послевоенными тяготами. Остались у власти и сохранили силы другие. <…> На войне особенно отчетливо проявилась подлость большевистского строя <…>. Надо думать, это селекция русского народа – бомба замедленного действия. Она взорвется через несколько поколений в 21 или в 22 веке, когда отобранная и взлелеянная большевиками масса подонков родит новое поколение себе подобных».
Тому напередодні відзначення завершення Другої світової війни доцільно розпочати показ і документальних телесеріалів: «Радянська історія. The Soviet Story», «Собор на крові», «Гіркі уроки «Радянської історії» тощо.
А ще Національна телекомпанія України мала б організувати цілодобові телеефіри, теле-картинки для світових телеканалів й інформаційних агенцій. Треба на весь світ волати про небезпеку, яка сьогодні загрожує не лише Україні – нині Кремль вже перетворився на загрозу земній цивілізації. «May Day» – це сигнал тривоги для світового співтовариства.
P. S.
Центральні телеканали України й далі виконують роль своєрідних пропагандистських центрів сепаратистів – в епіцентрі події чомусь опиняються то Віктор Янукович і Ко, то терористи зі східного регіону країни зі своїми заявами, ультиматумами, вимогами… Бездумно, без ретельного аналізу тиражувати таку інформацію в умовах I-WAR неприпустимо.
Сьогодні не може бути жодної мови про якусь збалансованість подачі інформації. Найперш має спрацьовувати патріотизм, фаховість і відповідальність перед народом, перед державою. Власники телеканалів також мають дотримуватись цих принципів. Одне слово, люби Україну або забирайся геть…
Треба вести наступальну історичну пропаганду. Правильну, переконливу, ефективну. Для безпеки Української держави зараз це надважливо. Телебачення сьогодні може виконувати роль й консолідуючого чинника. Телеглядач має обирати саме українське ТБ. Використання української мови як додаткового засобу для поширення відвертої російської пропаганди неприпустимо. Ворожа пропаганда має бути припинена й нейтралізована.
І справді. 26 квітня телеканал ICTV почав демонструвати російський пропагандистський телесеріал (вісім серій упродовж дня!) «Ваєнная развєдка. Пєрвий удар». На наш погляд, РНБОУ мала б поцікавитися у керівництва телеканалу, чию позицію займає воно і чию політику пропагує в українському інформаційному просторі. Показ таких просовєтських/проросійських «кіношедеврів» у нинішній напружений час неприпустимо. Мимоволі виникає питання: на кого працює ICTV?
Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»,
кандидат філологічних наук
У тексті збережено виділення, зроблені автором
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода