(Рубрика «Точка зору»)
В Україні склалася дуже небезпечна ситуація: на одному боці влада – президент і його оточення, на іншому – майже вся країна. Це ситуація системної кризи, вихід з якої в наявному правовому полі поки законними шляхами знайти не вдається.
Революція як кризовий шлях пошуку суспільного консенсусу
Те, що відбувається в Україні може бути кваліфіковане як революція. Революція – це пошук консенсусу в умовах системної кризи, коли засоби політичної комунікації не працюють.
В Україні в першу чергу політична криза, тобто кризи моделі державного управління. Якщо влада не впоралася з неминуче накопиченими суспільно-політичними та соціально-економічними суперечностями еволюційним шляхом, кризовий, революційний шлях є, на жаль, неминучим, але – природним.
До системної кризи призвели дві лінії послідовних неправильних рішень: з боку влади – некомпетентних дій і стратегічно необґрунтованих ситуативних, кон’юнктурних рішень, а з боку опозиції – послідовність незбалансованих, неузгоджених рішень, які зрештою відображають недостатню зв’язність опозиції, різні інтереси політичних сил і нерозуміння волі виборців в повному обсязі. Ці дві лінії невірних рішень рано чи пізно мали поєднатися в точці, яка і запустила системну кризу.
Вихід з кризи – досягнення консенсусу. Або загального, який досягається через сукупність компромісів і базується на волі народу, або на консенсусі, якій нав’язується найсильнішою стороною соціального конфлікту. В такому випадку також може бути два випадки: або нав’язаний консенсус відображає інтереси найсильнішої група впливу внутрішньої, або це – інтерес зовнішньої групи впливу.
Підстави для консенсусу: кількісний вимір протесту як виявлення волі виборців
Що стосується внутрішнього консенсусу, то для нього є наразі всі підстави. Аналіз громадянської активності дає підстави це стверджувати досить достовірно.
За перший тиждень протестів в акціях (постійні і тимчасові майдани в різних містах, живі ланцюги, ходи і мітинги) взяли участь приблизно 580–750 тисяч людей. Від 450 (мінімальна оцінка) до 780 (максимальна оцінка) тисяч осіб по всій території країни.
При цьому акції на підтримку уряду зібрали від 18 до 35 тисяч осіб, і тривали загалом до 4 годин за всі ці дні.
На другому тижні активність не знизилася, як це не дивно. В більшості міст країни проходили періодичні або постійні акції, в яких взяли участь від 115 до 280 тисяч осіб (середня кількість 210 тисяч). У неділю на вулиці Києва вийшло близько 670–720 тисяч (кількість змінювалася протягом акції і в залежності від місця). Загальна кількість учасників недільних протестів перевищує 770 тисяч осіб.
Кількість прихильників уряду на цьому періоді складає від 5 до 12 тисяч осіб. Тобто соціальний ресурс влади або залишається незмінним, або зменшується.
Виходячи з того, що зазвичай на вулицю виходить від 1,5 до 4,5% незадоволених, можна вважати, що протестом охоплено від 25 до 35 мільйонів людей (в середньому активно незадоволених рішенням влади має бути близько 30 мільйонів), що складає більше 70% населення України.
Загалом, кількість тих, хто підтримує вимоги акцій можна оцінити як мінімум в 75–85% населення. Це – достатня кількість людей, з якою має рахуватися будь-який уряд, вимоги якої мають бути не лише почути, а і безпосередньо втілені в практику державного управління.
З іншого боку, владу активно підтримують від 500 тисяч до 1,3 мільйона осіб (максимальна оцінка). Реальний ресурс підтримки дії влади – від 0,5 до 2,5% населення. Це – безпрецедентно мала кількість. Акції підтримки, таким чином, можна аналізувати хіба що з точки зору адміністративних і фінансових можливостей влади.
При цьому, звичайно, слід пам’ятати про приблизно 20–25% громадян (а це від 8 до 10 мільйонів наших співвітчизників), що не мають активної позиції в цьому питанні, або не готові її декларувати.
Наведені цифри означають, що нація зробила свій вибір і чітко сформулювала свої вимоги. Протестна активність в той же час свідчить, що суспільство має всі важелі і можливості щоб захищати свій вибір.
Таким чином підстави для внутрішнього суспільного консенсусу існують, і вони чітко сформульовані у вимогах протестувальників – їх підтримують близько 80% населення.
Найбільші ресурси, переваги і досягнення акції
Безпрецедентна масовість акцій – вирок для економічної і соціальної політики влади, вирок для поточної – пострадянської моделі державного управління.
Необхідність зміни моделі управління – моделі розвитку суспільства, витікає з появи нового покоління – відповідального, свідомого і не заляканого. Вони отримують інформацію з незалежних громадських джерел і вільно розповсюджують її.
Важливий ресурс – прихильний нейтралітет армії і міліції, які з недовірою ставляться до спец загонів і висловлюють обережну підтримку людям.
Важливо – дивна консолідація думки світового співтовариства: лідерів держав, громадського суспільства, діаспори, політичних і культурних діячів.
На цьому тлі зростає підтримка груп впливу в Україні, зокрема, провладних і олігархічних медіа.
Напрям дії
Скажу очевидну річ: наші еліти є тотально залежними від суспільства, бо в наших реаліях іншого ресурсу збагачення і зміцнення впливу в них не існує. Тому головне питання не в тому, наскільки суспільство є вразливим до поведінки еліти, а наскільки ми готові застосувати важелі впливу на владу.
Основним напрямом дії має стати вимога досягнення суспільного консенсусу, як прийнятного способу мирного подолання кризи.
Шлях досягнення внутрішнього консенсусу – круглий стіл
Загальний суспільний консенсус можу бути досягнутий шляхом широких переговорів в рамках формату «Круглого столу» з участю влади, опозиції, найбільш авторитетних суспільних діячів, представників громади, міжнародних арбітрів.
Це – загальновизнана, історично обґрунтована форма досягнення консенсусу. Вона дозволяє визначити позиції, цілі, досягти домовленостей, які потім майже неможливо порушити.
При цьому хочу зазначити, що «круглий стіл» – це, по суті – спосіб безкровної, мирної передачі влади, що легітимізує обопільний вихід сторін за рамки існуючого законодавства. Мета такого заходу – як раз мирна зміна системи, зміна правого поля. Тож якщо влада усвідомить цю просту істину, чи погодиться вона сідати за «круглий стіл» – це питання. Але іншого шляху зараз немає. Якщо ми хочемо запобігти силовому сценарію розв’язання кризи.
Найбільшою ймовірність мирного сценарію досягнення консенсусу була 1-2 та 8 грудня, тобто, по-перше, під час наймасштабніших акцій, а по-друге, тоді, коли питома вага провокаторів серед мітингувальників була найменшою (<<10%) і співвідношення міліція / громадяни було найменшим (<1/50–1/70).
Найбільші загрози і виклики
Найбільшою загрозою є висока ймовірність зради еліт. Саме еліти виявилися вразливими до зовнішнього тиску, що проявився у вигляді шантажу, підкупу, залякувань і маніпуляцій. В черговий раз стало очевидним, що інтереси еліти і більшості нації не збігаються: як стратегічно, так і тактично.
Важливою загрозою є також взаємна некомпетентність влади і опозиції щодо рівня компетентності суспільства. Влада загрузла у вирішенні економічних питань власних груп інтересів, а опозиція не можу знайти конструктивної спільної бази для відображення позиції суспільства.
В умовах політичної кризи і відсутності сталої економічної стратегії об’єктивно погіршується економічна ситуація.
Таким чином існує об’єктивна тенденція радикалізації спротиву.
Провладний ресурс (депутати і міністри) є обмежено компетентний інтелектуально, але дуже мобілізований і абсолютно керований.
Таким чином зростає загроза силової відповіді в умовах відсутності адекватної політичної реакції влади.
Нав’язаний консенсус: силові сценарії
Силовий розгін майдану в ніч на 1 грудня, події на Банковій – це застосування методів придушення бунтів у в’язницях проти мирних громадян і журналістів. Вони були, за багатьма свідченнями, попередньо спровоковані. Ці події, незважаючи на їхню хаотичність, показують готовність влади до реалізації силового сценарію.
Кількісна оцінка умов застосування сили
Поки, як виглядає, влада і силовики не дуже впевнені у своїх силах й у вірності своїх підлеглих: силові акції проводяться лише тоді, коли спецпідрозділи мають суттєву чисельну перевагу (>від 7/1 до 20/1) і значну кількість цивільних провокаторів (>15–20% від присутніх на акції). Також вся ідеологічна накачка базується на пропагандистському продукті з Росії. Використання надлишкового ресурсу, якій «підживлюється» ззовні, підвищує загальну вразливість системи, і знижує довгострокову ефективність рішень. Тобто це має знижувати поточну ймовірність застосування масштабного силового сценарію.
Виходячи із загальної оцінки доступного силового ресурсу влади , можна порахувати, що для запобігання силових сценаріїв необхідно тримати кількість учасників акцій від мінімальної 50–75 до середньої 225–250 тисяч осіб. Поки що це реально. Як буде далі? Влада вичікує.
Зважаючи на відсутність соціальної підтримки, влада буде змушена базувати своє рішення і дії або на тотальних акціях залякування, на терорі, або на зовнішньому втручанні. Тут – два різні сценарії.
Застосування сили для нав’язування «внутрішнього консенсусу»
В першому випадку нав’язування консенсусу – думки влади потребуватиме арештів всіх лідерів опозиції, закриття медіа, вибіркового обмеження Інтернету, контролю за громадськими організаціями і активістами. Наразі влада не має ресурсів на такі потужні репресії. Але наслідки спроб запровадити в нашій країні «Білоруські порядки» можуть стати руйнівними для нашої економіки і для громадянського суспільства.
Ключові економічні загрози: звуження ринків на 50–60%, перерозподіл крупного бізнесу, посилення тиску на середній і малий бізнес, якій може призвести до повного колапсу цієї страти. Загалом – пов’язувати довгострокові стратегії розвитку з країною, яка деградує технологічно, – це самогубство.
Наприклад, в космічній галузі на співпрацю з Росією припадає більше 40% наших технологічних розробок і лише близько 10–15% на ЄС і США. Але при цьому кількість успішних місій, тобто вдалих запусків, в Росії складає зараз 17–19%, а в середньому у світі – 89–94%. Якій сенс вкладатися в технології, які не використовуються?
За 10–15 років космічна галузь Росії може деградувати остаточно, і що ми будемо робити з нашими «високими технологіями», якщо під тиском Росії підемо з західного ринку?
Застосування сили для нав’язування «зовнішнього консенсусу»
У другому випадку – випадку зовнішнього втручання слід очікувати на активізацію радикального протесту і його суттєву географічну локалізацію. Загроза громадянського конфлікту стає істотною.
Для придушення супротиву буде необхідно або провести масштабний геноцид, або тримати кілька років військовий контингент в кількості 300–500 тисяч в наших Західних областях. Цього не може собі дозволити зараз жоден диктатор. Але наслідки спроб реалізації такого сценарію можуть бути трагічними – це може бути порівняно з конфліктом в колишній Югославії.
Наслідки очевидні – руйнування економіки і держави в тому вигляді, який ми зараз маємо. У випадку економічної інтервенції замість прямого силового втручання, слід бути готовими до повної втрати контролю над великим бізнесом і стратегічними галузями економіки.
Висновок
Силові сценарії – це або повільне самогубство, стагнація і деградація протягом 10–15 років, з поступовою втратою економічного і політичного суверенітету, або самогубство прискорене, з розколом країни, втратою контролю над територіями і з активними локальними конфліктами.
Зволікання з пошуком прийнятних політичних шляхів вирішення існуючої кризи об’єктивно сприяє ескалації конфлікту і підвищує небезпеку силового сценарію, тобто наближає суспільство до війни, а країну до розпаду і втрати суверенітету.
Роль суспільства
На жаль, поки що влада демонструє, що вона готова на все, щоб утриматись на своїх місцях. Але між «готова на все» і «може все» існує велика різниця, яка визначається готовністю суспільства відстроювати свій вибір.
Втручання авторитетних громадських діячів, таких, як владика Любомир Ґузар, Мирослав Попович, Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський, а також поважних міжнародних арбітрів дає підстави сподіватися, що здоровий глузд допоможе прийняти вірне рішення.
Вірне рішення полягає у відмові від застарілих соціально-економічних і суспільно-політичних моделей: патерналістської моделі держави і персоналістської моделі прийняття управлінських рішень. Так само очевидна і криза олігархічної моделі – внутрішні стосунки пост-кучмівського розподілу грошей і влади потребують змін. Ці зміни настільки кардинальні, що доводиться оперувати термінами на кшталт «революції».
На думку політолога московського Центру Карнегі Лілії Шевцової, це рішення, цей виклик якісно відрізняється від виклику, якій був у 2004 році, коли українців вимагали просто інших правил гри в рамках тієї ж моделі.
Зараз українці хочуть іншого – європейської цивілізаційної моделі, бо прийшло нове покоління. Це покоління – сила, здатна змінити і Україну, і Східну Європу. І якщо влада і опозиція цього не розуміють, ті 30 мільйонів нових активних громадян, воля яких проявилась протягом останніх двох тижнів, знайдуть сили змінити їх.
Юрій Костюченко – експерт з безпекових питань.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода