Українців із різних боків барикад налаштовують один проти одного, щоб збільшити агресію на вулицях. Таку думку в інтерв’ю Радіо Свобода висловив керівник Академії стратегічних досліджень, політичний експерт Сергій Пасічник. За його словами, насамперед це вигідно «яструбам» у середовищі влади. Адже агресивність мітингувальників уможливить застосування силового сценарію для ліквідації протестного руху.
– Сценарій нагнітання ситуації дуже сумний. У результаті ми можемо отримати громадянську війну і розкол країни за сценарієм Грузії чи Молдови. Знову ж таки Сирія є зразком того, чим це може закінчитися. В принципі, можна розраховувати лише на те, що, як правило, більшість прихильників Януковича не є надто активними. Вони готові підтримувати Януковича, але вони не готові мерзнути на Майдані за безкоштовно, не готові кудись їхати. Тобто вони його підтримують пасивно. Прихильників Майдану можна теж поділити на дві групи. Так само пасивні прихильники, які десь сидять лайкають у Фейсбуці або по можливості виходять на якісь акції, але, наприклад, не стоять там постійно. Але є те, що власне вирізняє Майдан – це його активні прихильники. Фактично, вони дали Майдану суб’єктність і можливість виступати окремим фактором політики.
– На що вплинула активність євромайданівців?
– Якби цього не було, якби, умовно кажучи, була «біомаса опозиції» і «біомаса Партії регіонів», це все перейшло б у межі діалогу між ними. Очевидно, що Партія регіонів зараз перебуває у більш сильному форматі, тому що вона має більшість ключових посад, більшість у Верховній Раді. Тож зрозуміло, чим би це все закінчилося. Але зараз опозиція має інший козир – Майдан на вулиці. Тому вони намагаються цю вуличну перевагу перевести в політичну перевагу. І через це вийти на якийсь юридичний консенсус.
– Яким чином це можна зробити?
– Якщо ми не хочемо, щоб ситуація була зведена до чергової перестрілки, як на Грушевського, очевидно, що треба домовлятися. Ті люди, які стоять на Грушевського, зрозуміло, що вони б про абсолютно інше говорили на перемовинах. І вони, скажімо, сприймають тих, хто стоїть по інший бік барикад, уже як свого особистого ворога. Ті люди, які ведуть переговори, вони всього цього не бачать. Вони говорять про інші речі. Тому зараз, щоби хоча б від чогось відштовхуватися, потрібно повернутися у якусь більш-менш легальну площину. Єдиний майданчик, де це можна зробити – це Верховна Рада. Як би нам не хотілося це робити в Народних радах чи в самопроголошених «українських фронтах».
– У Черкасах діють аж три Народні ради – опозиційні обласна та міська, та Народна рада провладної більшості міської ради, де переважають регіонали. На Вашу думку, для чого їм така рада?
– Влада, маючи ресурс, починає по-своєму протидіяти. Якщо на рівні Києва є фактор Майдану, то на рівні Черкас він відсутній. Фактично ми Майдану не маємо, натомість маємо два випадки штурму. Один більш-менш вдалий, інший – зовсім невдалий, коли відбулася своєрідна підстава столичних автомайданівців. Тому, фактично, зараз такого козиря в черкаської опозиції немає. Вони можуть використовувати якісь акції, мітинги, але кількість людей, яка туди приходить, недостатня для впливу на владу. Влада бачить це, вона розуміє, що сильніша, тому починає робити альтернативні сценарії. Це давня схема, яку використовували ще за часів Кучми, коли робили провладні громадські організації, провладні придворні партії для імітації демократії.
– До чого це може призвести?
– Повторюється ситуація 1917 року, коли формувалося кілька паралельних структур. Черкаси у цьому плані якраз є показовим прикладом того, що відбувається в Україні в цілому. Бо на заході там однозначно Народні ради мають більшість в багатьох областях і вони, фактично, вже контролюють ситуацію, а на сході України Народних рад практично немає, бо там немає опозиційної більшості. Зараз другий етап, коли фактично у державі ми маємо безвладдя. На цьому етапі ситуація може розвиватися в будь-якому напрямку: більш революційному, коли опозиція переламає ситуацію на свою користь, і так само в контрреволюційному, коли влада візьме усе в свої руки, поставить прем’єр-міністром кого-небудь, на кшталт Клюєва, і почне закручувати гайки.
– У Черкасах від 23 до 27 січня «беркутівці» масово затримували черкащан. Наскільки це вплинуло на революційні настрої містян?
– У багатьох тепер виникає питання: «Сенс мені іти на мітинг, якщо незрозуміло чим він закінчиться?» Багато хто боїться іти в центр міста, бо повно інформації, що там міліція хапає ні за що, ні про що. В принципі, у Черкасах думка, сформована у середовищі влади, що треба нагнати страху, щоб зменшити протестну активність, досягла свого.
– Сценарій нагнітання ситуації дуже сумний. У результаті ми можемо отримати громадянську війну і розкол країни за сценарієм Грузії чи Молдови. Знову ж таки Сирія є зразком того, чим це може закінчитися. В принципі, можна розраховувати лише на те, що, як правило, більшість прихильників Януковича не є надто активними. Вони готові підтримувати Януковича, але вони не готові мерзнути на Майдані за безкоштовно, не готові кудись їхати. Тобто вони його підтримують пасивно. Прихильників Майдану можна теж поділити на дві групи. Так само пасивні прихильники, які десь сидять лайкають у Фейсбуці або по можливості виходять на якісь акції, але, наприклад, не стоять там постійно. Але є те, що власне вирізняє Майдан – це його активні прихильники. Фактично, вони дали Майдану суб’єктність і можливість виступати окремим фактором політики.
– На що вплинула активність євромайданівців?
Опозиція має козир – Майдан на вулиці. Тому вони намагаються цю вуличну перевагу перевести в політичну перевагу
– Яким чином це можна зробити?
– Якщо ми не хочемо, щоб ситуація була зведена до чергової перестрілки, як на Грушевського, очевидно, що треба домовлятися. Ті люди, які стоять на Грушевського, зрозуміло, що вони б про абсолютно інше говорили на перемовинах. І вони, скажімо, сприймають тих, хто стоїть по інший бік барикад, уже як свого особистого ворога. Ті люди, які ведуть переговори, вони всього цього не бачать. Вони говорять про інші речі. Тому зараз, щоби хоча б від чогось відштовхуватися, потрібно повернутися у якусь більш-менш легальну площину. Єдиний майданчик, де це можна зробити – це Верховна Рада. Як би нам не хотілося це робити в Народних радах чи в самопроголошених «українських фронтах».
– У Черкасах діють аж три Народні ради – опозиційні обласна та міська, та Народна рада провладної більшості міської ради, де переважають регіонали. На Вашу думку, для чого їм така рада?
– Влада, маючи ресурс, починає по-своєму протидіяти. Якщо на рівні Києва є фактор Майдану, то на рівні Черкас він відсутній. Фактично ми Майдану не маємо, натомість маємо два випадки штурму. Один більш-менш вдалий, інший – зовсім невдалий, коли відбулася своєрідна підстава столичних автомайданівців. Тому, фактично, зараз такого козиря в черкаської опозиції немає. Вони можуть використовувати якісь акції, мітинги, але кількість людей, яка туди приходить, недостатня для впливу на владу. Влада бачить це, вона розуміє, що сильніша, тому починає робити альтернативні сценарії. Це давня схема, яку використовували ще за часів Кучми, коли робили провладні громадські організації, провладні придворні партії для імітації демократії.
– До чого це може призвести?
– Повторюється ситуація 1917 року, коли формувалося кілька паралельних структур. Черкаси у цьому плані якраз є показовим прикладом того, що відбувається в Україні в цілому. Бо на заході там однозначно Народні ради мають більшість в багатьох областях і вони, фактично, вже контролюють ситуацію, а на сході України Народних рад практично немає, бо там немає опозиційної більшості. Зараз другий етап, коли фактично у державі ми маємо безвладдя. На цьому етапі ситуація може розвиватися в будь-якому напрямку: більш революційному, коли опозиція переламає ситуацію на свою користь, і так само в контрреволюційному, коли влада візьме усе в свої руки, поставить прем’єр-міністром кого-небудь, на кшталт Клюєва, і почне закручувати гайки.
– У Черкасах від 23 до 27 січня «беркутівці» масово затримували черкащан. Наскільки це вплинуло на революційні настрої містян?
У Черкасах думка, сформована у середовищі влади, що треба нагнати страху, щоб зменшити протестну активність, досягла свого