(Рубрика «Точка зору»)
Українці за свою історію часто змагалися під чужими прапорами за чужі привілеї. Така боротьба, як правило, вилазила для них боком. Яскравий приклад – участь закарпатців у війні угорців проти австрійців 1704–1711 років.Нещодавно в ужгородському видавництві «Ліра» вийшла книжка Gens fidelissima. Основу її складає стаття закарпатського історика Антонія Годинки, опублікована у 1915 році в розпал Першої світової війни. Аби надихнути закарпатців на жертовну боротьбу під угорськими національними штандартами, будапештський науковець піднімає історичні факти двохсотлітньої давності. Тоді мукачівський володар Ференц Ракоці ІІ очолив постання проти Австрійської імперії, в якому поруч із угорцями взяли участь і словаки, закарпатські українці, румуни тощо.
Але уважно прочитавши дослідження Годинки, бачиш, що міф насправді є тільки міфом, створеним із конкретною політичною метою. Бо за переписом, проведеним у війську Ракоці, нарахували всього 400 закарпатських українців. У той час, як його армія могла сягати чисельності і ста тисяч вояків. (Як, до прикладу, і військо Богдана Хмельницького в окремих боях.) Тобто, українців під стягами Ракоці було максимум кілька відсотків, і вони не відігравали якогось вирішального значення у цій війні.
Цікаво, що ці чотири сотні куруців (назва угорських повстанців) були набрані із 93 (!) сіл. Тобто, в середньому – по 4 солдати на село. (Із багатьох сіл взагалі не було куруців.) Але головне не це – всі вони були кріпаками Ференца Ракоці ІІ. Тобто, йшли служити у військо, як йдуть робити у поле. Феодал підняв повстання, і підлеглі одягають зброю. Нічого особливо геройського у цьому вчинку підневільних людей не проглядається. Тим паче, якщо за це ще й платили гроші.
Їхній соціальний стан і невелика кількість учасників навряд чи вартують того, щоб усіх закарпатців із десятиліття в десятиліття називати «найвірнішим народом». Ба більше! Антимадярські настрої в цьому «найвірнішому народі» завжди були сильнішими, ніж симпатії до Будапешта, про що свідчать події і 1918 року, і 1939-го, коли закарпатці не захотіли бути частиною Угорщини.
Зрештою, нічого доброго участь у війні Ференца Ракоці ІІ закарпатцям не принесла. (Мовчимо, вже про те, що бунтівний князь переслідував греко-католицького єпископа Йосипа Декамеліса, були факти нищення повстанцями, більшість яких складали реформати, закарпатських церков і святинь.)
Антоній Годинка пише, що після закінчення повстання «рутенські села» нагадували пустку. Кількість населення зменшилася настільки, що не було кому обробляти землю. А ті, що вижили у семирічній війні, стали злидарями. Навіть найзаможніші господарі перетворилися на бідняків. А про тих 400 вояків-кріпаків із верховинських сіл мукачівського феодала взагалі не залишилося ні слуху, ні духу. Щезли, як роса на сонці.
Такою була розплата за участь у війні свого бунтівного володаря проти Австрійської корони. Закарпатці виявилися добрими слугами, за що і похвалив їх пан у своїх споминах. Тільки-от пана вже не має, але кріпаки ще досі повторюють його похвалу.
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода