Вибір радіослухача в Україні досить обмежений, бо переважають комерційні інтереси – Сологубенко

Британський філософ ХХ століття Ісайя Берлін визначив два види свободи: «свобода від» і «свобода для». Виходячи з цього, абсолютно незалежних ЗМІ не буває. Лише, крім різновидів залежності від політиків чи комерційного інтересу, повинна бути й залежність від громадськості. Звісно, появу громадського мовлення має стимулювати суспільство. Позиція громадських організацій в Україні, які репрезентують частину суспільства, з цього питання відома: громадський ефір потрібний. Однак політики залишаються глухими до цього, бо немає політичної доцільності, якщо кожна партія має власний телеканал, десяток газет і низку інтернет-видань. Багатолітній керівник Української служби «Бі-Бі-Сі», а зараз – редактор новин мовних служб Всесвітньої служби «Бі-Бі-Сі» Олексій Сологубенко вважає, що в Україні минув той час, коли можна було створити суспільне мовлення таким, щоб воно було дійсно громадським, незалежним і неполітизованим, а причиною цьому є політична ситуація в державі. Про це він сказав у інтерв’ю Радіо Свобода.

– Пане Сологубенко, як довго Ви працюєте на радіо?

– Взагалі, на радіо я працюю майже 30 років, із них 22 роки на «Бі-Бі-Сі».

– В такому разі, чим є радіо для Вас?

– Радіо – це найбільш інтимний спосіб спілкування з людьми, тому що на радіо все зрозуміло, і чітко, і стримано. Тобто є мова, є слова, нема картинок, нема відеоряду, нема інших подразників, тому мені здається, що радіо – це дуже важливий був, є і буде засіб спілкування між людьми.

– А як Ви слухаєте радіо?

– Я слухаю радіо щодня, слухаю вдома – це цифрове радіо здебільшого, тому що у Великій Британії вже мало залишилося аналогових діапазонів, багато людей переходять на цифрове мовлення. Крім того я слухаю радіо, теж цифрове, по дорозі на роботу в автобусі через навушники, а на роботі я слухаю радіо на комп’ютері, на мобільному телефоні, причому радіо дуже цікаве, є дуже багато аплікацій, які дають доступ до всесвітнього радіо, до будь-яких станцій, будь-де: і в Україні, і в Грузії, і в Америці. Це й жанрове радіо, тобто, якщо Ви любите джаз, Ви можете вибрати джаз, скажімо, з Бразилії чи з Австралії. Тобто світ звузився, а нова технологія дає можливість у цьому звуженому світі відшукати все, що завгодно. Тому радіо супроводжує мене з раннього ранку до пізньої ніченьки. Ну і в машині, звичайно, я слухаю радіо.

– В Україні асоціація «Європейська журналістська обсерваторія» провела дослідження. І ось такі його результати: 87 відсотків опитаних звертаються насамперед до телебачення, 42 відсотки респондентів користується інтернетом, 40 - вживають друковані видання і лише 30 відсотків опитаних слухають радіо. Про що це свідчить? Яке майбутнє у радіо?

– По-перше, треба подивитися на якість радіо. Мені здається, що багато проблем на українському радіоринку пов’язано з тим, що дуже багато форматів, скажімо, популярної музики, розважальних форматів – вони дублюють одне одного. Мені здається, вибір у слухача досить обмежений, тому що комерційні інтереси здебільшого переважають, а ліцензування недостатньо жорстоке, а воно має бути і жорстким, і жорстоким. Що я маю на увазі? Якщо, скажімо, ліцензія видається на радіо з класичним репертуаром, то отримувачі повинні дотримуватися того, що вони сповідують у своїх ліцензійних заявках. А дуже багато з того, що зараз можна почути в Україні, мені здається, це повтор таких форматів, які вже були випробувані і спектр вибору досить звужений. Якщо його можна було б розширити, то і в Україні аудиторія слухачів також збільшилася б. Але 30 відсотків – це досить непогано для такої великої країни, як Україна. Я не знаю точно, які цифри у Великій Британії, так, телебачення тут теж переважає і дуже часто, якщо є такі великі події, як фінал Уїмблдонського турніру, чи Олімпіада, то телебачення «Бі-Бі-Сі» звичайно збирає набагато більше аудиторії: 17-20 мільйонів глядачів може бути в порівнянні з 2-3 мільйонами слухачів, тому телебачення, звичайно, домінує на цьому ринку, але це не означає, що радіо гине. Радіо живе і займає досить серйозну нішу.

– Пане Сологубенко, а які можливості і які загрози, на Вашу думку, відкривають для радіомовлення нові технології – інтернет, мобільний зв’язок?

– Чесно кажучи, я загроз не бачу. Тому що вже було дуже багато прогнозів про те, що, скажімо, телебачення вб’є радіо, а радіо вб’є газети. Весь час, коли відбувається якийсь новий технологічний прорив, який дає можливість виходу на нові платформи, багато людей кажуть те, що казали 100 років тому, що, скажімо, кіно вб’є театр, а потім телебачення вб’є кіно, а історія показує, що, в принципі, нічого такого страшного не відбувається. Головне – швидко адаптуватися до цих нових платформ. І той же інтернет, ті ж комп’ютери, ті ж мобільні телефони, мобільні планшетники дають можливість просто одержувати радіосигнал через інші мережі. І радіо змінюється. Воно сполучається з деякими іншими способами передачі інформації, скажімо, є дуже цікаві різні експериментаторські речі як, скажімо, аудіо-слайд, коли радіопрограма сполучається зі слайдами чи з телевізійними елементами, тобто є дуже багато цікавих речей. Крім того, нова технологія відкриває можливості для багатьох непрофесійних радіомовників виходити і пропонувати те, що вони хочуть сказати найширшій аудиторії: наприклад подкаст. Тому мені здається, що нова технологія відкриває можливості, і ризиків для радіо я в ній не бачу.

– На Вашу думку, чи потрібне зараз громадське радіомовлення? Яким шляхом могла би піти Україна в розвитку громадського радіомовлення?

– Теоретично, громадське радіомовлення, звичайно, потрібне, але моя позиція, можливо, не досить популярною буде серед Ваших слухачів: я вважаю, що в Україні той час, коли можна було створити дійсно громадське мовлення, вже минув і зараз створити його навряд чи можливо в тому плані, щоб воно дійсно було громадським, дійсно незалежним, дійсно не заполітизованим. Я думаю, політична ситуація зараз така, що ані наглядову раду не можна створити, яка була б політично чи економічно незаангажована, ані створити саме мовлення, яке було б незалежним від політичних партій, від політичних уподобань. Мені здається, зараз не та ситуація. З точки зору слухача, створювати зараз ще якусь структуру чи реформувати державне радіо в щось, що відповідало б поняттям суспільного мовлення, мені здається дуже й дуже важко зробити, і, можливо, навіть не варто, бо якщо в українського слухача буде плюралізм танців і плюралізм каналів, то це непогано. Якщо такого плюралізму не буде, тоді потреба в чомусь іншому, в альтернативному, в громадському мовленні виникне знову і більш гостро.