Брюссель – Бельгійська чи німецька моделі федерального устрою не можуть бути взірцями для України. Насамперед тому, що цілі покоління місцевих політиків десятиліттями вчилися довірі, діалогу та компромісам. Тобто, мистецтву, яким Україна похвалитися не може, вважають фахівці, що вивчають проблеми регіоналізації та федералізації на континенті. Тим часом, найскладніші питання, які вочевидь перешкодять українцям передати владу регіонам, – це питання оборони та зовнішньої політики.
Бельгійський міністр-президент Руді Демотт із року в рік веде боротьбу за збереження Брюсселя у складі території, якою він керує. Адже він – лідер федерації Валонія-Брюссель, яка має свій прапор, гімн і свою повноцінну й автономну владу, абсолютно незалежну від столичної опіки, бо і столиця у цієї територіальної одиниці є своя.
«Фламандські націоналісти хочуть отруїти федералізацію Бельгії, – застерігає він. – Їхня мета – кожен за себе. Вони прагнуть демонтувати Брюссель та Бельгію й хочуть зруйнувати саме територіальний брюссельський устрій, бо це – остання твердиня перед тим, як знищити Бельгію».
Зрозуміло, що тут йдеться зовсім не про фізичнt знищення. У Бельгії, що є зразком федеративної держави, до того ж, із трьома мовними регіонами, питання територіального розподілу живить політичні дебати практично протягом її всієї майже 200-літньої історії. І разом з цим, бельгійська система вважається найяскравішим зразком федералізму.
«Мистецтво безкровного діалогу»
Останні декілька десятків років відповідальність та владу тут чимраз більше віддають регіонам, або федерації Фландрії, де говорять нідерландською, чи федерації Валонія-Брюссель, де мешкають франкомовна й невелика німецькомовна громади. Таким чином, управління місцевою економікою, дорожнім будівництвом, освітою, культурою, а нині ще й соціальним захистом тут опікуються регіони. Вони мають свої парламенти, уряди, конституції, герби, гімни, столиці та іноземні представництва. Не мають вони одного – державного суверенітету, якого, втім, так наполегливо домагаються фламандські націоналісти, згадані валонським міністром-президентом Руді Демоттом.
Саме цим федеральна держава відмінна від унітарної держави, де основні рішення щодо всієї країни ухвалює центр, в якому перебувають представники нації та національні органи влади, які мають вирішальний вплив на регіони. Тим часом, федеральних країн в об’єднаній Європі є лише три: Австрія, Бельгія та Німеччина.
Вони складні у керівництві, бо у федеральних країнах завжди паралельно існують два рівні влади: поруч із регіональним управлінням є ще й загальнонаціональне. До його компетенції входять п’ять основних повноважень, які традиційно називаються «владою суверена» – що бере початок із часів монархії, а саме: дипломатія й оборона, судочинство й органи правопорядку і, нарешті, фінансова політика.
Якщо найневдаліший досвід федерального устрою – це африканська країна Нігерія, то класичні приклади федеральних країн, що добре функціонують, – це Німеччина та США.
«Ці дві країни є давніми федераціями: США – від часу свого заснування, а Німеччина – з 1949 року, – пояснює професор політичних наук та права Льєжського університету П’єр Вер’янс. – Безумовно, існують проблеми у стосунках бідніших німецьких федеральних одиниць – земель сходу та багатших – на заході. Напруга зберігалася й між католицьким півднем та протестантською північчю Німеччини. Однак, всі розбіжності успішно розв’язує Конституційний суд в Карлсруе».
Тобто, саме конституційний, або верховний суд, який має у своєму складі і політиків, і правників, причому, від кожної з федеральних одиниць, – саме він покликаний втримати баланс у внутрішньому житті американців, бельгійців чи німців. Професор із Бельгії пояснив Радіо Свобода, що в його країні столітні суперечки щодо повноважень, територіальних та мовних розбіжностей, розподілу влади та багато іншого призвели до того, що цілі покоління політиків різних рівнів «навчилися мистецтву безкровного діалогу та компромісу».
«Ми зуміли протягом тривалого часу розділити та надати якомога більше автономії федеральним територіям і при цьому ніхто з тих, що вели дискусії, не постраждав», – посміхається він.
ЄС поділу на федерації недолюблює
Характерно, що на рівні Євросоюзу ідеї поділу країн на федерації, автономії чи окремі суверенні держави сприймаються негативно, каже експерт із Європейського центру політичних досліджень Стівен Блокманс.
«Це, звичайно, внутрішня справа кожної з країн ЄС. Однак, деякі політичні діячі виступають за цілісність держав. Голова Європейської ради Ван Ромпей, наприклад, відстоював єдність Іспанії, де каталонці хочуть більшої автономії. Тим часом, голова Єврокомісії Баррозу реагує насторожено і доволі стримано відповідає, що його установа не втручається у внутрішні справи країн-членів», – каже брюссельський експерт.
Повертаючись до повноважень національного уряду та федеральних об’єднань Бельгії, нині фахівці вказують на все більшу втрату навіть тієї влади, що традиційно була закріплена за Брюсселем. Фінансова політика чимраз частіше вирішується на рівні єврозони, тобто простору, де в обігу євровалюта. Дипломатія теж «зсунулася» в європейський рівень. А оборона Бельгії без жодних заперечень багато років назад перейшла до компетенції НАТО.
Зовнішня політика й безпека – нездоланні бар’єри федералізації України
Спираючись на досвід власної федерації, бельгійські експерти попереджають про небезпеки, які стоять на перешкоді федералізації України. Однією з них, на думку професора П’єра Вер’янса є питання зовнішньої орієнтації та питання безпеки і оборони, яке ніколи не є питанням для бельгійців.
«У Бельгії у федераціях ніколи не було більшості, яка б заявила: ми не хочемо в НАТО. В Україні питання оборони набагато делікатніше за другорядні речі, скажімо, регіоналізацію освіти чи дорожнього будівництва. Очевидно, що вирішити: до кого ми ближчі – до Москви, чи до Брюсселя – це питання стратегічної важливості», – наголошує бельгійський професор.
На його думку, якщо громадяни приречені на розбіжності навколо питань державної безпеки чи зовнішньої політики, то спочатку їм слід навчитися з цим жити, й, можливо, відкласти їх на пізніше. «І тоді, врешті-решт, можливо через роки повинен настати момент, коли українці навчаться довіряти та домовлятися між собою», – припускає професор бельгійського університету.
Бельгійський міністр-президент Руді Демотт із року в рік веде боротьбу за збереження Брюсселя у складі території, якою він керує. Адже він – лідер федерації Валонія-Брюссель, яка має свій прапор, гімн і свою повноцінну й автономну владу, абсолютно незалежну від столичної опіки, бо і столиця у цієї територіальної одиниці є своя.
«Фламандські націоналісти хочуть отруїти федералізацію Бельгії, – застерігає він. – Їхня мета – кожен за себе. Вони прагнуть демонтувати Брюссель та Бельгію й хочуть зруйнувати саме територіальний брюссельський устрій, бо це – остання твердиня перед тим, як знищити Бельгію».
Зрозуміло, що тут йдеться зовсім не про фізичнt знищення. У Бельгії, що є зразком федеративної держави, до того ж, із трьома мовними регіонами, питання територіального розподілу живить політичні дебати практично протягом її всієї майже 200-літньої історії. І разом з цим, бельгійська система вважається найяскравішим зразком федералізму.
«Мистецтво безкровного діалогу»
Останні декілька десятків років відповідальність та владу тут чимраз більше віддають регіонам, або федерації Фландрії, де говорять нідерландською, чи федерації Валонія-Брюссель, де мешкають франкомовна й невелика німецькомовна громади. Таким чином, управління місцевою економікою, дорожнім будівництвом, освітою, культурою, а нині ще й соціальним захистом тут опікуються регіони. Вони мають свої парламенти, уряди, конституції, герби, гімни, столиці та іноземні представництва. Не мають вони одного – державного суверенітету, якого, втім, так наполегливо домагаються фламандські націоналісти, згадані валонським міністром-президентом Руді Демоттом.
Саме цим федеральна держава відмінна від унітарної держави, де основні рішення щодо всієї країни ухвалює центр, в якому перебувають представники нації та національні органи влади, які мають вирішальний вплив на регіони. Тим часом, федеральних країн в об’єднаній Європі є лише три: Австрія, Бельгія та Німеччина.
Вони складні у керівництві, бо у федеральних країнах завжди паралельно існують два рівні влади: поруч із регіональним управлінням є ще й загальнонаціональне. До його компетенції входять п’ять основних повноважень, які традиційно називаються «владою суверена» – що бере початок із часів монархії, а саме: дипломатія й оборона, судочинство й органи правопорядку і, нарешті, фінансова політика.
Якщо найневдаліший досвід федерального устрою – це африканська країна Нігерія, то класичні приклади федеральних країн, що добре функціонують, – це Німеччина та США.
«Ці дві країни є давніми федераціями: США – від часу свого заснування, а Німеччина – з 1949 року, – пояснює професор політичних наук та права Льєжського університету П’єр Вер’янс. – Безумовно, існують проблеми у стосунках бідніших німецьких федеральних одиниць – земель сходу та багатших – на заході. Напруга зберігалася й між католицьким півднем та протестантською північчю Німеччини. Однак, всі розбіжності успішно розв’язує Конституційний суд в Карлсруе».
Тобто, саме конституційний, або верховний суд, який має у своєму складі і політиків, і правників, причому, від кожної з федеральних одиниць, – саме він покликаний втримати баланс у внутрішньому житті американців, бельгійців чи німців. Професор із Бельгії пояснив Радіо Свобода, що в його країні столітні суперечки щодо повноважень, територіальних та мовних розбіжностей, розподілу влади та багато іншого призвели до того, що цілі покоління політиків різних рівнів «навчилися мистецтву безкровного діалогу та компромісу».
«Ми зуміли протягом тривалого часу розділити та надати якомога більше автономії федеральним територіям і при цьому ніхто з тих, що вели дискусії, не постраждав», – посміхається він.
ЄС поділу на федерації недолюблює
Характерно, що на рівні Євросоюзу ідеї поділу країн на федерації, автономії чи окремі суверенні держави сприймаються негативно, каже експерт із Європейського центру політичних досліджень Стівен Блокманс.
«Це, звичайно, внутрішня справа кожної з країн ЄС. Однак, деякі політичні діячі виступають за цілісність держав. Голова Європейської ради Ван Ромпей, наприклад, відстоював єдність Іспанії, де каталонці хочуть більшої автономії. Тим часом, голова Єврокомісії Баррозу реагує насторожено і доволі стримано відповідає, що його установа не втручається у внутрішні справи країн-членів», – каже брюссельський експерт.
Повертаючись до повноважень національного уряду та федеральних об’єднань Бельгії, нині фахівці вказують на все більшу втрату навіть тієї влади, що традиційно була закріплена за Брюсселем. Фінансова політика чимраз частіше вирішується на рівні єврозони, тобто простору, де в обігу євровалюта. Дипломатія теж «зсунулася» в європейський рівень. А оборона Бельгії без жодних заперечень багато років назад перейшла до компетенції НАТО.
Зовнішня політика й безпека – нездоланні бар’єри федералізації України
Спираючись на досвід власної федерації, бельгійські експерти попереджають про небезпеки, які стоять на перешкоді федералізації України. Однією з них, на думку професора П’єра Вер’янса є питання зовнішньої орієнтації та питання безпеки і оборони, яке ніколи не є питанням для бельгійців.
«У Бельгії у федераціях ніколи не було більшості, яка б заявила: ми не хочемо в НАТО. В Україні питання оборони набагато делікатніше за другорядні речі, скажімо, регіоналізацію освіти чи дорожнього будівництва. Очевидно, що вирішити: до кого ми ближчі – до Москви, чи до Брюсселя – це питання стратегічної важливості», – наголошує бельгійський професор.
На його думку, якщо громадяни приречені на розбіжності навколо питань державної безпеки чи зовнішньої політики, то спочатку їм слід навчитися з цим жити, й, можливо, відкласти їх на пізніше. «І тоді, врешті-решт, можливо через роки повинен настати момент, коли українці навчаться довіряти та домовлятися між собою», – припускає професор бельгійського університету.