(Рубрика «Точка зору»)
Перемога прийшла. Як завжди, переможці отримують все. Навіть більше. Перемога затьмарює очі й заважає побачити елементарні речі, які доцільно бачити в першу чергу, щоб не наступати на ті самі граблі, на які наступили «попереднікі», і не робити подібних помилок. Однак – усе по порядку.
Томас Джефферсон (1743-1826, третій президент США, один із авторів Декларації незалежності) якось сказав: «Кожного разу, коли я згадую, що Господь справедливий, я тремчу за свою країну». Це особливо є актуальним для України, яка все ще шукає свою особливу нішу в історії і прагне вигадати свій власний велосипед, недивлячись на те, що він просто лежить під ногами.
Можна стверджувати, що Майдан ціною життів сотні Героїв повернув дух Свободи в Україну. Але чи повернув він спокій і Справедливість? Якщо відверто – ні. Ми стверджуємо, що ми позбулися тоталітаризму і вседозволеності, але чи не повертаємось знову до того самого, тільки вже у демократичній обгортці? Тепер уже іменем Революції?!
Дивує майже одностайність, з якою ухвалюються рішення в парламенті України. Ті, хто спочатку зрадили Тимошенко, а потім побігли до Януковича, зараз знову демократи! Це напоказ, а насправді йде тихий саботаж і робота на розкол України. А може, і не потрібно більше ніякого чергового вождя! Потрібний моральний авторитет Нації, який здатний консолідувати країну.
Жодна з країн, які понад 20 років тому позбулися тоталітаризму, не могла уникнути двох явищ, характерних для посткомунізму: корупції разом з деморалізацією і втрати почуття етики. У державах, які в минулому стикалися з тягарем комунізму, населення загрузло в розчаруванні та апатії. У свій час Вацлав Гавел назвав це явище «посткомуністична депресія» або «мафіянський капіталізм». Врешті-решт ми сформували квазідержаву і квазіекономіку, яку реально охарактеризувати неможливо, з якого боку не підійдеш. Ми маємо депресію, яка розтяглася на 23 роки… Чи не забагато це?
Але мимоволі виникає запитання: що ми зрештою побудували? Чи вдалося досягти того, про що мріяли «батьки-засновники» нової держави, і куди ми рухаємося зараз? Історичною подією є одне: фундамент, Держава Україна. І це беззаперечно. Але є й інше. Насправді, те, що ми маємо зараз, надбудову, є потворним вираженням за суттю і формою.
Чи подолав Майдан «мафіянський капіталізм» і олігархократію в Україні? Ні, не подолав, просто змінилися прізвища олігархів при владі. Олігархократія, як і раніше, зростається з усіма сферами державного управління. Крім того, олігархократія вже офіційно стала частиною державної влади. Чи розуміють люди, які в даний період перебувають біля керма країни, що вони є просто гвинтиками, механізмами в руках олігархократії, яка може розпорядитися ними на свій розсуд: ми вас породили – ми вас і вб’ємо. Доки ми не поборемо олігархократію, «мафіянський капіталізм», не сформуємо середній клас, доти ми просто будемо «доганяючою» країною, що рухається у фарватері олігархічних потреб.
У даний час можна однозначно стверджувати: в Україні нової якості політики не спостерігається. Змінюються лише декорації, струшується стара пилюка і все починається знову. Чи навчилися ми чогось за ці 3 роки?
Люстрація і нова політична еліта
Важлива роль у процесі здійснення кардинальних реформ в усіх сферах суспільно-політичного та економічного життя Чеської Республіки, а також суттєвих змін у зовнішній політиці країни належала президентові Чехословаччини, а потім і незалежної Чеської Республіки Вацлаву Гавелу. Після Оксамитової революції він, як глава держави, запросив до президентської адміністрації людей, із якими готував Хартію-77, тих, хто пройшов разом із ним випробування ув’язненням, – нонконформістів, які послідовно виступали проти тоталітаризму. На початку 1990-х радянські чиновники зневажали Вацлава Гавела і його команду. Казали, що люди, які не мають досвіду політичної діяльності та державотворення, не можуть керувати країною.
Однак колишні радянські функціонери глибоко помилялися. Під керівництвом отих «непрофесіоналів» Чеська Республіка досягла значних успіхів на шляху політичних та економічних реформ, побудови демократичного суспільства, підвищення добробуту народу, стала повноправним членом ЄС і НАТО. Тобто, отримала те, що й досі залишається недосяжною мрією для України. Слід зазначити, що Гавел не поспішав рубати з плеча. Несподівано для багатьох колишній дисидент закликав громадян бути толерантними, виступив проти помсти тим, хто перебував при владі упродовж останніх десятиріч. Така позиція Гавела багато в чому сприяла утвердженню миру і спокою в суспільстві, дала змогу зробити практичні кроки у проведенні реформ. Отож, не бійтесь допускати молодь до влади. Їм жити в цій країні.
Якість політичної еліти
Порівнюючи Україну і Чехію, варто зазначити, що в теорії міжнародних відносин є чимало чітких засобів обрахунку потенціалу країн. За всіма показниками, Україна значно переважає Чеську Республіку. Водночас, є й інші, так звані моральні показники, такі як збереження національної мови, рівень національної самосвідомості, освіти населення, якість національної еліти. З цих показників Україна випереджає Чехію тільки за рівнем освіти. Головним чинником, за яким Україна поступається Чехії, є якість політичної еліти. До цього критерію належать рівень корумпованості, здатність ухвалювати адекватні рішення, вміння робити висновки зі зроблених помилок.
Мова про здатність політичної еліти консолідувати зусилля, вміння знаходити компромісні рішення, обстоювати спільну державну позицію в конфліктних ситуаціях (наприклад, в умовах українсько-російського конфлікту). Досвід наших сусідів свідчить також про те, що в більшості країн Центральної і Східної Європи було зроблено кардинальні кроки з метою формування нового покоління державних службовців. Чиновників, чи тих, які заплямували свою репутацію на керівних посадах у державній службі, там уже давно немає. У цьому контексті Закон про люстрацію став би кроком до відновлення в Україні справедливості. Такі закони, крім колишньої Чехословаччини, ухвалили парламенти деяких інших країн Центральної та Східної Європи, зокрема Польщі та Угорщини.
Натомість у центральних органах виконавчої влади України і досі чимало співробітників з-поміж колишніх функціонерів, які свого часу виступали проти незалежності України, а також їхніх наступників, чимало там працює і тих, кого вже підозрювали в корупції.
В Україні за понад 20 років незалежності не створено заснованої на європейських стандартах системи підготовки та добору кадрів, що ґрунтувалася б на суто професійних, патріотичних і ділових якостях людини. Добір кадрів у нас і досі здійснюється за радянською методикою. Прогнозна оцінка подальшого розвитку подій є невтішною, адже за таких обставин у майбутньому на нас чекає країна непрофесіоналів – вірних послідовників учорашніх бюрократів.
Годі й думати, що в Україні з’явиться свій Вацлав Гавел та нова політична еліта. Марними в таких умовах залишаються і сподівання Майдану, що Україна зможе досягти європейських стандартів і стати демократичною правовою державою.
Вацлав Гавел любив повторяти: «Якщо хочеш любити людей, почни любити себе. Якщо хочеш щось змінити для людей, яких любиш, мусиш мати мету. Якщо хочеш досягти мети, мусиш мати причину».
Задумаймося над цими словами… І вірмо в майбутнє – вірмо в Україну.
Богдан Данилишин – академік НАН України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода