Людям із вадами зору не бракує проблем і у країнах Європейського союзу, але там їх намагаються вирішувати набагато активніше, ніж в Україні – колись волею держави, а колись і під тиском громадськості. Незрячі закликають приділяти їм увагу, але наголошують, що вони такі самі люди, як і інші – тільки що не бачать. Катерина Кольцова на власному досвіді знає життя людей із вадами зору в Україні і в Чехії. Співачка, композитор і фольклорист, вона останніми роками живе і працює в Чехії.
Катерина Кольцова пригадує свої враження від життя в Україні, звідки вона виїхала близько 20 років тому: «Найбільша проблема для України у плані людей, котрі не бачать, головне – це те, що їхніми проблемами не займається держава».
Катерина Кольцова згадує, як виростала і прагнула здобути освіту в Україні: «Я маю такий досвід, що, коли я намагалася вчитися співу в Україні, так я не могла вступити до музичного училища, пам’ятаю, що це було дуже-дуже тяжко, були і конфліктні комісії, і мамі сказали, що, якщо у вас народилася сліпа донька, то це ваша проблема, і не мусите цим знеприємнювати життя іншим, «нормальним» людям».
То було давно. Але таке ставлення до незрячих чи людей із поганим зором нерідко залишилося в Україні й донині, зазначає Катерина Кольцова. «Я недавно збиралася до Львова на конференцію і хотіла їхати зі своїм псом-поводирем, і мені було ясно сказано в українському посольстві, що ніякого пса-поводиря просто не існує, – зауважує вона. – А пес-поводир – я їжджу тут по Європі, я з ним живу в готелях, я з ним ходжу на сцену, читаю з ним лекції, і нікому з цього не робиться погано, тому що це норма, яка прийнята. Це тільки штрих, малий штрих, але тих проблем дуже багато».
Крім бюрократичних труднощів, є й суто практичні: наприклад, те, як працює в Україні транспорт, переважно цілком не пристосований для пересування людей із вадами зору, звертає увагу Катерина Кольцова. «Я не можу собі уявити, як у маршрутках, наприклад, у Києві, людина може зорієнтуватися. Це все розраховано, на жаль, на здорових людей, – зауважує співачка. – Я вже не кажу про безбар’єрові наїзди чи коли в метро є ліфт…».
Тим часом у Чехії картина цілком інша, починаючи з тих самих безбар’єрових наїздів чи ліфтів на більшості зупинок метро у Празі, тактильної плитки на хіднику, яку відчуваєш підошвами і якою розмічені підступи до пішохідних переходів, від світлофорів, які цоканням підказують незрячим, червоне для них світло чи зелене, чи які незрячий може перемкнути собі на зелене за допомогою дистанційного пульту.
Власне, такі пульти люди з вадами зору використовують багато де: наприклад, щоб увімкнути собі біля ескалаторів у метро оголошення, як вони цього дня рухаються («лівий ескалатор стоїть, середній їде нагору, правий їде донизу»). Так само працює це і в наземному празькому транспорті, розповідає Катерина Кольцова. «Коли приходить автобус, ви покладаєтесь на те, що хтось вам скаже, який це номер автобуса. Я коли у Празі стою на зупинці, я дістаю такий диск, де є декілька кнопочок, і ті кнопочки мені говорять, коли приїжджає автобус чи трамвай, який це номер. І нікого не треба мені питати, нікого мордувати. Це, можливо, так би мовити, таке незначне, але життя складається з незначних речей».
Таке ставлення до людей із проблемами зору починається з їхнього дитинства, розповідає Катерина Кольцова: «Моя дочка навчається в нормальній чеській школі. Вона погано бачить, вона вже по декількох операціях. Але з нею сидить асистентка, котра їй допомагає і заміняє їй зір. Це можливість їй учитися між нормальними дітьми».
При цьому, звертає увагу Катерина Кольцова, незрячих чи тих, хто погано бачить, не відокремлюють від цілком здорових дітей – ба більше, роблять усе, щоб інші учні були уважні до дітей із особливими потребами, наприклад, мали на увазі, що комусь важче пересуватися через поганий зір. «Пані учителька від першого до п’ятого класу наставила такі умови, що хоча Дебора погано бачить, але вона наша, вона вчиться з нами, і це мусить бути для нас закон», – зазначає Катерина Кольцова.
За її словами, в Чехії традиція допомагати людям із вадами зору виникла давно: «Чехія в цьому плані дуже цікава країна, тому що тут історично склався такий феномен на кінці 19-го сторіччя. Лікар і поміщик Ян Дейл продав свою землю для того, щоб на Малій Страні (частині старого міста) у Празі побудувати школу для людей незрячих. Це була реабілітація: допомогти людям знайти свою професію, охороняти їх із юридичної точки зору. Те, що було почато в 19-му сторіччі, мало великий розвиток».
«Передумови в Україні того, що будуть, поліпшення, є»
Катерина Кольцова звертає увагу, що в сучасній Чехії залученням людей із особливими потребами в життя суспільства активно займається держава: «Усяких таких проблем і там, і тут, звичайно, достатньо. Але якщо у нас (в Україні) це питання законодавства, питання системи, котрої немає, а якщо й існує, то в якихось доброчинних організаціях, але не на рівні держави, – то в Чехії почалася інтеграція, інтеграція людей із проблемами, якими завгодно: чи зір, чи слух, чи на колясці людина».
Катерина Кольцова сподівається, що таке ставлення з часом перебере й українська держава: «Я думаю, що передумови в Україні того, що будуть, звичайно, поліпшення, є, і це не пусті слова. Але мусить пройти якийсь час, щоб це досягнуло рівня хоча б Чехії, не кажу вже Німеччини, хоча б Чехії».
Катерина Кольцова зауважує, що саме відсутність достатніх можливостей для людей із вадами зору стала однією з головних причин того, чому вона переїхала з України жити і працювати до Чехії: «Звичайно, цей зір… Я б, можливо, надовго не від’їхала нікуди, якби в Україні були умови для освіти і для допомоги таким, як я».
«Таки мусить змінитися психологія. Ми такі самі, як і ви. Єдина різниця, що не бачимо», – наголосила насамкінець Катерина Кольцова, співачка, композитор і фольклорист із України, яка нині живе в Чехії.
Катерина Кольцова пригадує свої враження від життя в Україні, звідки вона виїхала близько 20 років тому: «Найбільша проблема для України у плані людей, котрі не бачать, головне – це те, що їхніми проблемами не займається держава».
Мамі сказали, що, якщо у вас народилася сліпа донька, то це ваша проблема, і не мусите цим знеприємнювати життя іншим, «нормальним» людямКатерина Кольцова
То було давно. Але таке ставлення до незрячих чи людей із поганим зором нерідко залишилося в Україні й донині, зазначає Катерина Кольцова. «Я недавно збиралася до Львова на конференцію і хотіла їхати зі своїм псом-поводирем, і мені було ясно сказано в українському посольстві, що ніякого пса-поводиря просто не існує, – зауважує вона. – А пес-поводир – я їжджу тут по Європі, я з ним живу в готелях, я з ним ходжу на сцену, читаю з ним лекції, і нікому з цього не робиться погано, тому що це норма, яка прийнята. Це тільки штрих, малий штрих, але тих проблем дуже багато».
Крім бюрократичних труднощів, є й суто практичні: наприклад, те, як працює в Україні транспорт, переважно цілком не пристосований для пересування людей із вадами зору, звертає увагу Катерина Кольцова. «Я не можу собі уявити, як у маршрутках, наприклад, у Києві, людина може зорієнтуватися. Це все розраховано, на жаль, на здорових людей, – зауважує співачка. – Я вже не кажу про безбар’єрові наїзди чи коли в метро є ліфт…».
Тим часом у Чехії картина цілком інша, починаючи з тих самих безбар’єрових наїздів чи ліфтів на більшості зупинок метро у Празі, тактильної плитки на хіднику, яку відчуваєш підошвами і якою розмічені підступи до пішохідних переходів, від світлофорів, які цоканням підказують незрячим, червоне для них світло чи зелене, чи які незрячий може перемкнути собі на зелене за допомогою дистанційного пульту.
Власне, такі пульти люди з вадами зору використовують багато де: наприклад, щоб увімкнути собі біля ескалаторів у метро оголошення, як вони цього дня рухаються («лівий ескалатор стоїть, середній їде нагору, правий їде донизу»). Так само працює це і в наземному празькому транспорті, розповідає Катерина Кольцова. «Коли приходить автобус, ви покладаєтесь на те, що хтось вам скаже, який це номер автобуса. Я коли у Празі стою на зупинці, я дістаю такий диск, де є декілька кнопочок, і ті кнопочки мені говорять, коли приїжджає автобус чи трамвай, який це номер. І нікого не треба мені питати, нікого мордувати. Це, можливо, так би мовити, таке незначне, але життя складається з незначних речей».
Моя дочка погано бачить. Але з нею сидить асистентка, котра їй допомагає і заміняє їй зірКатерина Кольцова
При цьому, звертає увагу Катерина Кольцова, незрячих чи тих, хто погано бачить, не відокремлюють від цілком здорових дітей – ба більше, роблять усе, щоб інші учні були уважні до дітей із особливими потребами, наприклад, мали на увазі, що комусь важче пересуватися через поганий зір. «Пані учителька від першого до п’ятого класу наставила такі умови, що хоча Дебора погано бачить, але вона наша, вона вчиться з нами, і це мусить бути для нас закон», – зазначає Катерина Кольцова.
За її словами, в Чехії традиція допомагати людям із вадами зору виникла давно: «Чехія в цьому плані дуже цікава країна, тому що тут історично склався такий феномен на кінці 19-го сторіччя. Лікар і поміщик Ян Дейл продав свою землю для того, щоб на Малій Страні (частині старого міста) у Празі побудувати школу для людей незрячих. Це була реабілітація: допомогти людям знайти свою професію, охороняти їх із юридичної точки зору. Те, що було почато в 19-му сторіччі, мало великий розвиток».
«Передумови в Україні того, що будуть, поліпшення, є»
Катерина Кольцова звертає увагу, що в сучасній Чехії залученням людей із особливими потребами в життя суспільства активно займається держава: «Усяких таких проблем і там, і тут, звичайно, достатньо. Але якщо у нас (в Україні) це питання законодавства, питання системи, котрої немає, а якщо й існує, то в якихось доброчинних організаціях, але не на рівні держави, – то в Чехії почалася інтеграція, інтеграція людей із проблемами, якими завгодно: чи зір, чи слух, чи на колясці людина».
В Україні мусить пройти якийсь час, щоб це досягнуло рівня хоча б Чехії, не кажу вже НімеччиниКатерина Кольцова
Катерина Кольцова зауважує, що саме відсутність достатніх можливостей для людей із вадами зору стала однією з головних причин того, чому вона переїхала з України жити і працювати до Чехії: «Звичайно, цей зір… Я б, можливо, надовго не від’їхала нікуди, якби в Україні були умови для освіти і для допомоги таким, як я».
«Таки мусить змінитися психологія. Ми такі самі, як і ви. Єдина різниця, що не бачимо», – наголосила насамкінець Катерина Кольцова, співачка, композитор і фольклорист із України, яка нині живе в Чехії.