– Мамусю, кому це пам’ятник?
– Людям, які померли з голоду.
– І мамусі з дитинками померли?
– Так.
– Чому?
– Бо погані люди забрали в них усю їжу.
– Чому?
– Бо вони хотіли, щоб нас не було.
– А ми є!
– Так. І будемо!
(Із діалогу на Михайлівській площі у Києві)
Письменники і публіцисти по-різному описують стан сучасного українського суспільства. Одні кажуть, що ми – «суспільство з аморальною більшістю», інші, що ми – «не хворе, але поранене» суспільство. Історики і соціологи, слідом за американським дослідником Джеймсом Мейсом, визначають хворобу українського суспільства одним словом: постгеноцидне. Спазми голоду і страху ми відчуваємо донині.
Наша серія «Голодомор: дорога до осмислення» не так про те, що саме сталося у 30-і роки минулого століття, як про те, як ті події вплинули на нас сьогоднішніх. Як ми стали такими, якими є – недовірливими, недоброзичливими, розгубленими у своїй ідентичності, покірними, пасивними, байдужими до чужого болю.
Ми запрошуємо вас, наші слухачі і читачі, вирушити разом з нами у дорогу до осмислення того, що відбувається з нацією, коли її, за словами теоретика геноциду Рафаеля Лемкіна, позбавляють «мозку», тобто інтелігенції – світового рівня письменників, поетів, художників, науковців, акторів та музикантів. Як українська культура і мова стали другорядними в Україні?
Ми хочемо знати, що відбувається з народом, у якого, за словами того ж Лемкіна, єврейського юриста, який отримав освіту у довоєнному Львові і не був байдужий до долі українського народу, намагалися вбити «душу», тобто винищили майже все українське священство. Як нині українські церкви пояснюють своїм вірним, що тоді відбулося? Чи моляться окремо за мільйони загублених безбожним режимом душ? Чи вшановують власних новомучеників, які терпіли разом зі своїм народом і підтримували його молитвою?
Ми хочемо знати, що дослідили соціологи про те, що відбувається з суспільством, коли люди помирають цілими селами, коли намагаються втекти з рідної хати хоч на край світу, коли бачать насильство і несправедливість та не можуть на них відреагувати, як мовчки живуть десятиліттями з глибокою психологічною травмою від пережитих і побачених жахіть. Нам також цікаво, що стається, коли кардинально змінюється етнічний склад за рахунок переселення в Україну культурно-соціально-ментально іншого населення?
Ми б хотіли дізнатися, що економісти можуть розповісти про те, що відбувається з суспільством, коли гине чи депортується найактивніша і найбільш продуктивна частина народу. Як впливає на економіку знищення традицій підприємництва, поваги до закону, приватної власності?
Нам важливо знати, як нині українці різних поколінь розуміють ті події. Як пояснюють собі те, що вони пережили, ті люди, які вижили під час голоду, і як би вони хотіли, щоб їхні діти і внуки про нього пам’ятали? Ми б хотіли більше розповісти про те, як Голодомор вивчається у школах, що про нього можна почути в українському ефірі чи прочитати в українській пресі.
Як українські політики різних ідеологічних напрямків наблизилися до розуміння Голодомору, як визначальної події української історії 20-го століття?
Нам цікаво, що про український геноцид знають сьогодні у світі, що пишуть про нього дослідники на Заході, чи змінилося його бачення у Росії.
Ми хочемо нагадати, що Україна у 20-му столітті протягом 10 років пережила два геноциди, Голодомор і Голокост, і розповісти про те, як досвід вивчення однієї трагедії, допомагає зрозуміти іншу.
Зрештою, для більшості українців Голодомор має особистий вимір. У масових могилах по українських селах лежать мої і ваші родичі, які стали жертвою людської ненависті і нелюдських соціальних експериментів і чиї імена ми ще можемо пригадати.
Ставши на дорогу до осмислення Голодомору, ми зможемо краще зрозуміти себе, поставити правильний діагноз, віднайти шляхи до одужання, помолитися за душі тих, хто загинув, та зі вдячністю згадати тих, завдяки кому ми є. І будемо!
Марія Щур – редактор проекту Радіо Свобода «Голодомор: дорога до осмислення»
– Людям, які померли з голоду.
– І мамусі з дитинками померли?
– Так.
– Чому?
– Бо погані люди забрали в них усю їжу.
– Чому?
– Бо вони хотіли, щоб нас не було.
– А ми є!
– Так. І будемо!
(Із діалогу на Михайлівській площі у Києві)
Письменники і публіцисти по-різному описують стан сучасного українського суспільства. Одні кажуть, що ми – «суспільство з аморальною більшістю», інші, що ми – «не хворе, але поранене» суспільство. Історики і соціологи, слідом за американським дослідником Джеймсом Мейсом, визначають хворобу українського суспільства одним словом: постгеноцидне. Спазми голоду і страху ми відчуваємо донині.
Наша серія «Голодомор: дорога до осмислення» не так про те, що саме сталося у 30-і роки минулого століття, як про те, як ті події вплинули на нас сьогоднішніх. Як ми стали такими, якими є – недовірливими, недоброзичливими, розгубленими у своїй ідентичності, покірними, пасивними, байдужими до чужого болю.
Ми запрошуємо вас, наші слухачі і читачі, вирушити разом з нами у дорогу до осмислення того, що відбувається з нацією, коли її, за словами теоретика геноциду Рафаеля Лемкіна, позбавляють «мозку», тобто інтелігенції – світового рівня письменників, поетів, художників, науковців, акторів та музикантів. Як українська культура і мова стали другорядними в Україні?
Ми хочемо знати, що відбувається з народом, у якого, за словами того ж Лемкіна, єврейського юриста, який отримав освіту у довоєнному Львові і не був байдужий до долі українського народу, намагалися вбити «душу», тобто винищили майже все українське священство. Як нині українські церкви пояснюють своїм вірним, що тоді відбулося? Чи моляться окремо за мільйони загублених безбожним режимом душ? Чи вшановують власних новомучеників, які терпіли разом зі своїм народом і підтримували його молитвою?
Ми хочемо знати, що дослідили соціологи про те, що відбувається з суспільством, коли люди помирають цілими селами, коли намагаються втекти з рідної хати хоч на край світу, коли бачать насильство і несправедливість та не можуть на них відреагувати, як мовчки живуть десятиліттями з глибокою психологічною травмою від пережитих і побачених жахіть. Нам також цікаво, що стається, коли кардинально змінюється етнічний склад за рахунок переселення в Україну культурно-соціально-ментально іншого населення?
Ми б хотіли дізнатися, що економісти можуть розповісти про те, що відбувається з суспільством, коли гине чи депортується найактивніша і найбільш продуктивна частина народу. Як впливає на економіку знищення традицій підприємництва, поваги до закону, приватної власності?
Нам важливо знати, як нині українці різних поколінь розуміють ті події. Як пояснюють собі те, що вони пережили, ті люди, які вижили під час голоду, і як би вони хотіли, щоб їхні діти і внуки про нього пам’ятали? Ми б хотіли більше розповісти про те, як Голодомор вивчається у школах, що про нього можна почути в українському ефірі чи прочитати в українській пресі.
Як українські політики різних ідеологічних напрямків наблизилися до розуміння Голодомору, як визначальної події української історії 20-го століття?
Нам цікаво, що про український геноцид знають сьогодні у світі, що пишуть про нього дослідники на Заході, чи змінилося його бачення у Росії.
Ми хочемо нагадати, що Україна у 20-му столітті протягом 10 років пережила два геноциди, Голодомор і Голокост, і розповісти про те, як досвід вивчення однієї трагедії, допомагає зрозуміти іншу.
Зрештою, для більшості українців Голодомор має особистий вимір. У масових могилах по українських селах лежать мої і ваші родичі, які стали жертвою людської ненависті і нелюдських соціальних експериментів і чиї імена ми ще можемо пригадати.
Ставши на дорогу до осмислення Голодомору, ми зможемо краще зрозуміти себе, поставити правильний діагноз, віднайти шляхи до одужання, помолитися за душі тих, хто загинув, та зі вдячністю згадати тих, завдяки кому ми є. І будемо!
Марія Щур – редактор проекту Радіо Свобода «Голодомор: дорога до осмислення»