Влада України програє інформаційну війну, бо не працює РНБО?

Київ – Керівництво України не розуміє значення інформаційної політики, а відтак не може адекватно реагувати на інформаційні атаки, що псують імідж країни. Відповідальність за це, згідно з Конституцією, лежить на Раді національної безпеки й оборони та спецслужбах. Поки Україна програє на більшості зовнішніх і внутрішніх фронтах, де точиться боротьба за імідж країни, вважає колишній голова Служби безпеки України, голова Всеукраїнської громадської організації «Сила і честь» Ігор Смешко.

Влада України програє інформаційну війну, бо не працює РНБО?

– Теза про те, що «хто володіє інформацією – володіє світом» уже не викликає сумніву. Перемоги чи програші котроїсь із держав на геополітичній шахівниці тепер багато в чому залежать від того, наскільки вдалою є її інформаційна політика, від того чи уміє країна захищатися й атакувати. Тож чи вміє Україна захищатися в інформаційній війні?

Ігор Смешко

– Дуже хотів би дати позитивну відповідь на це запитання, але коротка відповідь – ні. Абсолютно ні. За останні роки конкретні приклади однозначно вказують на те, що державний апарат нашої країни ще не зрозумів, що ХХІ століття абсолютно змінило класичну конфігурацію складових державної сили. Якщо ще нещодавно, трьома елементами державної сили, як у зовнішній, так і у внутрішній царині були: економічна, військова та дипломатична або політична, то на сьогодні провідні держави світу на доктринальному рівні, з юридично зобов’язуючими термінами, в своїх національних доктринах безпеки і оборони ввели чотирьохелементні складові державної сили, а саме: економічну, військову, дипломатичну й інформаційну.

Причому, інформація визначена як підсилювач трьох традиційних складових, як головний інструмент ХХІ століття з просування своєї держави на міжнародній і внутрішній арені, шляхом стратегічних комунікацій із визначеними аудиторіями.

– Політики та керівництво держави зайняті внутрішніми проблемами – треба вирішувати економічні, політичні й соціальні завдання. Але, якщо говорити про Раду національної безпеки й оборони, яка за своїм статусом повинна бути тим органом, який має вказувати президенту, уряду, політикам, які є небезпеки і як на них треба реагувати.

– Ви абсолютно праві. Відповідно до Конституції, Рада національної безпеки є координаційним органом, який і повинен збирати всю інформацію про зовнішні та внутрішні загрози, у тому числі в дуже важливій інформаційній царині, й керувати, як симфонічним оркестром, усіма урядовими установами, визначеними чинним законодавством для реакції як на зовнішні, так і на внутрішні загрози. Треба підтримувати стратегічні комунікації як з нашими опонентами за кордоном, так і всередині країни для того, щоб пересічні громадяни України були впевнені у майбутньому держави.

– Чи виконує зараз Рада національної безпеки й оборони цю функцію, на Вашу думку?

– Я не є членом Ради національної безпеки й оборони і мені важко говорити про те, як вона виконує свої функції…

– Але Ви були її членом…

– Був багато років. У мене є досвід праці в цій організації при двох секретарях Ради національної безпеки й оборони, які історично були в нашій державі. Одні з перших – це Володимир Горбулін і Євген Марчук. Це було при другому президенті, який був головою Ради національної безпеки й оборони, Леоніді Кучмі. Можу Вас запевнити, що, принаймні, в ті часи апарат Ради національної безпеки й оборони був дійсно кореляційним елементом у державі, який в реальному масштабі часу збирав всю інформацію, координував і готував відповідні пропозиції щодо того, як реагувати країні на внутрішні та зовнішні загрози.

– Як журналіст можу сказати, що ті, хто співпрацював з Володимиром Горбуліним, і зараз відповідають журналістам на запитання, які стосуються національної та інформаційної безпеки країни. Тому ще раз Вас запитаю, як Ви оцінюєте роботу Ради національної безпеки й оборони зараз?

– Я можу оцінювати лише по конкретних справах. Конкретні справи говорять, що поки ми програємо на більшості інформаційних фронтів, де точиться боротьба за імідж країни. Програємо як на міжнародному рівні, так і всередині країни. Подивіться на рівень довіри громадян до державних установ згідно з останніми опитуваннями. Більше ніж 50% пересічних громадян не довіряють жодному міністерству України та жодній державній установі. Це говорить про те, що у внутрішньому середовищі чинна влада програє стратегічні комунікації зі своїм народом. Народ перестає довіряти державним органам влади. Це також повинно бути предметом високої уваги Ради національної безпеки й оборони.

– Тут є нюанс. Ті, хто живуть всередині країни, можуть щодня звіряти слова політиків і керівників держави з тим, що реально відбувається. А от ті, хто живе за межами України, вони, як правило, реагують на те, що відбувається в інформаційному полі. Після того, як керівництво України задекларувало своє бажання підписати угоду про асоціацію з Європейським союзом, несмачними стали не лише українські цукерки, м’ясо, сири, а й російське інформаційне поле заповнилося спеціальними програмами, в яких розповідають про те, як погано жити в Україні, а також як Україна втрачає весь свій потенціал. Зокрема, на національному каналі «Росія 24» нещодавно запустили щоденний проект про євроінтеграцію України під назвою «Развод по-украински».


Отож, пане Смешко, як Україна мала б протидіяти такому інформаційному тискові?

– По-перше, відповідні державні установи України повинні виконувати свій прямий обов’язок згідно з чинним законодавством і реагувати на подібні, шкідливі для національних інтересів, дії наших закордонних опонентів. Наведу приклад. Відповідно до Закону «Про розвідувальні органи України», одним із головних завдань наших двох зовнішніх розвідок визначено сприяння спеціальними засобами реалізації державної політики України в інформаційній сфері. Ви чули звіти наших керівників у цій царині чи звіти тих, хто повинен координувати та контролювати їхню діяльність стосовно якості цієї роботи, на яку громадяни України з державного бюджету використовують великі кошти?! Але це тільки перша частина ланцюжка.

Наші дві розвідки повинні ідентифікувати, з якого місця й яким чином здійснюється інформаційна кампанія проти України. Далі повинні дати рекомендації керівництву країни як реагувати. Причому, якщо ця кампанія ведеться зовні країни, то хто крім цих інститутів державної влади повинен розписати сценарій «симфонічного оркестру» всіх урядових установ, щоб вони змогли всіма засобами інформаційних комунікацій вступити в діалог, просувати національну точку зору України і захищати її, у тому числі на полі наших можливих опонентів?!

Та ж сама ситуація всередині країни. Якщо ці елементи війни з’являються всередині країни, то є Служба безпеки України, де є цілий департамент, який повинен займатися цими питаннями, ідентифікувати де з’явилася загроза, дати сценарій можливої протидії, але «лібрето до опери» повинна писати Рада національної безпеки. А далі цей «симфонічний оркестр» повинен диригуватися, у тому числі з апарату Ради національної безпеки після ухваленого рішення й вступати у діалог.

У Законі «Про основи національної безпеки України» записано, що нашою метою є поступова інтеграція в загальноєвропейські структури. А Україна, не забувайте, є найбільшою європейською країною. Часто кажуть, що найбільша Росія, але це не так, бо це євроазійська країна. У нас немає альтернативи в просуванні, ми стоїмо там, де були витоки європейської цивілізації. І ми це повинні захищати. Все це є у наших законах, але для цього всі інститути державної влади повинні виконувати свої прямі обов’язки – і диригент, і той, хто пише лібрето, і той, хто виконує.

– Ви так натхненно говорите про «оперу інформаційної політики», пане Смешко. Ось Донецька опера привозила свого фантастичного «Летючого голландця» до Києва, але там не було ні президента, ні когось з РНБО, і здається й керівників спецслужб теж не було. Можливо, я когось, звісно, не побачила. Пане Смішко, але прояви інформаційної війни дуже різні. Їх можуть не побачити керівники держави чи ті, хто працює в Раді національної безпеки та оборони. Але їх бачать журналісти і люди, які живуть в цій країні. Наведу кілька прикладів. У середині жовтня з’явилося повідомлення про те, що Рамзан Кадиров, президент Чеченської республіки, у своєму інтерв’ю доволі шанованому закордонному виданню, сказав, що Володимир Путін має нарешті впоратися із цим великим «головним болем», а саме Україною і Грузією, й атакувати їх. Це повідомлення поширило багато ресурсів в Україні. І там навіть були такі запитання: «Офіційний Київ знову скромно промовчить чи таки дасть відповідь?»

Тим часом, редактор новин Радіо Свобода Вікторія Карп’як, побачивши це повідомлення, провела своє дослідження й виявила, що це стаття 2009 року, а її цитують як жовтневу заяву Рамзана Кадирова. Більше того, навіть народні депутати відреагували на ці повідомлення й звернулися до Служби безпеки України з вимогою відреагувати на це. У вересні з’явилося повідомлення про те, що один з відомих російських журналістів, який має негативну позицію щодо України, сказав, що Україна готується до війни з Росією і перекидає свої війська ближче до російського кордону. Цей журналіст справді таке казав, але теж у 2009 році. Проте інформаційні ресурси датують його вереснем 2013 року. Це помилки чи свідома провокація?

– Почну з теорії. На сьогодні, до речі, єдина країна світу, яка відрила майже всі свої документи, познімала грифи та у відкритій доктрині розписала, що таке інформаційні війни й стратегічні комунікації – це Сполучені Штати Америки. Президент Барак Обама у березні 2010 року, у відповідному звернені до Конгресу США, навіть дав юридичне формулювання поняттю «стратегічні інформаційні комунікації». Він сказав, що це здійснення урядом США політики в інформаційній сфері, де слова, дії й іміджева картинка дій уряду США спеціальними інформаційними засобами повинні бути спрямовані на визначення аудиторії всередині та зовні країни для просування національних інтересів США.

Коли ми говоримо про Російську Федерацію,то там державність існує більше ніж 300 років і є великий досвід просування власних інтересів. Коли Росія ухвалює національну доктрину, а в цій доктрині Україні відводиться велике місце, то розписується рубрифікатор завдань й працює оркестр, який і просуває національні інтереси Російської Федерації у цьому напрямку. І ми не можемо їм сказати «Що ви робите?», бо це їхні легітимні національні інтереси. Проблема в іншому…

– Тобто це не випадковість й помилки журналістів?

– Безумовно. І ці нездорові заяви б’ють не лише по Україні, вони, на мою думку, навіть антиросійські, бо інтересом російського народу є також повномасштабна інтеграція в європейську цивілізацію. Петро I прорубав вікно не на Схід, а на Захід. Він робив спроби зробити свою країну європейською, що взагалі дало можливість зробити величезний поштовх уперед. Але це справа наших сусідів. Наша справа – визначена в наших законах, де ми прописали «ми інтегруємося в європейські системи при збереженні стратегічного партнерства з Росією та колишніми країнами СНД». Це об’єктивна реальність. Ми не вибираємо собі сусідів, але захищати свої інтереси треба професійно.

– Спецслужби мали б реагувати на ці повідомлення, які, по суті, є фальшивими?

– Безумовно. Прямий обов’язок національних спецслужб України – реагувати на будь-які прояви інформаційної атаки проти України, проти визначених українськими законами пріоритетів. Але, як ми бачимо, вона не реалізується на повну силу.

– Як Ви думаєте, те, що президент змінив кадровий склад керівництва Служби безпеки України, пов’язано з програшами в інформаційній війні?

– Тільки президент знає дійсні причини, на жаль, досить частої зміни кадрів у силових структурах. Для того, щоб керівник силової структури зміг увійти в курс справ треба кілька років. А кожен керівник робить спроби створити свою вертикаль. Вона накладається на попередню вертикаль і починається хаос. Часті зміни вливають на якість роботи.

– Пане Смішко, в інформаційному полі України з’явився відритий лист нібито колишніх співробітників Служби зовнішньої розвідки України до президента. Лист без підписів, але у ньому йдеться про те, що в складі зовнішньої розвідки працює так звана «п’ята колона», тобто люди, які працюють на дестабілізацію ситуації в Україні й на зрив євроінтеграції України. Як варто на це реагувати? Бо на цей лист ніхто не відреагував. Чи правильна така позиція?

– На мою думку, це неправильно. Реагувати потрібно. Принаймні, на рівні Ради національної безпеки й оборони мало б прозвучати спростування цієї, як на мене, дуже спекулятивної заяви. Я не вірю в достовірність цієї інформації. Навіть те, що вона не підписана, говорить про те, що це провокація.

– Радіо Свобода написала інформаційний запит до Ради національної безпеки й оборони і там нам відповіли, що це не їхня компетенція.

– Відповідно до нашого законодавства керівники розвідки підпорядковані президенту. Але відповідно до нашого ж законодавства, президент здійснює контроль над діяльністю спеціальних служб через визначені спеціальні органи, чи спеціальних осіб. Так записано в законі «Про органи зовнішньої розвідки». Але Рада національної безпеки й оборони якраз єдиний орган, визначений у нашій державі, як такий, що здійснює за дорученням президента контроль і координацію діяльності спеціальних служб. Іншого органу у нас просто немає. До речі, це дуже погано, адже якщо ми хочемо реалізувати демократичні гасла, потрібен парламентський контроль. На рівні гасла парламентський контроль є, але в жодному законі не прописані глибина і параметри цього контролю.

– Механізмів немає?

– Немає. Тому це знову програш в інформаційній війні. Тому що стратегічна комунікація з суспільством повинна бути адекватною і пересічний громадянин повинен вірити в свою державу.

– Ще одна «стара карта», яка використовується в інформаційній війні проти України, це підживлення давнього стереотипу, що українці – антисеміти та фашисти. Ця теза звучить і всередині країні, і за її межами. Нещодавно, навіть запропонували зняти меморіальну дошку Івана Франка у Відні, тому що, мовляв, він не ті слова вживав. Як тут треба діяти?

– Ми європейська держава, але чому ми досі не приєдналися до європейських інститутів? Відверто кажучи, не тільки тому, що наші північно-східні сусіди бачать інший шлях розвитку для України. Багато і в середині Європи є країн, які не бачать нас в Євросоюзі. Україна не Прибалтика, не Польща. Це «європейський слон», який, коли зайде в європейські структури, може відформатувати Євросоюз по-своєму.

Древні греки казали: «за кожними діями і кожними словами людей, які займаються суспільною діяльністю, відрізняйте дві речі: одна – справжня, а інша та, що гарно звучить». Тобто говорити про те, що Україна має якісь фашистські ментальні прояви… це забувати, що щонайменше 7 мільйонів українців віддали своє життя за те, щоб врятувати світ від фашизму?

– Так як на це реагувати, розповідати, що у нас понад 2 тисячі праведників, які врятували євреїв? Президент має про це говорити?

– З’явилося у Відні таке повідомлення – одразу має з’явитися наша професійна відповідь. З’явилося в Берліні, з’явилося в Парижі – одразу повинна бути високопрофесійна відповідь. Для цього є відповідні державні інститути. Навіть на рівні Національної академії наук має бути відповідь. Повинен спрацьовувати принцип «Третього закону Ньютона»: сила дії дорівнює силі протидії. Інакше Україна ніколи не стане сильною європейською державою.