Роман Коляда
(Рубрика «Точка зору»)
Колись мій духівник сказав мені таку річ: «Центром, довкола якого обертається історія людства, є постать Ісуса Христа». Зізнаюся чесно, в той момент я гадав, що батюшка художньо перебільшує з педагогічною метою. Мій шлях клірика Церкви тільки починався, і я багато чого не розумів.
Згодом, значною мірою завдяки тому, що я був задіяний у виробництві циклу радіопрограм «Історія Християнської Церкви» (а підхід до їх виробництва був цілком світським), переді мною у дуже сконцентрованому вигляді пройшли дві тисячі років історії людства. Там були сюжети, які були мені знайомими, щось було геть новим. Але головне – я осягнув, що на тотальну більшість історичних процесів останніх двох тисячоліть (і чим далі від Різдва, тим більше) впливала Церква Христова (навіть на те, наприклад, що рабовласники в Північній Америці експлуатували не індіанців, а африканців). Мені можуть закинути – так, мовляв, Церква від часів Костянтина Великого завжди була надто політизованою організацією і пхала свого носа скрізь, звідси й таке враження. Але не забуваймо, що при всіх недоліках, властивих організації, що складається з людей (у якому б сані вони не були), Церква ніколи не переставала і не перестане бути містичним Тілом Христовим. А отже, теза, винесена на початок цього тексту, не є перебільшенням у жодному разі. Навіть сьогодні, в час мало не тотальної секуляризації, коли Бога винесено за дужки звідки тільки можна (іноді, на жаль, і з церковної огорожі), ця теза залишається справедливою, бо Господь попускає людству мати той результат, який воно має, коли не підпорядковує свої дії волі Всевишнього бодай на йоту.
І ось у цьому контексті дуже цікаво поглянути на дату 1025 років Хрещення Русі. Якою б спірною для когось з істориків вона не була. Для Церкви, яка є не від світу цього, важлива не стільки дата, скільки те, що з цією датою пов’язане. А пов’язане з нею у контексті викладеного вище ні більше, ні менше – долучення нашої історичної батьківщини до Людства, якому обіцяне Спасіння. Вихід зі стану, коли єдиним суддею міг бути закон совісті (а він був спотворений, згадаймо людські жертвопринесення язичників), до стану, коли над усім є Вищий Суддя, коли над усім є Закон і Благодать. Вихід до стану, що спричинив розквіт однієї з найпотужніших держав тодішньої Європи, грандіозного духовного, освітнього центру Київської Русі.
Чи відчуваємо ми себе спадкоємцями цього центру? Чи мислимо ми себе громадянами держави, центром якої є Київ сакральний, Київ, що його називають другим Єрусалимом, Київ, де спочиває така кількість нетлінних мощів святих, як ніде у світі? Чи живемо ми відповідно до цього осмислення у повсякденному житті, а не тоді, коли з кожного білборда в місті нам нагадують про дату? Ось питання!
Чи допоможе нам так осмислити себе бучне святкування цієї дати на урядовому рівні? Не певен. Люди, значна частина яких ще пам’ятає поцілунки Брежнєва з Гонекером, можуть не перейнятися християнським цілуванням урядовців і церковних ієрархів на трибунах, якщо їхня повсякденність не є християнською повною мірою. Більше того, якщо на тих трибунах стоятимуть люди, які продовжують додавати до слів Символу Віри про «Святу, Соборну, Апостольську Церкву» щось про «канонічну» чи «безблагодатну», то всенародним те свято аж ніяк не вийде. А хотілося б. Передовсім громадянам, які втомилися від церковного розділення, яке використовують ті, хто прагнуть розділяючи – володарювати. Але чи означає це, що святкування не потрібне? Однозначно ні. Не означає. Свято залишається святом, як би ним не спекулювали. Святом для того, хто розуміє його суть і буде в цей день передовсім у храмі, на молитві, на Хресній ході, а вже потім на офіційних «парадних» святкуваннях, якщо захоче.
Роман Коляда – диякон Свято-Юріївської громади УПЦ КП, ведучий циклу «Історія Християнської Церкви» Національної радіокомпанії України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода