«Я три роки доводжу владі Дагестану, що не била п’ятьох поліцейських» – Магомедова

Прага – Сапіят Магомедову можна назвати найвідомішим дагестанським адвокатом. Вона бореться проти незаконного затримання, побиття, тюремного ув’язнення і активно бере на себе ризик у випадках непояснених убивств, ймовірно, скоєних місцевими кримінальними групами. Цього року за особисту мужність при захисті жертв порушень прав людини вона отримала міжнародну премію Homo Homini. Традиційно нагороду вручили під час церемонії відкриття Міжнародного правозахисного фестивалю документального кіно One World у Празі.

– Сапіят, ні для кого не секрет, що в цілому, порівнюючи ситуацію в Росії, ситуація в республіках Північного Кавказу, а тим паче в Дагестані набагато гірша.

– Так, адже тут багато факторів і національна складова, і релігійна. В Дагестані набагато простіше вбити людину, ніж щось з нею вирішувати. Коли якісь заступники мерів провінційних містечок їздять з охороною на декількох машинах, озброєних до зубів, то навіщо ходити в ліс і шукати озброєні банди? Банди в Дагестані існують легально. Інколи вони носять міліцейську форму, мають депутатські посвідчення. Більшість вбивств держслужбовців відбуваються в рамках кримінально-фінансових розборок місцевих угрупувань, пов’язаних із владою.

При цьому я навіть не буду згадувати, що в Дагестані є терористичне підпілля, члени якого скоюють напади на представників влади, представників силових структур. Вивчаючи багато терактів, можна сказати, що більшість з них здійснюються представниками підпілля, але в інтересах воюючих між собою кримінальних груп Дагестану. Я допускаю, що є терористи, що керуються фанатичними і сектантськими уявленнями, зомбовані, вони можуть здійснювати дикі речі. Проте це все відбувається лише тому, що влада сама замовляє їм ці теракти.

– Яку роль відіграють суди в такій ситуації?
­­
– На фоні «безпрєдєлу», що відбувається в Дагестані, ніхто не хоче втручатися, ні прокуратура, ні інші структури, покликані захищати конституційні права людини. Вони навпаки готові допомогти, виправдати будь-яке незаконне вбивство. «Допомога» може бути в тому, що вони порушують кримінальні справи щодо тероризму чи замаху на життя працівників правоохоронних органів. В країні, де більшість громадян вважає обов’язком надурити державу, оскільки ця держава робить те саме по відношенню до них, в країні, де зарплата поліцейського більша від зарплати вчителя у 6-10 разів, а уникнення відповідальності залежить від ціни питання, де будь-яка інша позиція, незадоволення карається штрафами і вбивствами, в такій країні завжди будуть вбивати і робити вигляд, що насправді йде боротьба з тероризмом.

– Яка особливість роботи жінки-адвоката в Дагестані?

– Особливість роботи жінки адвоката дуже складна, оскільки на Кавказі всі звикли бачити жінок в якості домогосподарок і це залишає свій відбиток. Я не хочу сказати, що на Кавказі жінка зазнає утисків чи приниження, просто жінка-адвокат не сприймається серйозно. Тому доводиться докладати дуже багато зусиль, щоб довести, що ми нічим не гірші за чоловіків. Коли захищаєш клієнта доводиться вислуховувати дуже багато неприємного про себе. Нерідко чуєш і прямі погрози від сильних світу цього, які інколи переходять і до насилля, як це сталось зі мною.

– Ви маєте на увазі побиття правоохоронцями у 2010 році?

– Так, мене звинувачували в тому, що я побила п’ятьох працівників спеціальної поліцейської групи. І що найцікавіше, слідчі органи Дагестану висунули таку абсурдну версію. Суть справи в тому, що у 2010 році я прийшла в поліцію для захисту інтересів, затриманої в той день дівчини, яку шантажував працівник поліції. Відповідно я їм там не була потрібна, бо вони хотіли і далі знущатись над цією дівчиною. Вони просто викинули мене на вулицю в прямому сенсі, на асфальт. В результаті я отримала струс головного мозку, крововиливи, травми грудної клітки, на деякий час втратила свідомість. Потім, коли я прийшла до себе, почала відтирати болото і вимагати у цих поліцейських сказати свої прізвища, оскільки я збиралась писати на них скаргу. У відповідь вони схопили мене і почали затягувати всередину в приміщення. По дорозі били по голові, ногах, по роті, оскільки я кричала. Один з них вивертав мені руку кажучи: «Будеш писати? Побачимо чим ти будеш писати».

В лікарні я пролежала три місяці. Мені залишається лише радіти, що я не поповнила список вбитих адвокатів. Ця справа отримала великий суспільний резонанс, як на російському рівні, так і на рівні міжнародних організацій. Відтак було розпочато кримінальне провадження проти працівників поліції щодо перевищення своїх службових повноважень. Проте наступного дня для спасіння цих працівників і для торгу зі мною, щоб я забрала свою заяву, кримінальну справу порушили і щодо мене. Нібито я прийшла у відділок і побила п’ятьох здоровенних працівників поліції. Навіть свідків підставних знайшли. Ця справа розслідувалась півтори року. Проте, в кінцевому результаті, об’єднавши ці дві справи, слідчий комітет прийшов до висновку, що не вдалося встановити, хто кого побив. Зараз моя скарга знаходиться в Європейському суді з прав людини і я досі з ними суджуся, хоч і пройшло вже 3,5 роки. Тобто я весь цей час намагаюсь довести владі Дагестану, що не била п’ятьох поліцейських. Адвокату взагалі дуже важко довести, що в зв’язку з своєю роботою, ти піддавалась нападам, погрозам чи тиску, проте якщо це стосується слідчого, прокурора чи судді, то це посягання на його життя. І те, що у вас в Україні звинувачують адвоката у замаху на життя судді через нібито порвану мантію, мене взагалі не дивує.

– Як можна з цим боротись?

– Потрібно піднімати шум у ЗМІ, аби журналісти ходили на кожне слухання, привертати увагу міжнародних правових організацій. Принаймні мені це допомагає, адже слідчі, прокурори і судді дуже не хочуть, щоб їхні імена звучали у ЗМІ і готові виконати законні вимоги. Саме під таким тиском можна їх змусити дотримуватись законів. Права людини просто так не порушуються. Рейтинг корупції наших держав практично завжди відповідає тим досягненням в царині прав людини, які вони є. Тиша – ось що потрібно для повного тріумфу корупції. І щоб не було цієї тиші кожна людина повинна задати собі запитання, чи повинна вона мобілізувати свої сили і боротись із несправедливістю чи піддавшись почуттю страху, безкінечно виправдовуючи себе, що проти системи не підеш, відійти від цієї роботи.

– Коли Ви отримали премію, то сказали, що вона є запорукою безпеки. Що Ви мали на увазі?

– Для мене дуже важлива ця премія Hommo Homini, оскільки це, перш за все, визнання мене як адвоката на міжнародному рівні, а по-друге, так, це є запорукою моєї безпеки. Позбутися адвоката в Дагестані дуже просто, а коли за твоєю діяльністю слідкує весь світ, місцева влада боїться щось тобі заподіяти, боїться за свою кар’єру, боїться міжнародного скандалу.