(Рубрика «Точка зору»)
Що сьогодні, перед черговим відзначенням Дня Незалежності, говорять пересічному громадянинові слова «Українська головна визвольна рада»? У кращому разі вони нагадують йому рядок із шкільного чи вузівського підручника історії, де говориться про те, що 11-15 липня 1944 року біля села Недільна Самбірського району на Дрогобиччині відбувся установчий збір УГВР, що входило до неї 20 осіб, що невдовзі діяльність УГВР як цілісної структури була припинена радянською службою безпеки, хоча її деякі керівники, члени і представники зберегли її осердя і вели боротьбу проти більшовиків (та керували нею) на українських теренах іще десять років.
Але хіба це вся правда? І хіба це найсуттєвіше?
Ну, а представникам чинної влади, думаю, ці слова взагалі нічого не говорять – хіба що зайвий раз нагадують про існування «клятих бандер», з якими треба щось робити, але з якими нічого зробити так і не вдається.
А тим часом поява і діяльність УГВР стали одним із поворотних пунктів в історії України ХХ століття. І сьогоднішні цілі та методи боротьби українських демократичних сил (знають вони про це чи ні, визнають чи не хочуть визнавати) запрограмовані саме очільниками УГВР.
Від демократії до авторитаризму – і знову до демократії
Справа в тому, що після поразки Української Народної Республіки в українських політичних рухах виразно домінувати тоталітарні й авторитарні течії. На Східній Україні це були більшовики, в усьому орієнтовані на Москву, чи, у кращому разі, націонал-комуністи на кшталт Олександра Шумського, Миколи Скрипника, Панаса Любченка, Миколи Хвильового, Василя Еллан-Блакитного та їхніх численних однодумців. На Західній Україні це були члени Організації українських націоналістів (ОУН), які найрішучишими і найрадикальнішими засобами вели боротьбу із польською окупацією. Так, були на Галичині та Волині й націонал-демократи і навіть ліберали, але проведена польською владою «пацифікація» 1930 року та постійні утиски національно-культурних прав українців підривали їхні позиції, оскільки ефективної стратегії та тактики опору вони так і не змогли напрацювати. Потім було об’єднання більшої частини українських земель під орудою сталінської Москви у 1939-40 роках, потім – німецько-угорсько-румунська окупація, починаючи з 1941-го (на Закарпаття угорська армія прийшла раніше, у березні 1939 року). Здавалося, історичною практикою доведена вищість диктаторських режимів; європейська демократія у ці роки захищається від тоталітарних вихорів на Британських островах чи ховається у горах та лісах Швейцарії і Швеції.
І саме в цей час в окупованій Україні думка політично активної спільноти починає поворот до демократії. І викристалізувався цей поворот усередині революційного, бандерівського, до цього навіть не просто авторитарного, а орденсько-мілітарного крила ОУН.
Нагадаю, що програма ОУН прийнята у 1929 році ставила метою здобуття УССД – Української самостійної соборної держави. Шляхом до мети проголошувалась підготовка та здійснення національної революції, масового повстання українського народу проти чужинського панування, об’єднання всіх етнічних українських земель в одній державі. Ідеологія ОУН виступала як інтегральний націоналізм. Він вимагав від кожного члена організації абсолютної посвяти себе інтересам визволення свого народу.
Ідеологія, а відтак і програма ОУН відштовхувалась від сумного досвіду Центральної Ради. Її лідери – всуціль соціалісти і демократи – мали владу, але не зуміли втримати її, бо через свій «демократизм без берегів» вони не зважувались на силові заходи проти ворогів незалежності України. Тим самим вони прирекли себе на тяжку поразку. Схожим чином діяли і лідери західноукраїнських демократів у 1920-30 роках. Через це лідери ОУН гостро засудили і відкинули соціалізм та демократію. ОУН не була масовою організацією. До своїх лав ОУН приймала з великим відбором. Радше, це був таємний орден палких патріотів, готових на все задля України.
Війна змінила ситуацію. ОУН виявилася єдиною політичною силою, здатною самостійно, без підтримки і вказівок ззовні, діяти на українських теренах. Спроба співпраці з німецькою стороною (точніше, навіть не з нею, а з військовою розвідкою – Абвером, очолюваним потаємним противником Гітлера адміралом Канарисом) виявилася невдалою: нацистське керівництво поставило «унтерменшів» на місце). Тому радикальні націоналісти поставили мету вигнати збройним шляхом всіх окупантів, реальних і можливих. Відтак ІІ конференція ОУН-бандерівців у квітні 1942 року розробила грандіозну програму підготовки народного повстання проти німецьких окупантів.
Але при цьому аналіз настроїв населення України – як Західної, так і Східної – показав, що ОУН зможе підняти широкі маси проти окупантів тільки під гаслами демократії. Цей аналіз було зроблено навесні-влітку 1942 року в Дніпропетровську в підпільному центрі ОУН під керівництвом члена проводу організації Василя Кука. Один із лідерів революційної ОУН Роман Шухевич, який повернувся того ж року на територію України і невдовзі очолив Українську повстанську армію (УПА), підтримав цей висновок.
Парадокс? Ні, тому що йшлося про більш ефективний різновид демократії.
Уроки УГВР для сьогодення
Якщо коротко, то йшлося не про «безмежну» (а тому ніяку) демократію, де-факто охлократію, що віддавала долю країни в руки плебсу, а про «дієву», «наступальну», у разі потреби «мобілізаційну» демократію, прикладами якої у ті роки стали Велика Британія та Сполучені Штати Америки.
Новий погляд став основою рішень ІІІ-го великого збору ОУН у серпні 1943 року. Під керуванням Романа Шухевича цей збір здійснив радикальний перегляд політичної програми ОУН. Метою організації стало створення не тоталітарної, а демократичної української держави. Програма, затверджена ІІІ великим збором ОУН, передбачала демократичні вибори, свободу національних меншин, вільне підприємництво і чимало інших речей, які потім лягли в програмові документи пізніших формацій визвольного руху і які врешті-решт було відображено у Конституції України 1996 року.
Поворот ОУН на шлях демократії допоміг підняти масу людей на справді народну війну в Західній Україні проти збройних сил двох тоталітарних імперіалістичних хижаків – нацистської Німеччини та комуністичної Росії. У Великій Україні цього не вдалося зробити через брак часу для того, щоб підготувати масовий народний рух – але, за даними сталінських «органів», тільки на Дніпропетровщини підпілля ОУН налічувало понад 5 тисяч осіб…
Наступним логічним кроком для борців за свободу стало створення представницького органу, який би сформував тимчасовий уряд вільної України. На початку 1944 року тривала підготовка до створення такого органу, який повинен був стати – за умов воєнного часу – максимально представницьким. Власне, для участі в УГВР політичні сили мали дотримуватися головного припису – бути самостійницькими. А там – виступайте хоч за соціалізм, тільки за демократичний, а не тоталітарний.
Отож учасники установчого збору УГВР 11-15 липня 1944 року представляли різні політичні середовища – радикальних і поміркованих націоналістів, націонал-лібералів, соціалістів, християнських демократів. Членами ОУН були тільки шестеро з двадцяти. Більшість учасників збору зі зрозумілих причин воєнного часу представляла Галичину. Проте було представлено і чимало наддніпрянців. І якщо головою сформованого на зборі Генерального секретаріату (прем’єром) став згаданий уже галичанин Роман Шухевич, то президентом УГВР був обраний наддніпрянець Кирило Осьмак, людина непересічна, яка уособлювала найкращі чесноти класичного, вже майже зниклого сьогодні українського інтелігента. Він був невдовзі заарештований «органами», провів довгі роки в ув’язненні, але не капітулював перед комуністичною владою. Навіть шеф «органів» Лаврентій Берія мав до нього пієтет і збирався після смерті Сталіна спробувати домовитися з ним та предстоятелем УЦКЦ митрополитом Йосипом Сліпим про замирення на Західній Україні на ґрунті широкої амністії для учасників націоналістичного руху, їхнього залучення до діяльності різних радянських інституцій – звісна річ, на підставі визнання дещо «лібералізованої» та «національно укоріненої» радянської влади. Але переговори не відбулися – Берія був скинутий і знищений іншою групою в керівництві СРСР на чолі з Микитою Хрущовим.
Та попри арешт президента УГВР і неможливість її діяльності як цілісної структури, все ж існував і підпільний уряд України на чолі з Шухевичем, а після його загибелі – Василем Куком, і певні формації (передусім агітаційно-пропагандистські) Головної визвольної ради. Аж до 1954 року.
Та історична місія УГВР цим не вичерпувалася. Ця представницька структура засвідчила і перед світом, і перед самими учасниками визвольного руху демократичні прагнення майбутньої Української держави. Учасники УГВР не сподівалися на швидку перемогу – вони працювали на широку історичну перспективу, себе самих вважаючи тільки ланкою на шляху України до свободи. Ніхто з тих, хто потрапив до радянського полону, не спокусився «благами» з годівнички спецслужб; ніхто з тих, кому вдалося прорватися на Захід, не відмовився від ідеалів демократії і від політичної боротьби. А ще – ніхто з них ніколи не вважав, що українська демократія має бути беззубою, аморфною, позбавленою національного (не етнічного, а саме національного – чи треба зайвий раз пояснювати суттєву різницю між цими поняттями?) обличчя. Привид українського самостійництва, уособлюваний УГВР, весь час перебував перед очима радянських функціонерів. А нерозривність національного визволення і політичних свобод стала «червоною ниткою» діяльності дисидентського руху 1960-80-х років. Відтак День Незалежності (який слід було би назвати точніше «Днем відновлення Незалежності України») є і прямим, й опосередкованим вислідом боротьби – у числі інших формацій минулого – й УГВР.
Отож теперішнім демократам і патріотам слід було б пам’ятати й шанувати своїх попередників, вивчати їхні уроки, твердо знати, що демократія повинна бути «зубастою», а ще – не забувати, що за свободу народу, який тобі довірився, часом треба дорого платити. Навіть своїм життям.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода