Книжку про одного з найсуперечливіших діячів української історії початку ХХ століття – гетьмана Павла Скоропадського – презентував на Форумі у Львові журналіст Радіо Свобода Дмитро Шурхало. Її назва – «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники». Чому автора зацікавила постать останнього українського гетьмана, який після державного перевороту 95 років тому на 7 з половиною місяців прийшов до влади, не збагатившись нею?
Дослідник Дмитро Шурхало порівнює гетьмана Павла Скоропадського не з українськими політиками та інтелігенцією того часу, а з його приятелями по службі в імператорській лейб-гвардії – баронами Карлом Густавом Маннергеймом і Петром Врангелем, аристократами за походженням. Усі троє до 1917 року робили кар’єру не лише в армії, а й при імператорському дворі – до 1917 року вони були людьми зі свити російського імператора Миколи ІІ. Однак після революції та більшовицького перевороту кожен долучився до державницьких проектів на руїнах імперії, не зі власної волі ставши державниками, а з вимог часу.
Лише Карлу Маннергейму вдалося досягти успіху, він став одним із засновників фінської держави і двічі ставав на її чолі – був регентом у 1918-1919 роках і президентом у 1944-1946 роках. Тим часом Павло Скоропадський зазнав невдачі і лише 7 з половиною місяців у 1918 році був українським гетьманом, оголосив федерацію з Росією, а невдовзі під тиском повстання зрікся влади і виїхав до Німеччини.
«Скоропадський, з одного боку, це людина, яка в період визвольних змагань 1917-1920 років найбільше зробила для розбудови держави. З іншого боку, український політикум його сприймав негативно, як і він «щирих українців», як гетьман саркастично називав українських політиків», – зазначає автор книжки.
У Скоропадському генерал переважав гетьмана
Павло Скоропадський не зумів порозумітися з українською Центральною Радою, але знайшов спільну мову з німцями, союзниками УНР. На думку Дмитра Шурхала, Скоропадський зазнав невдачі через те, що не зумів знайти підґрунтя для своєї держави серед самих українців, не провів вибори до парламенту, зволікав із земельною реформою. Головною проблемою Павла Скоропадського дослідник називає те, що генерал російської імператорської армії у Скоропадському переважав над українським гетьманом.
При написанні книжки автор послуговувався численними архівними документами, спогадами. Тим паче, що троє героїв залишили свої спомини.
«Цікаво порівняти було їхні спогади. До слова, Скоропадський перші спогади написав російською мовою, а Маннергейм – вже у поважному віці, будучи етнічним шведом, писав шведською, потім переклав фінською. Дивно, але спогади багатьох учасників тих подій донині не видані, як і документи тієї доби, зокрема, гетьманської канцелярії, які призначались для внутрішнього обігу».
Зокрема, у досі не виданих спогадах начальника гетьманського штабу Бориса Стеллецького описано, як при дворі Павла Скоропадського конкурували дві партії – проросійська та самостійницька. Між ними тривали постійні інтриги і боротьба, що так нагадує нинішнє політичне життя в Україні. Ба більше, зазначає Дмитро Шурхало, Павло Скоропадський, коли в 1919 році писав про те, чому захопив владу, спрогнозував розвиток подій в Україні на багато років уперед:
«Я не сумніваюся, як не сумнівався і раніше, що соціалістичні експерименти неминуче привели б до більшовизму, до знищення духовної і матеріальної культури, перетворили б нашу чудову країну на висохлу пустелю, на якій із часом усівся б знову капіталізм. Але який!.. Не той кволий, м’якотілий, що животів у нас досі, а всемогутній золотий тілець, в ногах якого буде повзати і плазувати наш народ».
Книжка Дмитра Шурхала про те, як потрібно вміти домовлятись, як відчути межу компромісу, що є актуальне досі. «Щирі українці», як саркастично висловлювався Павло Скоропадський, не могли порозумітись у першій половині ХХ століття, хоча це було важливо для побудови держави. Немає порозуміння і на початку ХХІ століття, коли українська держава робить вирішальний вибір.
Дослідник Дмитро Шурхало порівнює гетьмана Павла Скоропадського не з українськими політиками та інтелігенцією того часу, а з його приятелями по службі в імператорській лейб-гвардії – баронами Карлом Густавом Маннергеймом і Петром Врангелем, аристократами за походженням. Усі троє до 1917 року робили кар’єру не лише в армії, а й при імператорському дворі – до 1917 року вони були людьми зі свити російського імператора Миколи ІІ. Однак після революції та більшовицького перевороту кожен долучився до державницьких проектів на руїнах імперії, не зі власної волі ставши державниками, а з вимог часу.
Лише Карлу Маннергейму вдалося досягти успіху, він став одним із засновників фінської держави і двічі ставав на її чолі – був регентом у 1918-1919 роках і президентом у 1944-1946 роках. Тим часом Павло Скоропадський зазнав невдачі і лише 7 з половиною місяців у 1918 році був українським гетьманом, оголосив федерацію з Росією, а невдовзі під тиском повстання зрікся влади і виїхав до Німеччини.
«Скоропадський, з одного боку, це людина, яка в період визвольних змагань 1917-1920 років найбільше зробила для розбудови держави. З іншого боку, український політикум його сприймав негативно, як і він «щирих українців», як гетьман саркастично називав українських політиків», – зазначає автор книжки.
У Скоропадському генерал переважав гетьмана
Павло Скоропадський не зумів порозумітися з українською Центральною Радою, але знайшов спільну мову з німцями, союзниками УНР. На думку Дмитра Шурхала, Скоропадський зазнав невдачі через те, що не зумів знайти підґрунтя для своєї держави серед самих українців, не провів вибори до парламенту, зволікав із земельною реформою. Головною проблемою Павла Скоропадського дослідник називає те, що генерал російської імператорської армії у Скоропадському переважав над українським гетьманом.
При написанні книжки автор послуговувався численними архівними документами, спогадами. Тим паче, що троє героїв залишили свої спомини.
«Цікаво порівняти було їхні спогади. До слова, Скоропадський перші спогади написав російською мовою, а Маннергейм – вже у поважному віці, будучи етнічним шведом, писав шведською, потім переклав фінською. Дивно, але спогади багатьох учасників тих подій донині не видані, як і документи тієї доби, зокрема, гетьманської канцелярії, які призначались для внутрішнього обігу».
Зокрема, у досі не виданих спогадах начальника гетьманського штабу Бориса Стеллецького описано, як при дворі Павла Скоропадського конкурували дві партії – проросійська та самостійницька. Між ними тривали постійні інтриги і боротьба, що так нагадує нинішнє політичне життя в Україні. Ба більше, зазначає Дмитро Шурхало, Павло Скоропадський, коли в 1919 році писав про те, чому захопив владу, спрогнозував розвиток подій в Україні на багато років уперед:
«Я не сумніваюся, як не сумнівався і раніше, що соціалістичні експерименти неминуче привели б до більшовизму, до знищення духовної і матеріальної культури, перетворили б нашу чудову країну на висохлу пустелю, на якій із часом усівся б знову капіталізм. Але який!.. Не той кволий, м’якотілий, що животів у нас досі, а всемогутній золотий тілець, в ногах якого буде повзати і плазувати наш народ».
Книжка Дмитра Шурхала про те, як потрібно вміти домовлятись, як відчути межу компромісу, що є актуальне досі. «Щирі українці», як саркастично висловлювався Павло Скоропадський, не могли порозумітись у першій половині ХХ століття, хоча це було важливо для побудови держави. Немає порозуміння і на початку ХХІ століття, коли українська держава робить вирішальний вибір.