Воєнний Острів Крим

(Рубрика «Точка зору»)

Кримчани, які підтримують вторгнення російських військ на територію України, здебільшого вважають, що це було потрібно для «нормалізації» становища та захисту півострова від «бандерівської загрози» й «екстремізму», які насувалися з Києва. У цій позиції є два ключові моменти: підтримка російського вторгнення зовсім не означає підтримки Януковича, і кримчани абсолютно впевнені, що російські військові перебуватимуть на території автономії лише до референдуму 30 березня, а потім спокійно й мирно заберуться геть.

«Все буде добре, вони забезпечать нам референдум, а потім підуть. От і все. Ми почуваємося спокійно з ними», – говорить музикант за фахом, представник кримської інтелігенції Володимир. Він не бере участі у проросійських мітингах під Верховною Радою Криму, не носить георгіївської стрічки, не піднімає російських прапорів, не скандує на вулицях «Росія!». Він також не проти України й того, щоб Крим у її складі залишився. Але цілком підтримує референдум, проголошений нашвидкоруч під дулами російських автоматів і під орудою таких діячів, як Сергій Аксьонов, новий кримський прем’єр, чию партію «Русское единство» на останніх парламентських виборах підтримали лише 3% кримчан і призначення якого теж було здійснене під прицілом гвинтівок.

Мітинг під Верховною Радою Криму

Взагалі, сьогодні в Сімферополі переконливі гвинтівки й висококласна уніформа російських військових у масках, без розпізнавальних знаків, з помітною професійною виправкою, яку не порівняти з тим же «Беркутом», – це чи не єдині зразки сучасності, інновацій та технологій на тлі повсюдної занепалості та засміченості. Крізь прорізи в масках видно, як дозорчі погляди асів спецоперацій, так і стривожені хлопчачі очі 18-річних російських призовників.

Збіднілим, розчарованим у всіх і вся людям усі вони подобаються, видаються прообразом правопорядку, гарантією безпеки й стабільності, що опинилися під загрозою «радикалізму» Майдану, який націоналісти, на їхнє переконання, хотіли імпортувати на півострів. Про це їм розповіли російські канали, а потім і українські політики підтвердили конкретними рішенням, насамперед голосуванням за скасуванням мовного закону Ківалова-Колесніченка. Це скасування інакше, як «забороною російської» в кримському інформаційному просторі не називають. Таку дефініцію теж запропонували жителям автономії російські медіа.

Ті, хто дотримується вище описаної позиції, не почуваються заручниками на своїй землі геополітичного шулерства й імперських зазіхань Путіна й готові прокинутися в Росії. Але ті кримчани, хто з цим не погоджується, бояться прокинутися не стільки в Росії, скільки на воєнному острові Росії. Саме воєнному. Саме острові. Це не обмовка. Острові, відрізаному від материка й перетвореному на одну величезну військову базу імперії. Потрібно провести соціологічні дослідження, щоб з’ясувати, наскільки багато таких людей у Криму сьогодні, які національні спільноти вони представляють. Проте за нинішніх умов військового вторгнення й облоги організувати такі опитування практично нереально, тому доводиться спиратися просто на свідчення різних людей.

«До мене підійшли й питають: «Чому не вішаєш російський прапор?» – розповідає молодий сімферопольський підприємець. «Я відповів: «А що я зобов’язаний?» – згадує він. Хлопець є корінним кримчанином, у паспорті записаний, як росіянин. «Нашою армією» він називає українських військових, цікавиться постійно, чи вони сьогодні тримаються, чи не здаються. «Свою батьківщиною» він називає Крим, а «своєю країною» Україну. Він не вивісив російський прапор. І він каже, що не хоче бути ні російським підданим, ні заручником ізоляції, коли мирний туристичний півострів може перетворитися на Воєнний Острів Крим.

«Якщо ви не за Росію, то ви не журналісти»

Взагалі, сьогодні в Криму можна побачити реалізацію технології з взяття в заручники цілого регіону та ще й за підтримки й мовчазної згоди певної, цілком вірогідно, значної частини населення. На першому етапі у свідомості людей був створений образ зовнішнього ворога: українських «екстремістів», які «варять у маслі «беркутівців». Потім у них виникла потреба в захисті від цих ворожих сил, і вони вітаннями «Спасибо за мир» зустрічають іноземні війська як своїх захисників, «своїх хлопців». Паралельно з цим формується культура крайньої нетолерантності, а то й ненависті до будь-якого інакомислення, до будь-якої альтернативної точки зору, до будь-якого не те, що позитивного, але навіть нейтрального згадування про Майдан. Цю «мову ворожнечі» підхоплюють найбільш радикальні проросійські сили, люди, які кажуть в очі українським журналістам: «Якщо ви не за Росію, то ви не журналісти». І ось ця, як кажуть самі ж корінні кримчани, невелика кількість людей, які вміють голосно вигукувати свої гасла, сьогодні відчули себе на гнідому коні, адже за ними російські війська! За ними – Росія, що підтверджує це не словом, а ділом.

3 березня на одній із центральних вулиць Сімферополя натовп таких активних проросійських кримчан зупинив «провокатора»: тендітну жінку, киянку, яка насмілилися сказати комусь із них, що сьогодні Майдан у Києві – це місце скорботи не лише киян, а всього світу. Вона не вимовила жодного політичного гасла, вона ані слова не закинула щодо російського військового вторгнення. Їй в обличчя вигукували всі можливі образи, дісталося на горіхи й «Києву, який прикормив екстремістів і став містом ганьби». Жінці кидали під ноги копійки й кричали, щоб вона їх взяла й забиралася геть. Вона не втекла й стояла до останку, попри загрозу власній безпеці. Хтось із перехожих приєднався до крикунів, хтось просто спостерігав, вступилися за неї журналісти й двоє чоловіків-кримчан, які проходили повз. Один із них прошепотів: «Прошу, не думайте, що тут усі такі, це галаслива юрба, якій нічого не можливо пояснити». «А ви що думаєте про це все?» – запитали в кримчанина, який боронив жінку. «Я вам можу сказати, що думаю, але давайте відійдемо звідси подалі», – відповів він. Його думка подібна до тої, якої дотримуються ті кримчани, які не хочуть стати заручниками «воєнного острову Росії».

«Кохати, а не воювати» – акція в Сімферополі

Сьогодні Крим не лише є епіцентром глобального геополітичного протистояння, але й прикладом того, якою небезпечною є маргінальна культура ворожнечі, носії якої раптом відчули, що за ними військове могуття імперії. Хочеться вірити, що їхні голоси не заглушать голоси кримськотатарського народу, голоси кримчан, які не підтримують сепаратизму, голоси українців Криму, які в страху почали вивозити дітей з території півострова, голоси елементарного здорового глузду. Найефективніший спосіб взяти людей у заручники, переконати їх, що їх захищають від ворога, навіть якщо цього ворога як такого не існує. Найпростіше це зробити тоді, коли висококласні військова амуніція та уніформа – це найсучасніше й найякісніше, що вони бачать навколо себе поміж занепалої інфраструктури, здеградованої економіки й викривленого, насиченого пропагандою іншої держави інформаційного простору.

Жанна Безп’ятчук – журналіст Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Кримські жінки проти війни