У тридцяті роки Західна Європа та США були зосереджені на своїх проблемах, які для багатьох людей виглядали небувалими за масштабами і болісними. Велика депресія у Сполучених Штатах відлунювала і в Європі, призвівши до масового безробіття і голодних протестів, особливо в Німеччині.
Що відбувалося тим часом у колишній Російській Імперії, яку більшовики майже повністю зберегли, але перейменували на Радянський Союз?
Одним із тих, хто знав про Голодомор в Україні, був британський журналіст Ґарет Джонс. Газета Daiy Express у березні 1933 року друкувала його розповідь зі Східної України.
«Я сам ходив селами і відвідав 12 колгоспів. Всюди люди плакали. Хліба немає! Ми вмираємо!.. Їдучи у потязі, у розмові зі мною якийсь комуніст заперечував, що люди голодують. Я взяв недоїдок свого хліба і кинув у плювальницю. Пасажир-селянин, який сидів поруч, виловив недоїдок і жадібно проковтнув його. Я кинув до смітника помаранчеву шкірку. Селянин знову схопив її і з’їв. Комуніст принишк», – переповідав Ґарет Джонс, який, на жаль, був радше винятком, а не правилом того, як і що писали іноземні кореспонденти з тодішнього Радянського Союзу.
Контроль над інформацією
Насамперед, закордонних журналістів було надзвичайно мало. Їх було легко контролювати, і небажаних радянська влада карала негайною депортацією.
В епоху, коли не існувало телебачення, телефонний зв’язок був примітивний, а найшвидшим транспортом була залізниця, якою возили також і пошту, репортерська робота була зовсім іншою.
Рей Ґамаш – викладач журналістики в King's College у штаті Пенсильванія у США написав книгу «Ґарет Джонс – очевидець Голодомору» (GARETH JONES Eyewitness to the Holodomor).
«Джонс дав голос тим, хто найімовірніше не вижив. Лише давши життя їхнім розповідям, надрукувавши їх у газетних статтях, Джонс відкрив іншим доступ до правдивої і справжньої інформації», – каже Рей Ґамаш, згадуючи поруч із Джонсом іншого британський журналіста Малкольма Маґоріджа.
Але краплі правдивої інформації про події в Україні тонули у хвилях радянської пропаганди, інструментами якої стали навіть деякі західні репортери на зразок сумнозвісного московського кореспондента газети New-York Times Волтера Дюранті, який заперечував факти масової смерті людей від голоду.
Про Голодомор знають мало
Брак інформації відчувається і зараз, навіть в осередку науки і знань – в університеті Кембриджа.
Аспірант, дослідниця Кембриджського університету Дарія Маттінґлі виявила, що про Голодомор не знають більше ніж половина навіть тих, хто вивчає слов’янські культури й історію.
«Цього місяця я поставила питання студентам гуманітарних факультетів, які навчаються на аспірантурі або в магістратурі, чи знають вони взагалі про Голодомор в Україні в 30-х роках. І відсоток студентів, які щось знали, або могли розповісти про Голодомор становить на даний момент 19%. Це від опитаних 180», – розповідає Дарія, яка у своєму дослідженні намагається з’ясувати, яким чином найкраще зберігати пам’ять про Голодомор.
Одним із прикладів для неї є те, як у світі, зокрема зусиллями єврейських громад, передається пам’ять про Голокост.
«Треба підкреслювати те, що у нас є спільного з аудиторією, до якої ми будемо звертатися з розповіддю про Голодомор. Наприклад, наголошувати на родинних традиціях. Для будь-якої аудиторії буде зрозумілою розповідь про долю конкретною людини, однієї конкретної родини, а далі виводити це на загальний рівень», – зазначає українська дослідниця у Кембриджі.
Дарія Маттінґлі також зацікавлена тим, як пам’ять про єврейський Голокост зберігається і передається з допомогою візуальних засобів, наприклад, документальних фотографій.
Українські селяни в 30-х роках переважно не мали доступу до фотографічної техніки, проте дослідниця зауважує, що є фотодокументи дипломатів та інших іноземців, які дещо змогли побачити і сфотографувати тоді в Україні.
На зауваження про те, що, можливо перед тим, як поширювати інформацію про Голодомор у світі, варто спочатку завершити цю справу в самій Україні, Дарія Маттінґлі зазначила, що, на її думку, обидві ці справи можна і треба робити одночасно.
«В Україні про Голодомор все ж таки знають. А от у світі відсоток людей, які знають про Голодомор, надзвичайно малий. Це мені здається заважає світові краще нас розуміти», – сказала в Дарія Маттінґлі в інтерв’ю Радіо Свобода.
Що відбувалося тим часом у колишній Російській Імперії, яку більшовики майже повністю зберегли, але перейменували на Радянський Союз?
Одним із тих, хто знав про Голодомор в Україні, був британський журналіст Ґарет Джонс. Газета Daiy Express у березні 1933 року друкувала його розповідь зі Східної України.
«Я сам ходив селами і відвідав 12 колгоспів. Всюди люди плакали. Хліба немає! Ми вмираємо!.. Їдучи у потязі, у розмові зі мною якийсь комуніст заперечував, що люди голодують. Я взяв недоїдок свого хліба і кинув у плювальницю. Пасажир-селянин, який сидів поруч, виловив недоїдок і жадібно проковтнув його. Я кинув до смітника помаранчеву шкірку. Селянин знову схопив її і з’їв. Комуніст принишк», – переповідав Ґарет Джонс, який, на жаль, був радше винятком, а не правилом того, як і що писали іноземні кореспонденти з тодішнього Радянського Союзу.
Контроль над інформацією
Насамперед, закордонних журналістів було надзвичайно мало. Їх було легко контролювати, і небажаних радянська влада карала негайною депортацією.
В епоху, коли не існувало телебачення, телефонний зв’язок був примітивний, а найшвидшим транспортом була залізниця, якою возили також і пошту, репортерська робота була зовсім іншою.
Рей Ґамаш – викладач журналістики в King's College у штаті Пенсильванія у США написав книгу «Ґарет Джонс – очевидець Голодомору» (GARETH JONES Eyewitness to the Holodomor).
Джонс дав голос тим, хто найімовірніше не вижив, відкрив іншим доступ до правдивої і справжньої інформаціїРей Ґамаш
Але краплі правдивої інформації про події в Україні тонули у хвилях радянської пропаганди, інструментами якої стали навіть деякі західні репортери на зразок сумнозвісного московського кореспондента газети New-York Times Волтера Дюранті, який заперечував факти масової смерті людей від голоду.
Про Голодомор знають мало
Брак інформації відчувається і зараз, навіть в осередку науки і знань – в університеті Кембриджа.
Аспірант, дослідниця Кембриджського університету Дарія Маттінґлі виявила, що про Голодомор не знають більше ніж половина навіть тих, хто вивчає слов’янські культури й історію.
«Цього місяця я поставила питання студентам гуманітарних факультетів, які навчаються на аспірантурі або в магістратурі, чи знають вони взагалі про Голодомор в Україні в 30-х роках. І відсоток студентів, які щось знали, або могли розповісти про Голодомор становить на даний момент 19%. Це від опитаних 180», – розповідає Дарія, яка у своєму дослідженні намагається з’ясувати, яким чином найкраще зберігати пам’ять про Голодомор.
Одним із прикладів для неї є те, як у світі, зокрема зусиллями єврейських громад, передається пам’ять про Голокост.
«Треба підкреслювати те, що у нас є спільного з аудиторією, до якої ми будемо звертатися з розповіддю про Голодомор. Наприклад, наголошувати на родинних традиціях. Для будь-якої аудиторії буде зрозумілою розповідь про долю конкретною людини, однієї конкретної родини, а далі виводити це на загальний рівень», – зазначає українська дослідниця у Кембриджі.
Дарія Маттінґлі також зацікавлена тим, як пам’ять про єврейський Голокост зберігається і передається з допомогою візуальних засобів, наприклад, документальних фотографій.
Українські селяни в 30-х роках переважно не мали доступу до фотографічної техніки, проте дослідниця зауважує, що є фотодокументи дипломатів та інших іноземців, які дещо змогли побачити і сфотографувати тоді в Україні.
На зауваження про те, що, можливо перед тим, як поширювати інформацію про Голодомор у світі, варто спочатку завершити цю справу в самій Україні, Дарія Маттінґлі зазначила, що, на її думку, обидві ці справи можна і треба робити одночасно.
У світі відсоток людей, які знають про Голодомор, надзвичайно малий. Це заважає світові краще нас розумітиДарія Маттінґлі