(Рубрика «Точка зору»)
Захищаючи привілей своїх працівників на знеособленість, правоохоронна система насправді «захищає» саму себе від реформування. І доки в лавах міліції анонімність буде нормою, доти матимемо не сервісну, а каральну службу.
До гласності українських правоохоронців зобов’язує не лише національне законодавство, а й низка міжнародних документів. Зокрема, ратифіковані Україною Резолюція Генеральної асамблеї ООН «Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку» та Основні принципи застосування сили та вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання правопорядку. Але на ділі, як і у випадку з багатьма іншими міжнародними зобов’язаннями України, вони сприймаються далеко не як імператив. І тому під час масових акцій на охорону громадського порядку виходять не працівники сервісної служби, які відкрито забезпечують свободу мирних зібрань, а знеособлені бійці в шоломах, готові рознести купку «екстремістів» з паперовими плакатами та національними прапорами.
Але анонімність правоохоронців – це не лише спецназ у масках. Це й банальна відмова міліціонера представлятися, і присутність під час мирних зібрань величезної кількості міліції «в штатському», і озброєні спецпідрозділи без будь-яких упізнавальних знаків.
Саме таких «охоронців громадського порядку» ми мали нагоду спостерігати під час акції, організованої прихильниками партії «Демократичний альянс» під маєтком Віктора Януковича в Межигір’ї в квітні цього року. Жодних нашивок, жетонів, номерів на шоломах. Перегляньте це відео і спробуйте зрозуміти: це – правоохоронці? Чи банда хлопців при амуніції, що атакує мирне зібрання?
Група громадського спостереження ОЗОН, яка моніторить мирні зібрання в різних регіонах України та ініціатором створення якої стала наша організація «Центр громадянських свобод», протягом кількох місяців намагалася з’ясувати, хто ж ці «люди в чорному». Ми зверталися до Управління державної охорони України, ГУМВС України в Київській області, Департаменту Державної служби охорони при МВС України, Міністерства внутрішніх справ України. Усі ці відомства від своєї причетності до «банд формування» в Межигір’ї відхрещуються, а Вишгородський РВ ГУМВС України Київської області взагалі проігнорував наш інформаційний запит.
А ось більш свіжий, хоча й неагресивний, приклад – правоохоронці, які не лише ігнорують порушення прав журналістів, а й відмовляються представлятися на нашу вимогу. Попри те, що до цього їх зобов’язує і ст. 5 Закону «Про міліцію», і ст. 142 Статуту патрульно-постової служби міліції України. Це вже не кажучи про документи з такими шляхетними назвами, як Кодекс честі працівника органів внутрішніх справ України або Етичний кодекс працівника органів внутрішніх справ. Це відео відзняте під час проведених Компартією «зборів громадян України» на стадіоні «Спартак» у Києві 8 вересня.
Досвід: від Росії до Голландії
Аналізуючи українські та пострадянські реалії, ми дійшли висновку, що проблема анонімності міліції – комплексна. Вирішити її ефективно інакше як разом із докорінним реформуванням правоохоронних органів навряд чи вдасться. Адже в умовах безкарності саме по собі запровадження беджів або жетонів втрачає сенс: була анонімна безкарність – а стала персоніфікована. Свідчення тому – російський досвід. Тамтешні громадські активісти провели успішну громадську кампанію, підсумком якої стало врахування їхніх пропозицій під час реформування правоохоронної системи в Російській Федерації 2011 року. Одна з пропозицій, власне, й полягала в запровадженні нагрудних знаків. Під час моніторингу мітингу на Болотній площі в травні цього року ми мали нагоду пересвідчитися, що жетони російська поліція таки носить. Але якщо ви запитаєте, чи звільнило це правоохоронну систему від безкарності, то отримаєте негативну відповідь (за кількома винятками).
Натомість маємо порівняно успішний досвід в інших наших сусідів – Молдові. «Перезавантаження» відносин суспільства та правоохоронних органів у цій країні почалося з ухвалення закону про мирні зібрання 2008 року. Ідентифікувати молдовського поліцейського можна завдяки спеціальним беджам, на яких зазначається ім’я правоохоронця та його персональний номер. На думку молдовського правозахисника, експерта БДІПЛ ОБСЄ зі свободи мирних зібрань Сергія Остафа, запровадження ідентифікаційних знаків має стати частиною програми реформування правоохоронних органів. Тільки тоді воно може бути дієвим. Один із головних кроків у контексті свободи мирних зібрань – це виокремлення конкретного підрозділу, який опікуватиметься забезпеченням громадського порядку, в тому числі під час мирних зібрань.
«Таким чином відбуватиметься поступова професіоналізація цього підрозділу, а громадяни знатимуть, що за мирні зібрання відповідає тільки він. А відповідно, всі претензії – до його керівників. Принципово важливо, аби цей підрозділ був автономним та не перебував на ручному керуванні в керівника МВС. У нас автономність передбачена законом. Хоча, звісно, на практиці вплив зберігається», – визнає Сергій Остаф.
Водночас цікаво поглянути на досвід ЄС. Приміром, у Нідерландах спеціальних законодавчих норм щодо ідентифікації працівників поліції немає, але є норма, яка зобов’язує їх представлятися та показувати своє посвідчення на вимогу громадян, розповідає Гаррі Хамел, виконавчий директор Гельсінського комітету Нідерландів. У цьому сенсі правоохоронці Нідерландів у стандарти ОБСЄ, які передбачають наявність ідентифікаційних знаків, не вписуються. Більше того, як розповідають голландські правозахисники, спецназ, який застосовується у випадках масових заворушень, хоча й має зобов’язання озвучувати свій персональний номер на вимогу громадян, але на практиці (тобто в екстремальних умовах масових заворушень) це реалізувати складно. Ще 2006 року омбудсман висловлював своє занепокоєння з приводу цього недогляду, який ускладнює розслідування випадків поліцейського насильства. Але, за інформацією наших співрозмовників, оскільки поліція не поспішала запроваджувати такі зміни 2006-го, ймовірно, вони не запроваджені досі.
Отже, практика в ЄС не бездоганна, але навряд чи є сенс зіставляти її з українською – все ж таки занадто відмінний бекграунд. Аби це зрозуміти, досить порівняти «люксові умови» голландської в’язниці та пекло українського СІЗО. Але це не заважає нам вивчати їхній досвід та переймати найкраще.
Інший бік анонімності
Утім, деякі українські парламентарі проблему анонімності вирішують в дещо іншій площині: намагаються заборонити приховувати своє обличчя учасникам мирних зібрань. Законопроект, який пропонує карати за будь-яке «умисне перешкоджання ідентифікації особи» штрафом, а коли йдеться про «організовані групи осіб», то й можливим позбавленням волі на строк від 3 до 5 років, нагадаємо, був зареєстрований відомим «антифашистом» та «борцем із екстремізмом» Вадимом Колесніченком.
Окремі правозахисники кажуть, що цілковито антидемократичною ідею про «відкритість» учасників мирних зібрань назвати не можна: міліція повинна мати право вимагати ідентифікації особи у випадку вчинення нею правопорушення. Але питання в тому, як цю відкритість забезпечити, каже директор програми «Верховенство права» Міжнародного фонду «Відродження» Роман Романов. Введення категоричної законодавчої заборони на приховування обличчя, яку пропонує згаданий вище законопроект, експерт вважає такою, що може створювати перешкоди для реалізації свободи мирних зібрань. На думку Романа Романова, коли йдеться про анонімність учасників масових акцій, слід, окрім іншого, враховувати, що мирне зібрання – це публічна акція, метою якої є донесення певних ідей суспільству. І в цьому сенсі уникнення ідентифікації не є доречним за визначенням.
«Уникнення ідентифікації може бути виправдане захистом приватності, – пояснює Роман Романов. – Але в публічних акціях його немає».
Безперечно, студентам-активістам варто було б протестувати проти міністерських новацій із відкритими серцями та обличчями, але українська система освіти, як відомо, потребує реформування не менше за правоохоронну. Тому доволі часто свої обличчя студентам доводиться ховати. Голова Української асоціації студентського самоврядування Єлизавета Щепетильникова розповідає, що фото учасників акцій зі студентського середовища нерідко потрапляють у деканат.
«Під час проведення мирних акцій, в котрих активно брали участь студенти, подекуди можна спостерігати фотозйомку учасників, – зазначає вона. – Такі знімки в результаті потрапляють на столи керівників вишів з іменами студентів, котрі протестували, й в подальшому на останніх здійснюється тиск через виховні бесіди чи прямі заборони до участі в акціях на захист своїх інтересів».
На прохання повідомити імена та контакти когось із тих, хто потрапив у таку непросту ситуацію, Єлизавета Щепетильникова відповідає, що нічим допомогти не може, бо ті, з ким проведена «виховна бесіда», замовкли. На цьому, власне, і публічність, і готовність до протесту вичерпується.
Анонімність міліції: спроба подолання
З огляду на те, що протягом попередніх кількох років масштаби претензій до правоохоронців зростають пропорційно із кількістю мирних зібрань, цілком закономірно, що останнім часом у Верховній Раді України було зареєстровано аж два законопроекти, який – кожен у свій спосіб – пропонує вирішити проблему анонімності правоохоронців.
Один із них – № 3048, поданий шістьма народними депутатами – Лесею Оробець, Геннадієм Москалем, Михайлом Головком, Андрієм Парубієм, Ростиславом Павленком та Віктором Чумаком, розроблений у співпраці з громадянським суспільством. Він пропонує ввести нагрудні знаки (жетони) для правоохоронців із зазначенням прізвища, імені, по-батькові, спеціального звання працівника міліції та органу, в якому він працює, та заборонити працівникам міліції приховувати цей знак. Другий – законопроект № 3110, зареєстрований Олександром Бригінцем, пропонує ввести спеціальне маркування на шоломах та на спинах спецодягу працівників міліції, яке чітко ідентифікуватиме особу правоохоронця.
Центр громадянських свобод ініціював експертне обговорення цих законопроектів, яке, маємо надію, буде враховане в подальшій роботі з цими документами. Але на цьому етапі важливим є те, що, попри розбіжності в підходах, обидва законопроекти спрямовані на подолання міліцейської безкарності. Саме тому щодо їхніх перспектив робити прогнози складно. На додачу, «привілеї анонімності та безкарності» не так давно були освячені ще й Орденом «За заслуги» ІІІ ступеня для керівника МВС із рук президента.
Маємо розуміти, що українська правоохоронна система всіма правдами та неправдами намагатиметься відтягнути той момент, коли доведеться виходити «з тіні». Член правління Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів Володимир Батчаєв свого часу був членом нині ліквідованої Громадської ради МВС України з питань забезпечення прав людини. Він знає цю систему зсередини та зауважує принципову річ, яку варто було залишити «під завісу» цього тексту: ідентифікація міліції загрожує не лише окремим працівникам і їхньому керівництву, а всій правоохоронній системі, побудованій на, м’яко кажучи, суперечливих принципах.
«Міліцейські начальники чудово розуміють, що дуже часто вони віддають сумнівні накази своїм підлеглим, фактично підставляючи їх та примушуючи діяти поза законом, – каже Володимир Батчаєв. – Якщо міліціонер втратить свою анонімність, зростає ймовірність притягнення його до відповідальності за незаконні дії і, врешті-решт, переконавшись у неминучості покарання за незаконні дії, рядові працівники почнуть просто ігнорувати протиправні вказівки своїх керівників».
Можливо, ідентифікація й здається комусь дрібницею, але міліцейським начальникам інстинкти підказують, що через шматок алюмінію із вибитим на ньому номером може посипатися вся піраміда.
Марія Томак – журналіст Центру громадянських свобод
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода