28-річний Олексій Шатнюк, учасник самооборони Євромайдану, втратив око від вибуху гранати на барикадах вулиці Грушевського. Олексій – виходець із Васильківського району Київщини, до останнього часу - працював у Києві кур’єром, а перед тим служив контрактником у Збройних силах. Після поранення погодився на пропозицію лікуватися в литовському місті Каунасі, у той час, коли в українських лікарнях поранених масово заарештовували. Про це та інше Олексій Шатнюк розповів в інтерв’ю Радіо Свобода.
– Пане Олексію, розкажіть, будь ласка, як Ви долучилися до Євромайдану і як Вас поранили?
– Після побиття студентів у листопаді я вийшов на Майдан і брав участь у його охороні. Вдень працював, а вночі ( не кожної ночі) був охоронцем. 19 січня після роботи я дізнався про сутички на вулиці Грушевського і одразу поїхав туди. Через годину мого перебування там перед моїм обличчям вибухнула світло-шумова граната, її осколком вибило око. Волонтери одразу ж відвели мене в більш безпечне місце, перемотали рану. Довго шукали машину «Швидкої допомоги». Коли знайшли, відвезли до Олександрівської лікарні Києва.
– Як з київської лікарні Ви помандрували до Каунаса?
– О, це дуже цікава історія! Перші три дні я перебував у напівсонному стані. Невиразно пам’ятаю, як шукали активіста Юрія Вербицького. Він лежав поруч зі мною, а тоді його вивезли, і пізніше знайшли вже мертвим. Пригадую, як тоді його шукали лікарі. Тоді всіх переводили із палати в палату, що навіть лікарі не знали, де хто лежить. Приходили зі списками людей і шукали кожного. Навіщо це «фасування» було, також ніхто не знав. Третього дня прийшли волонтери, молода жінка та юнак. І вони попередили, що міліція почала забирати всіх активістів з лікарень до СІЗО, незалежно від ступеню поранення. Порадили нам тікати, поки є час. Тоді нас у палаті лишалося двоє, в другого чоловіка – теж поранення обличчя, але кульове. Волонтери запропонували свою допомогу, сказали навіть, що можуть вивезти до Західної України. Я відмовився, бо мене одразу ж забрала сестра. Наступного дня, 23 січня, ми лише забрали виписного листа з лікарні. Як тоді дізналися, ми дуже вдало поїхали. Бо наш односелець, син якого лежав там з пораненням ока, через пару днів розповів, що його забрали до СІЗО. Почали забирати всіх, як і попереджали. Переховувався у друзів та родичів у Києві, бо по тих адресах, де я вже «засвітився», не наважувався з’являтися. Через волонтерів Євромайдану я дізнався, що є можливість лікуватися за кордоном, у Литві, і зголосився. Хочу дуже подякувати усім родичам та знайомим, які підтримували мене у цей час, надсилали гроші, підтримували морально і підтримують досі. Хочу побажати їм здоров’я, витримки, успіху у боротьбі. Щоб вони таки дійшли до своєї мети, і щоб ці жертви не марні були.
– Можете розповісти детальніше про процес перельоту з України до Литви?
– Зі мною зв’язалися з литовського посольства. Поцікавилися, чи маю закордонний паспорт. Буквально за добу зробити шенгенську візу. І організували переїзд до аеропорту. Я дякую працівникам посольства, я дякую всьому литовському народові за те, що він підтримав нас. Насправді допомагають потерпілим багато країн Євросоюзу. Просто Литва була першою, яка відгукнулася. Працівники посольства розпитували через волонтерів, хто є потерпілим, і в кого є можливість їхати. Без цієї допомоги у мене особисто був лише один варіант – переховуватися до повного одужання.
– Чим займаєтеся тут у Каунасі під час лікування, як організований Ваш побут?
– Я увесь час стежу за новинами в інтернеті, відповідаю на запитання і дзвінки друзів (спілкуюся скайпом), зустрічаюся з журналістами та з українцями, які тут проживають. Часу нудьгувати майже не залишається. Зараз почав читати цікаву книгу, про теорію революцій. Щодо лікування – то ви бачите, мені поставили тимчасовий протез ока.У рамках курсу реабілітації роблять гідромасаж, ще мають зробити повторну операцію, бо трохи неправильно гоїться око. Основний протез мають ставити десь ніж за два місяці, раніше не можна. Постійний протез виготовлять під анатомію мого ока. Якщо ставити постійний зараз – то через процеси загоювання він може почати випадати. Потім, імовірно, відправлять у реабілітаційний центр на узбережжя… Я ще не знаю, що буде далі…
– Чи плануєте повертатися в Україну? Чи боїтеся кримінального переслідування?
– Боюся, і не лише кримінального переслідування. Наша міліція нині більшою мірою представляє кримінальний світ, ніж правоохоронну систему. Навіть не знаю, чи можна їх називати правоохоронцями. Бо бачимо узурпацію владних повноважень, на думку спадають чекісти 1930-х років.
Їх навіть з фашистами порівняти неможливо. Мені бабуся покійна розповідала, що німецькі солдати найчастіше мінялися з селянами: продовольство на мило та інші товари. Прийшли «червоні» – вони не питали, твоє воно чи ні. Залазили в комору, забирали все, різали свиней… Наскільки я бачу, революційні процеси притихли, і я спостерігатиму далі. Якщо опозиція домовиться зі владою так, щоб усе «зам’яти», то я не бачу сенсу повертатися. Я навіть інвалідність не зможу отримати, хоча мені, як людині, яка втратила один з органів зору, інвалідність мають надати. Звернуся до будь-якої державної установи – новітні енкаведисти пов’яжуть мене без будь-яких пояснень. Якщо ситуація розвиватиметься таким чином, я дійсно проситиму політичного притулку в республіки Литва.
– Чи порушували це питання, Литва готова до таких кроків?
– Я з неофіційних джерел знаю, що люди, які тут лікуються, вже попросили політичного притулку в Литви. Я наразі лише зважую це питання. Якихось конкретних дій ще не робив.
– Як Ви ставитеся до того, що нині відбувається на Майдані без Вас? Чи спостерігаєте нині якісь зрушення у той чи інший бік?
– Якби я цим не переймався, то не сидів би кожну вільну хвилину в інтернеті, скануючи новини. Ті зрушення, які я бачу, не дуже мене задовольняють. Опозиція веде якусь незрозумілу гру, затягуючи процес. Не знаю, чого вони хочуть домогтися цими мирним діями. Немає про що домовлятися, треба просто захоплювати владу, але якимось мирним шляхом. Можливо, використовувати деякі методи 2004 року. Бо якщо просто кидати каміння в беркутівців, то вони, безсумнівно, захищатимуться. Можливо, привертати на свою сторону ті органи, які ще лишилися правоохоронними. Шукати ефективні методи, щоб нейтралізувати цю злочинну узурпацію влади.
– Пане Олексію, розкажіть, будь ласка, як Ви долучилися до Євромайдану і як Вас поранили?
– Після побиття студентів у листопаді я вийшов на Майдан і брав участь у його охороні. Вдень працював, а вночі ( не кожної ночі) був охоронцем. 19 січня після роботи я дізнався про сутички на вулиці Грушевського і одразу поїхав туди. Через годину мого перебування там перед моїм обличчям вибухнула світло-шумова граната, її осколком вибило око. Волонтери одразу ж відвели мене в більш безпечне місце, перемотали рану. Довго шукали машину «Швидкої допомоги». Коли знайшли, відвезли до Олександрівської лікарні Києва.
– Як з київської лікарні Ви помандрували до Каунаса?
– О, це дуже цікава історія! Перші три дні я перебував у напівсонному стані. Невиразно пам’ятаю, як шукали активіста Юрія Вербицького. Він лежав поруч зі мною, а тоді його вивезли, і пізніше знайшли вже мертвим. Пригадую, як тоді його шукали лікарі. Тоді всіх переводили із палати в палату, що навіть лікарі не знали, де хто лежить. Приходили зі списками людей і шукали кожного. Навіщо це «фасування» було, також ніхто не знав. Третього дня прийшли волонтери, молода жінка та юнак. І вони попередили, що міліція почала забирати всіх активістів з лікарень до СІЗО, незалежно від ступеню поранення. Порадили нам тікати, поки є час. Тоді нас у палаті лишалося двоє, в другого чоловіка – теж поранення обличчя, але кульове. Волонтери запропонували свою допомогу, сказали навіть, що можуть вивезти до Західної України. Я відмовився, бо мене одразу ж забрала сестра. Наступного дня, 23 січня, ми лише забрали виписного листа з лікарні. Як тоді дізналися, ми дуже вдало поїхали. Бо наш односелець, син якого лежав там з пораненням ока, через пару днів розповів, що його забрали до СІЗО. Почали забирати всіх, як і попереджали. Переховувався у друзів та родичів у Києві, бо по тих адресах, де я вже «засвітився», не наважувався з’являтися. Через волонтерів Євромайдану я дізнався, що є можливість лікуватися за кордоном, у Литві, і зголосився. Хочу дуже подякувати усім родичам та знайомим, які підтримували мене у цей час, надсилали гроші, підтримували морально і підтримують досі. Хочу побажати їм здоров’я, витримки, успіху у боротьбі. Щоб вони таки дійшли до своєї мети, і щоб ці жертви не марні були.
– Можете розповісти детальніше про процес перельоту з України до Литви?
– Зі мною зв’язалися з литовського посольства. Поцікавилися, чи маю закордонний паспорт. Буквально за добу зробити шенгенську візу. І організували переїзд до аеропорту. Я дякую працівникам посольства, я дякую всьому литовському народові за те, що він підтримав нас. Насправді допомагають потерпілим багато країн Євросоюзу. Просто Литва була першою, яка відгукнулася. Працівники посольства розпитували через волонтерів, хто є потерпілим, і в кого є можливість їхати. Без цієї допомоги у мене особисто був лише один варіант – переховуватися до повного одужання.
– Чим займаєтеся тут у Каунасі під час лікування, як організований Ваш побут?
– Я увесь час стежу за новинами в інтернеті, відповідаю на запитання і дзвінки друзів (спілкуюся скайпом), зустрічаюся з журналістами та з українцями, які тут проживають. Часу нудьгувати майже не залишається. Зараз почав читати цікаву книгу, про теорію революцій. Щодо лікування – то ви бачите, мені поставили тимчасовий протез ока.У рамках курсу реабілітації роблять гідромасаж, ще мають зробити повторну операцію, бо трохи неправильно гоїться око. Основний протез мають ставити десь ніж за два місяці, раніше не можна. Постійний протез виготовлять під анатомію мого ока. Якщо ставити постійний зараз – то через процеси загоювання він може почати випадати. Потім, імовірно, відправлять у реабілітаційний центр на узбережжя… Я ще не знаю, що буде далі…
– Чи плануєте повертатися в Україну? Чи боїтеся кримінального переслідування?
– Боюся, і не лише кримінального переслідування. Наша міліція нині більшою мірою представляє кримінальний світ, ніж правоохоронну систему. Навіть не знаю, чи можна їх називати правоохоронцями. Бо бачимо узурпацію владних повноважень, на думку спадають чекісти 1930-х років.
Їх навіть з фашистами порівняти неможливо. Мені бабуся покійна розповідала, що німецькі солдати найчастіше мінялися з селянами: продовольство на мило та інші товари. Прийшли «червоні» – вони не питали, твоє воно чи ні. Залазили в комору, забирали все, різали свиней… Наскільки я бачу, революційні процеси притихли, і я спостерігатиму далі. Якщо опозиція домовиться зі владою так, щоб усе «зам’яти», то я не бачу сенсу повертатися. Я навіть інвалідність не зможу отримати, хоча мені, як людині, яка втратила один з органів зору, інвалідність мають надати. Звернуся до будь-якої державної установи – новітні енкаведисти пов’яжуть мене без будь-яких пояснень. Якщо ситуація розвиватиметься таким чином, я дійсно проситиму політичного притулку в республіки Литва.
– Чи порушували це питання, Литва готова до таких кроків?
– Я з неофіційних джерел знаю, що люди, які тут лікуються, вже попросили політичного притулку в Литви. Я наразі лише зважую це питання. Якихось конкретних дій ще не робив.
– Як Ви ставитеся до того, що нині відбувається на Майдані без Вас? Чи спостерігаєте нині якісь зрушення у той чи інший бік?
– Якби я цим не переймався, то не сидів би кожну вільну хвилину в інтернеті, скануючи новини. Ті зрушення, які я бачу, не дуже мене задовольняють. Опозиція веде якусь незрозумілу гру, затягуючи процес. Не знаю, чого вони хочуть домогтися цими мирним діями. Немає про що домовлятися, треба просто захоплювати владу, але якимось мирним шляхом. Можливо, використовувати деякі методи 2004 року. Бо якщо просто кидати каміння в беркутівців, то вони, безсумнівно, захищатимуться. Можливо, привертати на свою сторону ті органи, які ще лишилися правоохоронними. Шукати ефективні методи, щоб нейтралізувати цю злочинну узурпацію влади.