Про асоціацію з ЄС, «логіку» КПУ і про короля Данила

(©Shutterstock)

(Рубрика «Точка зору»)

Нещодавно я поповнив партійну скарбничку КПУ на 2,5 гривні – придбав у газетному кіоску компартійний тижневик «Вільна Україна», відомий серед все ще пробільшовицьки налаштованих мас як Всеукраїнська газета соціального захисту. Річ у тім, що мою увагу привернув текст виступу Петра Симоненка у Верховній Раді 17 вересня 2013 року – яскравий приклад інформаційної несумісності, який постійно демонструють «вєрниє лєнінци».

Нагадавши громадянам і колегам, що 8 вересня у Києві відбулися абсолютно легітимні (на думку лідера КПУ) збори громадян України, на яких було ухвалено рішення про початок процедури оголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, комуністичний керманич констатував: «І відразу після цього (після згаданих зборів – О. Р.) влада спустила з ланцюга за вказівкою Міністерства юстиції і особисто міністра Лукаш суди (виділення моє – О.Р.)».

Постає питання: хто в хаті господар? Чи є в країні влада? Бо за логікою Петра Симоненка, Міністерство юстиції безпосередньо вказує владі, що вона має робити – «спускати з ланцюга суди». Далі вождь КПУ намагається «дати відповідь, що обʼєднало сьогодні олігархів з влади й «опозиції» та націоналістів у цьому євроінтеграційному чаду». Пояснення вражаюче: «Перше – це страх за свої капітали, вивезені в Європу, друге – маячня про відрив України від Росії та слов’янського простору».

Як не крути, а виходить, що олігархів з влади, опозиціонерів і націоналістів ОБ’ЄДНАЛИ страх за свої капітали і маячня про відрив України від Росії та слов’янського простору. Є питання? Так отож.

Як бачимо, в інтерпретації Петра Миколайовича слов’янський простір – безумовно, Євразія. А як же Польща, Чехія, Словаччина, Хорватія, Сербія, Болгарія?..

Мої наполегливі спроби зрозуміти сенс фрази «об’єднали… маячня про відрив України від Росії» виявилися марними. Це понад мій IQ. Не комуністичний.

Відомо, що мова як сумісна система побудована таким чином: кожна попередня фраза містить у собі інформацію про наступні, а кожна наступна уточнює або розширює попередню. Натомість симоненківська інформація (об’єднання двох фраз) часто адекватна відомому «У городі бузина, а в Києві дядько». Конкретний приклад: «Ви також повинні знати, що, за офіційною статистикою Євростату, 120 мільйонів європейців, або близько 24%, знаходяться (перебувають? – О. Р.) на межі бідності. Відкиньте ілюзії – нічого в Україні не зміниться на краще». Як бачимо, смисл другого речення не випливає з попереднього.

Кілька міркувань з приводу європейської бідності. У Німеччині, приміром, лише соціальна допомога на одну людину становить 350 євро. Крім того, держава сплачує квартплату, медичне страхування, світло, газ, опалення, вартість квитків на транспорт… 2011 року соціальні видатки у Німеччині становили майже 10 тисяч євро на кожного мешканця країни. Чи знає про це Петро Симоненко? Чи відомо лідерові комуністів, що 2012 року середня заробітна плата в страйкуючій Греції становила 2600 доларів, а в Україні – 300?..

Росія, яка так наполегливо тягне Україну до Митного союзу, так і не спромоглася, на відміну від Об’єднаних Арабських Еміратів, виплачувати своїм громадянам дивіденди з природних ресурсів. Однак це вже інша тема.

Замість логіки – нагнітання емоцій

Повернімося до антиєвропейських мантр Петра Симоненка. «Нас не дивує те, що в євроінтеграційній (знову підміна понять, бо наразі йдеться про асоціацію – О.Р.) авантюрі спільником влади виступає націоналістична «опозиція» (раніше Петро Симоненко вів мову про «олігархів із влади, «опозицію» та націоналістів» – О.Р.), яка вже давно підмінила поняття «патріотизм» печерною русофобською істерією». З цього місця хотілось би почути від головного комуніста України докладнішу інформацію про вияви русофобської істерії в нашій державі. Та зрозуміло, що адекватної відповіді не почуємо. Бо насправді все якраз навпаки. Антиукраїнську істерію здійняла Росія. Так званий стратегічний партнер України. Про хамські висловлювання російських ЗМІ щодо України, недипломатичні повчання з боку офіційних осіб сусідньої держави, як Україні поводитись написано й мовлено чимало.

Та вернімося до «логіки» Петра Симоненка, яку він демонстрував у Верховній Раді, вітаючи присутніх зі святом возз’єднання України: «…саме представники цих політичних сил (йдеться про пафосно затавровану Петром Миколайовичем владу вкупі з націоналістичною «опозицією» – О. Р.) жалкують, що Львів не залишився у складі Польщі. Бо у 1920 році Петлюра віддав ці землі Польщі, а Сталін в 1939 році повернув їх українському народу. Отже, ті, хто сьогодні виступають проти (?! – О. Р.), хочуть повернути ці землю Польщі». Втямити бодай щось із сказаного/написаного – це надзавдання для інтелекту. Принаймні для мого.

Фінальне речення цього переповненого шляхетним комуністичним гнівом виступу Петра Симоненка: «Одні тільки ті (як це зрозуміти: «одні тільки ті»? – О. Р.), хто у 1945-1946 роках погоджувався на співпрацю з розвідками Англії і Сполучених Штатів Америки, сьогодні хочуть здати і продати рідну неньку-Україну».

Не вдаючись до аналізу стилістичних особливостей більш ніж сумнівної сентенції, завважимо, що тим, «хто у 1945-1946 роках погоджувався на співпрацю з розвідками Англії і Сполучених Штатів Америки», сьогодні щонайменше 90 років. Скільки їх залишилось на білому світі? І вони «сьогодні хочуть здати і продати рідну неньку-Україну»?

Текст виступу шефа, бодай газетний варіант, мав би відредагувати головний редактор «Вільної України» Олександр Голуб, народний депутат. Але. Правити вождя партії недоцільно. Бо натовп (а це – й читачі згаданої Всеукраїнської газети соціального захисту) не чутливий до логічних аргументів, однак бурхливо реагує на заклики емоційного характеру. Саме тому нинішній лідер КПУ, як і його попередники, котрі були вельми слабкі в логіці, бере на озброєння нагнітання емоцій. Своєріднім підтвердженням цьому є емоційне рішення прибічників КПУ йти в Митний союз через референдум. Маємо яскравий вияв церебропатії – ліні думати й аналізувати.

Іноді краще змовчати, ніж «пудріть мозгі»

У грудні минає 760 літ з дня коронації Данила Галицького в Дорогочині (сучасне Підляшшя на території Польщі). Дата більш ніж символічна – є надія, що українські європрагнення, яким понад сім століть, нарешті стануть реальністю. Що для цього треба?

Своєрідною відповіддю на поставлене питання може стати фрагмент діалогу з нещодавнього щорічного саміту YES в Ялті, відтворений одним із інтернет-видань.

– Для вашого бізнесу кращий Євросоюз чи Митний союз? – поцікавились журналісти в Олександра Ярославського.

– Для мого бізнесу краще наявність мізків, – не церемонячись, відрізав мільярдер.

Так отож. Сьогодні українська влада має бути як ніколи послідовною щодо реалізації європрагнень більшості реалістично мислячих громадян і, попри зростаючий тиск внутрішній і зовнішній з боку противників асоціації України з ЄС, виявляти політичну волю на цьому непростому шляху й керуватись у своїх діях і вчинках не регіональними емоціями, а тверезим розумом, національним прагматизмом, логікою. Звісно, не такою, яку демонструє КПУ. Саме цій організації варто переадресувати пораду російського прем’єра Дмитра Мєдведєва «нє пудріть мозгі» власному народові.

Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»

У тексті збережено виділення, зроблені автором

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода