(Рубрика «Точка зору»)
Нині Україна переживає болючу національну травму, пов’язану зі збройною агресією зовнішнього ворога й анексією частини національної території. Те, що сталося, заподіяло багато страждань громадянам. На даний момент в окупованому Російською Федерацією українському Криму українців і кримських татар, росіян, які є прихильниками України, піддають різноманітним утискам, обмеженням і приниженням. Їхнє життя, безпека, власність є під окупацією не гарантованими.
Зокрема, громадянам України до 19 квітня пропонують покинути Крим, якщо вони не хочуть прийняти громадянство Росії. Терор, зачистки, залякування новими депортаціями – така нині повсякденна кримська реальність. Кримським татарам у громадському транспорті задають знущальні запитання: чи збираються вони поселитися у Магаданській області Росії, чи повернуться до Узбекистану? З Криму женуть родини українських військовослужбовців, закриваються українські школи, факультети у вишах, українські газети і телерадіостанції. Крим «очищують» від усього українського, захоплюють майно Української держави, військову техніку тощо.
Сталася національна катастрофа. Втративши Крим, а значить і контроль над Чорним морем, над Керченською протокою (що ставить під загрозу металургійні центри південного сходу України) й Азовським морем, країна тепер не є геополітично повноцінною в своєму регіоні. Путінська Росія після успішної агресії де-факто контролює весь український південь, усе Чорноморське узбережжя України.
Загальна воєнно-стратегічна ситуація для України виглядає ще більш загрозливою. Країна практично втратила Військово-морські сили з базами в Севастополі, Керчі, Феодосії, Донузлаві, Саках, втратила 90% корабельного складу ВМС, Військово-морськуа з її кадрами і навчальною базою, багато озброєння та іншої військової техніки. Зникло 20-тисячне угруповання українських військ на Кримському півострові, у тому числі елітні формування. Російська армія тепер загрожує Україні не лише зі сходу і півночі, але й з півдня. А якщо згадати про Придністров’я, де перебуває російський військовий контингент, то ситуація виглядає ще гіршою…
Що сталося?
Повноцінність і функціональність влади випробовується екстремальними ситуаціями, здатністю ефективно використати обмежені можливості, зробити максимум у найважчих умовах.
Чи ефективно розпорядилося воєнно-політичне керівництво України своїми силами в Криму? З цього приводу в студії «Шустер-LIVE» своєрідно висловився президент Білорусі Олександр Лукашенко. Він запитав українську авдиторію: «Де була в Криму ваша армія? Чому вона не зупинила росіян, яких спочатку було значно менше, ніж ваших? Чому ви здали Крим без жодного пострілу?» Справді, наприкінці лютого, на початку березня поточного року Росія мала в Криму менше ніж 10 тисяч своїх військових, які просувалися вузеньким Керченським півостровом. Була чудова можливість заблокувати їх там, відсікти формування без знаків розрізнення від так званої «кримської самооборони». Так, це була б, як зазначив Євген Марчук, виснажлива війна нервів, проте вона давала шанс зберегти Крим.
Однак київська влада дуже швидко втратила управління військами, будучи нездатною давати адекватні розпорядження українським формуванням. Путіну було продемонстровано безпорадність Турчинова, Яценюка та їхнього військового відомства, що тільки заохотило його до подальших «подвигів». Якщо можна без жодного пострілу захопити перенасичений українськими військами Крим, то хто може завадити зробити те саме з цілою Україною? За законами воєнної науки, сторона, що наступає, повинна мати перевагу над тими, хто обороняється, у три рази. Себто на 20 тисяч українців повинно було припадати 60 тисяч росіян. Стільки їх там немає навіть зараз. Провал пояснюють побоюванням російського наступу на сході й півночі. А може, навпаки, невдача в Криму сприяла б більш обережним діям Росії?
Особливо дивують вимоги українського Міністерства оборони до частин у Криму «діяти за обставинами». Себто, беріть усю відповідальність на себе, а ми в Києві жодної на себе не візьмемо. Влада, що боїться відповідальності, – це не влада, а купка переляканих і неефективних політиків. У перші дні напередодні російської агресії, коли треба було діяти швидко і рішучо, в Києві нова влада ділила портфелі за партійно-квотним принципом. Цей принцип на початку ХХ століття дуже посприяв краху УНР…
Чи зробили висновки?
Судячи з останніх виступів і заяв прем’єра Яценюка і в. о. головнокомандувача Турчинова, якихось мудрих висновків так і не зроблено. Чого варта лише пропозиція голови Кабміну Яценюка про ліквідацію обласних адміністрацій і передачу влади в регіонах облвиконкомам. Самогубна ініціатива виправдовується вічнозеленим гаслом «розвитку місцевого самоврядування».
Але місцеве самоврядування – це рівень села – селища – міста. Область – це вже територія, регіон, де має бути (тим більше в умовах воєнного часу!) жорсткий контроль центру. Що буває без такого – показав Крим. Якщо скасувати державні адміністрації на південному сході, там почнеться місцева номенклатурна анархія, якою скористаються недобитки з партії Януковича, російська «п’ята колона» і «політичні туристи Путіна». Під тиском Кремля почнеться «парад референдумів» (як вимагає нині Янукович, чи той, хто діє в Росії від його імені). Пан Яценюк щиро цього не розуміє чи свідомо шкодить Україні і хоче кримську трагедію поширити на всю країну?
Ще одна екзотична заява Арсенія Яценюка. На його думку, не варто запроваджувати візовий режим із Російською Федерацією (взагалі з країною-агресором розривають дипломатичні відносини!), бо це, мовляв, зашкодить українським громадянам, які працюють у Росії, водночас це не зупинить офіцерів ФСБ, що перетнуть український кордон із підробленими візами. Так, але це зупинить десятки тисяч «політичного м’яса» Путіна, що можуть легко зорганізувати заколот під російськими прапорами у будь-якому обласному центрі південного сходу. Це зупинить «політичну піхоту» ФСБ, ГРУ, СЗР та інших російських структур, що привозять в Україну свою масовку, використовуючи людські ресурси сусідніх з Україною регіонів Росії. Невже пан Яценюк і цього не розуміє?
Події, що сталися, змінили настрій українців щодо НАТО, вперше за багато років за євроатлантичну інтеграцію виступає більшість громадян. Крім того, російська агресія суттєво змінила настрої в Брюсселі, Вашингтоні та інших столицях Заходу. Україна могла б скористатися такими змінами. Але прем’єр непохитно заявляє, що «НАТО зараз не на часі». А коли ж буде на часі? Коли російські танки зупиняться (якщо зупиняться!) на станціє Чоп?
Зміцнилися і настрої щодо інтеграції до Євросоюзу. Зараз, якби провести відповідний референдум, відповідь абсолютної більшості українців була б «так». То чому не можна було провести цей референдум за умов економії державних коштів одночасно з першим туром президентських виборів – нехай і з прицілом на майбутнє, на перспективу? Це був би вагомий сигнал і Росії, і Європі, чого прагне українське суспільство. Але час згаяно…
Отож постає фундаментальне запитання щодо компетентності чинної влади і її здатності хоча б чогось навчитися.
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода