(Рубрика «Точка зору»)
Далекого 2001-го проти мене була порушена (i не закрита по цей день) справа за тими самими обвинуваченнями, якi зараз висувають учасникам Євромайдану. Супротив режиму i «масовi заворушення». Я знаю, як це – бути об’єктом гонiнь i в’язнем українських тюрем. Тому схиляю голову перед тими, хто без страху й сумнiвів виходить нинi на площi мiст. Моє серце б’ється разом з вашими серцями. Своїми думками та сподіваннями я – у боротьбi за Україну без Януковича та його клiки. Саме тому й хотiв би подiлитись мiркуваннями, навiяними сьогочасною ситуацiєю.
Від «України без Кучми» до України без Януковича
Безумовно, паралелі між Євромайданом та майданом Помаранчевої революції напрошуються самі собою. Та ж «мільйонність» протестів. Той самий шляхетний альтруїзм – нагодувати, зігріти, прихистити. Та сама участь середнього класу і зростання питомої ваги студентства. Те саме єднання вихідців із різних регіонів. Але на цьому, власне, подібності завершуються. Далі починаються відмінності.
Ці відмінності варто усвідомити та зафіксувати в пам’яті. Відкидання їх може стати фатальною помилкою.
Мета як Помаранчевої революції, так і Євромайдану полягає у зміні влади. Це – також точка дотику. Одначе шляхи досягнення такої мети у 2004-му були чіткими і зрозумілими: через вибори, через відстоювання отриманих результатів. Шляхи ці були непростими, але придатними до реалізації. До того ж, вони мали на увазі певний алгоритм дій: оскарження виборів у суді, згода парламенту на проведення третього туру тощо.
Нині пропонується прийняти за аксіому те, що загальнонаціональний страйк, блокування органів влади і багатотисячні майдани по всій країні сподвигнуть Януковича на добровільну відставку. Чи, як мінімум, на відставку Азарова, Захарченка на припинення репресій та покарання силовиків.
Так само міркувала у 2001-му і «Україна без Кучми» (УБК). Міркувала і програла, хоч мала більші підстави для райдужних надій: адже «касетний скандал» потяг за собою звільнення голів СБУ та МВС – Деркача і Кравченка. Розгублений Кучма то таврував маніфестантів «фашистами», то жертвував «орлами бойовими». Хай там як, а ситуація на вулиці не могла його не зачіпати, й був момент, коли Кучма дійсно зібрався у відставку і навіть підготував текст відповідної заяви.
У підсумку посаду Кучма зберіг, УБК розігнав, його бійці зачистили Банкову, його прокурори підготували «справу 9 березня», за якою я та інші провели за гратами тривалий час. Але у 2004-му екс-президент не зважився підняти руку на Помаранчевий майдан, і навіть більше: будучи над сутичкою, Кучма брав участь у парламентських торгах, результатом яких було ухвалення пакетного рішення про повторні вибори та про політреформу.
Я не кажу, що Леонід Кучма – це людина честі й совісті, я кажу, що це – людина з нервами і певною мотивацією. Поки він не був готовий здати владу, він боровся за неї міліцейськими кийками. Коли вирішив із владою попрощатися – то не став обтяжувати карму кровопролиттям. Інстинкт самозбереження вчасно відрадив йому йти на третій термін (хоча такий сценарій готувався).
Все таки Кучма – представник компартійної совкової еліти, не «проффесор», щоправда, але доцент. Переносити його якості на безпородного недорікуватого люмпена, а події 2004-го екстраполювати на Євромайдан – неправильно й шкідливо. Янукович заявив, що він не проти мирних зібрань, похвалив громадян за активність, а за пару днів по тому віддав наказ громити Майдан.
Позбавляємося ілюзій
Це – не цинізм витонченого розуму, бо Янукович, звісно, не Макіавеллі. Це – елементарна нездатність до емпатії та емоційна імпотенція. І от від такої людини очікують, що вона проявить нестійкість до стресу, що її можна буде «дотиснути» скандуванням «владу – геть!».
Ймовірно, Януковича можна «пройняти» міжнародними санкціями, якщо вони загрожуватимуть фінансовому добробуту «Сім’ї». Ймовірно, на нього може вплинути бунт олігархів, які одного чудового дня прокинуться у Митному союзі. Але вимоги народу та опозиційних лідерів на нього справляють не більше враження, ніж дзюрчання води на золотий унітаз.
Тим паче, що ці вимоги відчутно коливаються. Від звільнення Тимошенко (про яку зараз майже не згадують) до підписання асоціації з ЄС. Від асоціації до покарання винних у нічному розгромі Майдану 30 листопада. Від особистої відставки очільника держави до звільнення його пішаків.
А нині ще й слово «імпічмент» змінюється на слово «переговори». Вже мовиться про діалог із владою, яку кілька днів тому планувалося змести без права на помилування. І хоча від самого початку було зрозуміло, що ніякого імпічменту не може бути в принципі (бо з урахуванням подолання президентського вето опозиції слід було запастися відразу 300 голосами), афірмації все ж тривали.
Цілі Помаранчевої революції були незрівнянно більш чіткими та добре проартикульованими: ми хочемо іншої якості життя, ми хочемо європейську Україну, ми хочемо українського президента. Тому ми не дамо вкрасти результати голосування, ми пікетуватимемо Верховний суд, доки він ухвалює свій вердикт, ми йдемо під Верховну Раду, коли вона голосуватиме за третій тур, ми ще раз прийдемо на дільниці і проконтролюємо підрахунок голосів…
Безперервний калейдоскоп подій, досягнення, крок за кроком, тактичних перемог були тими дровами, які підкидалися самою історією у піч народного піднесення. Недарма кажуть, що Помаранчевий майдан був здебільшого святом, юним і п’янким від радості досягнення мети. Натомість «Україна без Кучми» мала застиглий драйв.
Масові маніфестації, спалення лялькового Кучми, пікети під ГПУ – це все було прекрасним пробудженням країни, яка десять років провела у застої, це були інвестиції у майбутні майдани, предтеча, але не наближення перемоги тут і зараз. Пароксизм протесту не може бути довготривалим, без розвитку сюжету він або вичахає, або перестає бути мирним, і третього тут не дано.
Після побоїща на Банковій 9 березня 2001 року революція вичахла. Після розгону Євромайдану 30 листопада 2013-го вона стала більш потужною, але все так само позбавленою шляхів досягнення мети. «Вулична складова» теперішнього руху значно випереджає – і за сміливістю, і за рішучістю, і за креативністю – складову brainstorm`у.
Потрібна нова Помаранчева революція
Тоді як у часи Помаранчевої революції ці складові існували у синергії. Адже події 2004-2005 року – то не лише мільйонний Майдан, це також складна, напружена, наполеглива праця багатьох. Робота правників і політиків, робота в судах і в парламенті, дискусії з опонентами, діалог з європейськими емісарами. І, звісно ж, у першу (але не єдину!) чергу – величезна, грандіозна підтримка народу, перед яким усі ми – у величезному боргу. Як тоді, так і тепер.
До можливих «махлювань» влади у 2004-му опозиція готувалась заздалегідь. Готувалась на всіх рівнях. Від активізації громадських організацій на кшталт «Пори» (створеної ще навесні 2004-го) до суто технічних моментів – відпрацьовування мобільного розгортання сцени, підтягування польової кухні тощо.
Коли ж боротьба за третій тур виборів перенеслася у площину парламенту – опозиція працювала й там. І вже 27 листопада 2004-го, тобто через п’ять днів після початку революції, Рада оголосила недовіру ЦВК й визнала вибори недійсними. А 8 грудня було досягнуто компроміс, суть котрого не потребує нагадувань: призначення виборів і ротація кадрів в ЦВК – в обмін на ухвалення політреформи.
Це була висока ціна, але ціна, яку вартувало сплатити. А ще це був результат кропіткої праці в кулуарах: Рада IV скликання не була «простою», це була Рада «Єдиної України», СДПУ(о) та чисельної фракції КПУ. Завдання, які стояли перед опозицією тоді, не були легшими за завдання, які стоять зараз. Нам всім нині не вистачає такого потужного політика, як Юлія Тимошенко, але це не означає, що слід стояти на місці.
Я б дуже не хотів, аби Євромайдан повторив долю «України без Кучми». Він має стати Новою Помаранчевою революцією.
Зробити висновки іще не пізно, не пізно апелювати до Європи, не пізно консолідувати роботу у парламенті. Не пізно взятись за стерно і стати мудрими кормчими.
Бо корабель для всіх нас Майдан побудував вже й так…
Андрій Шкіль – політичний діяч, народний депутат 4, 5 і 6-го скликань
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода