Харків – 23 серпня харків’яни відзначають сімдесяту річницю визволення міста від гітлерівських загарбників. В урочистостях планує взяти участь президент України Віктор Янукович. Його поїздка, за твердженням представників опозиції, перешкодила велопробігу, присвяченому Дню державного прапора. У проведенні акції було відмовлено через ускладнення пересування людей центром міста. Помпезно святкуючи день визволення Харкова, сьогодні мало хто з істориків говорить про те, що остаточно місто визволили від німців 29 серпня.
82-річній Галині Сибільовій 23 серпня 1943 року згадується як найщасливіший день життя.
«Ми прокинулися від шуму на вулиці. Коли вискочили на вулицю, там вигукували: «Наші-наші!» І ось йдуть солдати, не так, як зазвичай йдуть строєм, відбиваючи струнко крок. Вони йшли перевальцем, втомлені, замучені прямо після бою. На центральних вулицях після 23 серпня не чулося стрілянини між червоноармійцями та німецькими вояками. Людям, які два роки не бачили хліба, одразу видали картки на хліб і талони на одяг», – згадує перші дні післяокупаційного життя Харкова Галина Сибільова.
На радянських агітаційних платівках, присвячених героям Бєлгородсько-Харківської операції, зберігається запис виступу під час урочистого мітингу 23 серпня 1943 року, на честь визволення Харкова від німецько-фашистських загарбників, маршала Івана Конєва, командувача Степового фронту, що відбив місто у гітлерівських військ.
«У жорстоких боях війська Степового фронту, у взаємодії з арміями Воронезького та Північно-Західного фронтів, розгромили найкращі добірні німецькі частини і звільнили Бєлгород та Харків – другу столицю нашої славної України», – мовиться у архівному аудіозапису виступу на загальноміському мітингу, присвяченому визволенню Харкова, маршала Івана Конєва.
«Ще тиждень точилися запеклі бої»
Офіційна радянська пропаганда тоді не згадала, що загальноміський мітинг на центральній площі Дзержинського (нині – площа Свободи) довелося проводити 30 серпня, бо з деяких міських вулиць змогли вибити ворога не відразу.
«Ще тиждень точилися запеклі бої. І це міф, що Бєлгородська-Харківська операція і Курська битва закінчилися 23 серпня взяттям Харкова», – переконує один із співавторів недавно виданої книги «Харків. Звільнений назавжди» Андрій Парамонов.
Разом із Валерієм Вохмяниним та Олександром Підопригорою у виданні вперше подають документи, датовані 22–23 серпня 1943 року. Це документи Ставки і Третьої танкової армії. З німецьких архівів оприлюднюються зведення Восьмої німецької армії, Одинадцятого армійського корпусу вермахту й дивізії СС «Дас Райх». На думку дослідників, ця книга має допомогти історикам-професіоналам і просто допитливим харків’янам виважено оцінити хиби Червоної армії, поміркувати над тим, що не наважилися написати в своїх мемуарах радянські полководці, коли описували визволення Харкова.
«Наші втрати в боях Бєлгородсько-Харківської операції порівнюються із втратами лише однієї операції – Берлінської 1945 року. Понад дванадцять тисяч людей – це втрати щодоби. Тому ми відкриваємо очі, що за Харків точилися дуже великі бої, хоча так не мало бути», – стверджує дослідник Андрій Парамонов.
На думку істориків, такі втрати були викликані неадекватною оцінкою боєздатності німецьких сил, яку їй давало радянське командування.
Деяким літнім харків’янам, схильним до ностальгії за радянським минулим, здається диким питання важливості вшанування пам’яті жертв усіх тоталітарних та авторитарних режимів. У Європі з 2009 року саме 23 серпня згадують закатованих сталінським, нацистським та іншими режимами. Дитині війні Галині Сибільовій хочеться знати правду про злочини радянських вождів, але при цьому вона схильна вважати, що криваві справи чинилися на місцях, а «нагорі» про це не знали.
Міська влада та мистецькі об’єднання почали готуватися до дня визволення Харкова ще заздалегідь. На житлових будинках встановлені меморіальні дошки героям Червоної армії, на фасадах будинків з’явилися велетенські портрети діячів, життя яких було пов’язане в радянські часи з Харковом – льотчиці Валентини Гризодубової, співачки Клавдії Шульженко, нобелівського лауреата Льва Ландау та інших.
82-річній Галині Сибільовій 23 серпня 1943 року згадується як найщасливіший день життя.
«Ми прокинулися від шуму на вулиці. Коли вискочили на вулицю, там вигукували: «Наші-наші!» І ось йдуть солдати, не так, як зазвичай йдуть строєм, відбиваючи струнко крок. Вони йшли перевальцем, втомлені, замучені прямо після бою. На центральних вулицях після 23 серпня не чулося стрілянини між червоноармійцями та німецькими вояками. Людям, які два роки не бачили хліба, одразу видали картки на хліб і талони на одяг», – згадує перші дні післяокупаційного життя Харкова Галина Сибільова.
На радянських агітаційних платівках, присвячених героям Бєлгородсько-Харківської операції, зберігається запис виступу під час урочистого мітингу 23 серпня 1943 року, на честь визволення Харкова від німецько-фашистських загарбників, маршала Івана Конєва, командувача Степового фронту, що відбив місто у гітлерівських військ.
«У жорстоких боях війська Степового фронту, у взаємодії з арміями Воронезького та Північно-Західного фронтів, розгромили найкращі добірні німецькі частини і звільнили Бєлгород та Харків – другу столицю нашої славної України», – мовиться у архівному аудіозапису виступу на загальноміському мітингу, присвяченому визволенню Харкова, маршала Івана Конєва.
«Ще тиждень точилися запеклі бої»
Офіційна радянська пропаганда тоді не згадала, що загальноміський мітинг на центральній площі Дзержинського (нині – площа Свободи) довелося проводити 30 серпня, бо з деяких міських вулиць змогли вибити ворога не відразу.
«Ще тиждень точилися запеклі бої. І це міф, що Бєлгородська-Харківська операція і Курська битва закінчилися 23 серпня взяттям Харкова», – переконує один із співавторів недавно виданої книги «Харків. Звільнений назавжди» Андрій Парамонов.
Разом із Валерієм Вохмяниним та Олександром Підопригорою у виданні вперше подають документи, датовані 22–23 серпня 1943 року. Це документи Ставки і Третьої танкової армії. З німецьких архівів оприлюднюються зведення Восьмої німецької армії, Одинадцятого армійського корпусу вермахту й дивізії СС «Дас Райх». На думку дослідників, ця книга має допомогти історикам-професіоналам і просто допитливим харків’янам виважено оцінити хиби Червоної армії, поміркувати над тим, що не наважилися написати в своїх мемуарах радянські полководці, коли описували визволення Харкова.
Наші втрати в боях Бєлгородсько-Харківської операції порівнюються із втратами лише однієї операції – Берлінської 1945 року. Понад дванадцять тисяч людей – це втрати щодобиАндрій Парамонов
На думку істориків, такі втрати були викликані неадекватною оцінкою боєздатності німецьких сил, яку їй давало радянське командування.
Деяким літнім харків’янам, схильним до ностальгії за радянським минулим, здається диким питання важливості вшанування пам’яті жертв усіх тоталітарних та авторитарних режимів. У Європі з 2009 року саме 23 серпня згадують закатованих сталінським, нацистським та іншими режимами. Дитині війні Галині Сибільовій хочеться знати правду про злочини радянських вождів, але при цьому вона схильна вважати, що криваві справи чинилися на місцях, а «нагорі» про це не знали.
Міська влада та мистецькі об’єднання почали готуватися до дня визволення Харкова ще заздалегідь. На житлових будинках встановлені меморіальні дошки героям Червоної армії, на фасадах будинків з’явилися велетенські портрети діячів, життя яких було пов’язане в радянські часи з Харковом – льотчиці Валентини Гризодубової, співачки Клавдії Шульженко, нобелівського лауреата Льва Ландау та інших.