Перші особи держави з особливим пафосом полюбляють говорити про Україну як лідера в науковому світі, проте, судячи з фінансування науково-дослідних інститутів, лабораторій та університетів, у самих вчених складається враження, що державне керівництво не розуміє, навіщо їй наука. Для нас уже звичним стало явище еміграції математиків, фізиків, біологів та хіміків у європейські та американські університети. За роки незалежності кількість українських науковців скоротилася утричі, а тих, що переїхали на роботу в лабораторії, вже понад півтори тисячі фахівців – такі дані подає офіційна статистика.
Харків’янин Андрій Храбустовський є членом інтернаціональної дослідницької групи «Аналіз, моделювання і розробка нанотехнологічних процесів». Він працює на математичному факультеті Технологічного університету Карлсруе. Щоб залишитися в науці, 28-річному математикові довелося переїхати до європейського вишу, бо в Харкові після захисту дисертації працювати він не зміг.
«Я, власне, залишився в науці, я захистився три роки тому. Наразі про інше не йдеться», – розповідає Андрій Храбустовський.
В його групі працюють вчені з Хорватії, Польщі, Туреччини та В’єтнаму, 50 відсотків наукової групи – це аспіранти та науковці з самої Німеччини. Останні шість років математик мав дослідження у Фізико-технічному інституті низьких температур імені Вєркіна НАН України. Свою розповідь про себе і своїх колег він починає з власних спостережень про новий сплеск еміграції українських розумних голів до Європи.
«Я б сказав, що зараз відбувається друга хвиля еміграції науковців. Перша була в 90-і, важкі роки, друга відбувається зараз. Мої висновки ґрунтуються на прикладах мого інституту: цього року близько 5 молодих науковців звільнилося і приїхало на Захід. Окрім того, зараз великі проблеми з набором в аспірантуру. Талановита молодь відразу шукає аспірантуру в тій же Європі», – зазначає математик Андрій Храбустовський.
Причини виїзду за кордон українських вчених до болю банальні: принизливі зарплати, геть непристойне фінансування університетів і, зокрема, науково-дослідних груп та лабораторій.
«Наша наука забюрократизована. Про це анекдоти можна складати. Якби я тут в Німеччині комусь про це розказав, я думаю, вони б усі сміялися. Хоча Німеччина славиться своєю бюрократією, але немає цієї безглуздості. Окрім того, в Німеччині є спеціальні люди, які цими папірцями займаються, не перекладається ця робота на науковця», – розповідає дослідник Технологічного університету Карлсруе.
За його словами, ця сама бюрократія відбиває бажання в українських математиків та фізиків братися за державні гранти.
До слова, якщо у Німеччині наукова група сама вирішує, куди витрачати кошти – університет не диктує, як правити фінансами, – то в українських вишах намагаються відрізати побільше від ласого грантівського пирога.
Фінансування української науки нині перебуває на африканському рівні, кажуть експерти. Якщо 2010 року видатки на науку в Україні становили лише 0,43% від ВВП, що було найменшим показником за десятиріччя і найнижчим рівнем витрат серед усіх європейських держав, то 2013 року це фінансування впало ще нижче – менше ніж 0,3% від ВВП. Такий показник характерний для слаборозвинених держав африканського континенту. При цьому фінансування університетської науки скорочене в абсолютних цифрах на 11%.
«Україна не розуміє, навіщо їй наука, навіщо їй вища освіта. Останнім часом починають звучати ідеї про економіку знань, про високотехнологічний розвиток, але ці цифри поки що говорять, що все це на рівні ідей», – коментує становище української науки Тарас Данько, кандидат економічних наук Харківського національного політехнічного університету.
Україна між Тунісом і Монголією
А якщо говорити про інновації, то тут країна теж програє, судячи з рейтингу застосування інновацій Global Innovation Index-2013, Україна опустилася на 71-е місце – це між Тунісом і Монголією. І знову ж таки вчені про такі наслідки попереджали.
«З іншого боку керівництво інститутів можна зрозуміти. Наразі бюджет інститутів ледь-ледь перекриває необхідне, що потрібне для виплати зарплат. Ні про який розвиток, ні про яку закупівлю обладнання не йдеться», – пояснює вчений.
В інституті низьких температур, де працював математик Андрій Храбустовський, час від часу виникають проблеми з придбанням гелію, а без цього матеріалу не можуть обійтися в своїх експериментах дослідники фізики.
На такому тлі недофінансування науки все ж Україна залишається лідером за кількостю вишів, проте якість їхніх освітніх послуг не завжди є високою. До того ж, для багатьох молодих людей вища освіта потрібна, немов модний аксесуар. Відбувається знецінення наукової царини і через деяких політиків, які так і заходилися захищати дисертації із гуманітарних та політологічних питань.
«Наука дуже знецінилася саме завдяки таким науковцям. Буває, що от скажеш, що ти кандидат наук – це не викликає часто жодної поваги. І доводиться довго пояснювати, чого тобі коштувало стати кандидатом математичних наук», – пояснює Андрій Храбустовський.
А науковець Тарас Данько з Харківської політехніки певен, що коли українці вважають себе інтелектуальною нацією, то суспільству важливо цікавитись думкою справжніх експертів-науковців різних галузей. Вчений дивується, що в Україні політик береться з телевізора роз’яснювати народові ну зовсім для нього незрозумілі, далекі проблеми видобутку газу, IT-технологій або техногенних питань.
«В розвиненому суспільстві з будь-якого критичного питання спочатку справді висловлюються науковці. Посадовець висловлюється вже потім, даючи вже синтез думок і уявлень, які він почув. І тоді пропонує ідеї для виконання. А у нас виходить, що так не працює», – зауважує економіст-міжнародник Тарас Данько.
Серед причин такого мовчання – фінансова залежність співробітників науково-дослідних та університетських закладів. З іншого боку, в українській історії є приклади вчених, які не боялися продемонструвати свою громадянську позицію, бо відчували внутрішню свободу. Це і перший президент України, історик Михайло Грушевський, і кардіолог Микола Амосов, і громадський та політичний діяч, фізик Ігор Юхновський – ці люди спрямували свій талант, розум заради майбутнього України як незалежної, самодостатньої держави.
Харків’янин Андрій Храбустовський є членом інтернаціональної дослідницької групи «Аналіз, моделювання і розробка нанотехнологічних процесів». Він працює на математичному факультеті Технологічного університету Карлсруе. Щоб залишитися в науці, 28-річному математикові довелося переїхати до європейського вишу, бо в Харкові після захисту дисертації працювати він не зміг.
«Я, власне, залишився в науці, я захистився три роки тому. Наразі про інше не йдеться», – розповідає Андрій Храбустовський.
В його групі працюють вчені з Хорватії, Польщі, Туреччини та В’єтнаму, 50 відсотків наукової групи – це аспіранти та науковці з самої Німеччини. Останні шість років математик мав дослідження у Фізико-технічному інституті низьких температур імені Вєркіна НАН України. Свою розповідь про себе і своїх колег він починає з власних спостережень про новий сплеск еміграції українських розумних голів до Європи.
«Я б сказав, що зараз відбувається друга хвиля еміграції науковців. Перша була в 90-і, важкі роки, друга відбувається зараз. Мої висновки ґрунтуються на прикладах мого інституту: цього року близько 5 молодих науковців звільнилося і приїхало на Захід. Окрім того, зараз великі проблеми з набором в аспірантуру. Талановита молодь відразу шукає аспірантуру в тій же Європі», – зазначає математик Андрій Храбустовський.
Причини виїзду за кордон українських вчених до болю банальні: принизливі зарплати, геть непристойне фінансування університетів і, зокрема, науково-дослідних груп та лабораторій.
Наша наука забюрократизована. Про це анекдоти можна складатиАндрій Храбустовський
За його словами, ця сама бюрократія відбиває бажання в українських математиків та фізиків братися за державні гранти.
До слова, якщо у Німеччині наукова група сама вирішує, куди витрачати кошти – університет не диктує, як правити фінансами, – то в українських вишах намагаються відрізати побільше від ласого грантівського пирога.
Фінансування української науки нині перебуває на африканському рівні, кажуть експерти. Якщо 2010 року видатки на науку в Україні становили лише 0,43% від ВВП, що було найменшим показником за десятиріччя і найнижчим рівнем витрат серед усіх європейських держав, то 2013 року це фінансування впало ще нижче – менше ніж 0,3% від ВВП. Такий показник характерний для слаборозвинених держав африканського континенту. При цьому фінансування університетської науки скорочене в абсолютних цифрах на 11%.
«Україна не розуміє, навіщо їй наука, навіщо їй вища освіта. Останнім часом починають звучати ідеї про економіку знань, про високотехнологічний розвиток, але ці цифри поки що говорять, що все це на рівні ідей», – коментує становище української науки Тарас Данько, кандидат економічних наук Харківського національного політехнічного університету.
Україна між Тунісом і Монголією
А якщо говорити про інновації, то тут країна теж програє, судячи з рейтингу застосування інновацій Global Innovation Index-2013, Україна опустилася на 71-е місце – це між Тунісом і Монголією. І знову ж таки вчені про такі наслідки попереджали.
Бюджет інститутів ледь-ледь перекриває необхідне, що потрібне для виплати зарплатТарас Данько
В інституті низьких температур, де працював математик Андрій Храбустовський, час від часу виникають проблеми з придбанням гелію, а без цього матеріалу не можуть обійтися в своїх експериментах дослідники фізики.
На такому тлі недофінансування науки все ж Україна залишається лідером за кількостю вишів, проте якість їхніх освітніх послуг не завжди є високою. До того ж, для багатьох молодих людей вища освіта потрібна, немов модний аксесуар. Відбувається знецінення наукової царини і через деяких політиків, які так і заходилися захищати дисертації із гуманітарних та політологічних питань.
«Наука дуже знецінилася саме завдяки таким науковцям. Буває, що от скажеш, що ти кандидат наук – це не викликає часто жодної поваги. І доводиться довго пояснювати, чого тобі коштувало стати кандидатом математичних наук», – пояснює Андрій Храбустовський.
А науковець Тарас Данько з Харківської політехніки певен, що коли українці вважають себе інтелектуальною нацією, то суспільству важливо цікавитись думкою справжніх експертів-науковців різних галузей. Вчений дивується, що в Україні політик береться з телевізора роз’яснювати народові ну зовсім для нього незрозумілі, далекі проблеми видобутку газу, IT-технологій або техногенних питань.
«В розвиненому суспільстві з будь-якого критичного питання спочатку справді висловлюються науковці. Посадовець висловлюється вже потім, даючи вже синтез думок і уявлень, які він почув. І тоді пропонує ідеї для виконання. А у нас виходить, що так не працює», – зауважує економіст-міжнародник Тарас Данько.
Серед причин такого мовчання – фінансова залежність співробітників науково-дослідних та університетських закладів. З іншого боку, в українській історії є приклади вчених, які не боялися продемонструвати свою громадянську позицію, бо відчували внутрішню свободу. Це і перший президент України, історик Михайло Грушевський, і кардіолог Микола Амосов, і громадський та політичний діяч, фізик Ігор Юхновський – ці люди спрямували свій талант, розум заради майбутнього України як незалежної, самодостатньої держави.