(Рубрика «Точка зору»)
Будь-який кордон пролягає, насамперед, у головах – лише ментальні бордюри стають зрештою причиною «спотикання» в діалогах. Новий кримський кордон – це, в першу чергу, кордон нерозуміння. Причому двостороннього. Київ не усвідомлює, що відбувається на півострові. Крим, у свою чергу, не хоче розуміти нову українську реальність.
Не можна вести діалог, якщо обидві сторони не мають, як мінімум, схожого розуміння дійсності. Якщо один перемовник, мацаючи хобот, каже, що слон – це змія, а інший, торкаючись ноги, наполягає, що перед ним стовп, то зоологічний диспут неможливий. Між Кримом і Україною сьогодні таких перепон десятки – відсутність спільного бачення того, що відбувається, не дає простору для дискусії.
Коли в Києві кажуть, що на кримському референдумі (за всіх об’єктивних до нього претензій) приєднання до Росії підтримала лише третина виборців – це самонавіювання. Останні місяці півострів жив із дефіцитом інформації про події в країні. Середньостатистичний протестувальник виглядав для кримчан не інакше як запеклий неонацист із закривавленим тризубом у руці. Ніхто не говорив півострову про те, що в Києві відбувається формування української політичної нації. Ніхто не пояснював, чим це відрізняється від етнічної нації, ніхто не проговорював місце Криму в країні, яку хоче збудувати вулиця, яка набула суб’єктності. Навіть російська мова зі сцени Майдану звучала як виняток – необов’язковий реверанс на адресу південного сходу.
Ніхто не говорив жителям південного сходу, як вони житимуть після підписання Угоди про асоціацію з ЄС (а для жителів невеликих міст з містоутворюючими підприємствами це було більш ніж нагальне питання). Ніхто не розтлумачував, яка мовна і культурна політика чекає на Крим у разі перемоги Майдану. Півострів продовжує вірити, що саме поява на вулицях «ввічливих озброєних людей» врятувала їх від «потяга дружби», набитого «бандерівцями».
Якщо ти не заповнюєш інформаційний вакуум, за тебе його заповнюють інші. Півострів раз за разом отримував відповіді на свої запитання від тих, хто хотів, щоб ментальний розлам оформився як офіційний кордон. Можна його визнавати, можна його заперечувати, але він даний нам тепер у відчуттях і в реальності. Якщо взаєморозуміння не буде й надалі, він лише поглиблюватиметься. І навпаки.
Зрозуміти, яку Україну будувати, і пояснити це Криму
Спільний простір смислів належить вибудовувати тій стороні, яка зацікавлена у зближенні. Переоцінювати юніоністські настрої в Криму не варто – тут впевнені, що півострів встиг пересісти в рятувальну шлюпку з тонучого корабля. Тому, якщо Україна хоче боротися за уми і серця тих кримчан, які залишаються до неї лояльні, то саме Києву доведеться першому робити кроки.
Наприклад, доведеться розповідати про те, що ніяка революція не відбувається одномоментно. Що повалення Януковича – це не крапка, а лише кома в історії Майдану. Що повернення в політику великого капіталу і політиків старої «доянуковичевської» формації – це не підсумок протесту, а лише проміжна стадія. Що відмова від соціальних програм – це закономірний і єдиноможливий спосіб очищення держвидатків від практики популізму останніх двох десятиліть.
Кожний, хто говорить про те, що треба провчити кримських сепаратистів, відключивши світло і воду, мало відрізняється від Віктора Януковича, який був упевнений, що силою міг змусити людей піти з вулиць. Невже хтось і справді думає, що після подібного демаршу кримчани переймуться лояльністю до України? Швидше за все, навпаки – це переконає їх у правильності відцентрового курсу.
Колишній суспільний договір, за яким існувала Україна, звучав досить просто: низи не звертають увагу на «дерибан» у вищих ешелонах влади, а влада закриває очі на аналогічні процеси «внизу». Будь-яка революція – це, в першу чергу, зміна правил гри, за якими живе країна. «Банду геть» – це хороший лозунг для вуличного протесту, але тепер його явно недостатньо. Треба зрозуміти, яку країну хочуть побудувати громадяни України. Тільки після цього вони будуть здатні пояснити це ще й Криму.
Павло Казарін – кримський оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода