Київ – Миколаїв – Врадіївка – один з найменших районних центрів Миколаївської області. Більшість українців ніколи не чули про нього до того, як місцеві жителі 1–2 липня розгромили місцевий райвідділ міліції у відповідь на злочини правоохоронців. Нині селище живе своїм звичним життям: врадіївчани доглядають сади і худобу, найсміливіші – починають власну справу попри бюрократичні перешкоди. А є й такі, хто пише історичні розвідки і вірші.
Врадіївка – невеличке селище на кордоні Миколаївської, Одеської, Кіровоградської та Черкаської областей. Воно лежить на мальовничих пагорбах, осторонь від великих трас та промислових вузлів. Проте врадіївчани прославилися на увесь світ після того, як штурмували райвідділ міліції. Втім, це далеко не перший прояв народного гніву проти влади в історії Врадіївки. Першопричини подій під райвідділом міліції на початку липня – у минулому цього краю, вважає місцевий краєзнавець і книговидавець Анатолій Коваленко.
«Я житель Врадіївки, слава якої прокотилася світом до Нової Зеландії. Добре те, що люди спромоглися на героїзм – повстати проти злочинних дій влади. Офіційно наше селище з’явилося 1772 року, але це дискусійне питання. І головне не в тому, що запорозькі козаки ці місця заселяли. Вже після революції тут були повстання, була заснована так звана Врадіївська республіка, створена як форма самооборони місцевих мешканців. Тут діяли отамани, серед яких і відомий отаман Лихо. Вони протидіяли більшовикам, які проводили продрозкладку, і за це упродовж 70 років місцевих повстанців називали бандитами»,– розповідає краєзнавець.
Анатолій Коваленко знає у Врадіївці кожну історичну пам’ятку. Деякий час він навіть працював у будинку, з якого це селище почалося.
«Це чи не найстаріший будинок у районі, пам’ятка архітектури. Тут була царська управа, а після революції вона стала райкомом партії. В часи нацистської окупації тут була окупаційна румунська жандармерія. А останнім часом – редакція районної газети», – зазначає він.
Війна за магазин
Під час масових протестів проти злочинів міліції мешканці Врадіївки розповідали журналістам, які висвітлювати подію, про те, що в селищі важко як знайти роботу, так і зайнятися власною справою. Ті, хто ризикнув стати підприємцем, це підтверджують.
Власник місцевого продовольчого магазину Олександр Онуфрієнко працює у сфері торгівлі з кінця 1980-х. Покупців небагато, але Олександр ще й вимушений реагувати на суперечливі приписи посадовців і платити штрафи. Як він каже – за дрібниці.
«Я почав свою справу 25 років тому. Спершу ми торгували продуктами харчування просто неба. Тоді збили з дощок ятку. Тоді отримали малесеньке приміщення для магазину – більше селищна рада не давала. Я придбав в банку як заставне майно друге приміщення. Мої діти не мають роботи, і я вирішив відкрити магазин для них – пояснює свої дії підприємець. – По обох моїх торговельних об’єктах влада чинить перешкоди. Спершу загороджували парканом вхід, так, що навіть я зайти не міг. Тоді довелося своїм коштом переробляти вхід, який перекривав газогін. Зробив нормальні сходинки, щоб могли підійматися і старі люди. Мене штрафують за те, що, мовляв, вийшов на тротуар. Тоді як наближені до влади підприємці ставлять вагончик впоперек тротуару, а то й працюють без дозволів роками – й нічого».
Місцеві мешканці живуть скромно, потерпають від безробіття та фінансових труднощів. Однак знаходять час і для поезії, і для вивчення власної історії, каже Анатолій Коваленко.
«Ми видаємо книги місцевих авторів. І з нашого, і з сусідніх районів. Є дуже цікаві поети. А одна жінка чудово розповіла про повстанський рух – з фотографіями, з історичними документами. Подаємо ці книги на конкурси. З провідними видавництвами тягатися не можемо, однак нам є що показати», – розповідає він.
Фруктовий рай – власними руками
Того, хто вперше завітає до Врадіївки влітку, вражає буяння зелені, яка дивом не вигорає на гарячому південному сонці. Тут часто ідуть дощі, пояснюють місцеві. Від цього сади на подвір’ях гнуться від плодів. Абрикоси й персики – ті просто ламаються від врожаю, жаліються врадіївчани, які зараз здають фрукти оптом – по 50 копійок чи по гривні за кілограм. Зараз найгарячіша пора року: туди й назад вуличками мчать автівки й підводи з фруктами та овочами на продаж.
Однак багато хто каже, що свої 10 соток не дають прибутку, лише допомагають сяк-так вижити. «Найкраща агротехніка – закатати цю картоплю асфальтом», – жартують деякі врадіївчани. Однак є люди, які годують і забезпечують себе завдяки землі. І їхній приклад переймають знайомі й сусіди.
Валерій Тімановський – пенсіонер із Врадіївки, має агротехнічну освіту. Встиг попрацювати в аграрному секторі, а згодом і у селищних органах влади. Зі своєї присадибної ділянки такого розміру, як в усіх, збирає виноград і фрукти тоннами на рік. Має чи не найбільшу в районі колекцію сортів винограду і плодових дерев, а кукурудзу вирощує у три з половиною метри висотою.
«Я працював за спеціальністю, агрономом, очолював аграрне підприємство – пройшов усю кар’єру. З 1980-х ми з дружиною заклали цей виноградник. Було таке, що вимерзло чимало молдавських сортів – перейшли на більш сучасні та витривалі: це Алтай, Кеша, Восторг. Лишився старий сорт Молдова, але ми його бережемо й підживлюємо. А ще маю Мускат Гамбурзький – так він дає грона по півтора кілограма, одним може родина наїстися», – показує своє обійстя садівник.
Валерій Тімановський пережив важку недугу, після якої півтора місяця був паралізований. Але відновив здоров’я, знову почавши працювати на землі. Після хвороби припинив саджати картоплю: каже, невигідно, та й багато хімії треба застосовувати. Краще – заробляти на ягодах і фруктах, пояснює пан Валерій.
«Оця маленька грядка полуниці, вкрита чорною плівкою. Полоти її не треба, лише поливати. Дружина з неї продала ягід на 500 гривень, не рахуючи того, що з’їла наша родина, і того, що виросте до осені. Я й кажу: для чого засаджувати пів-города картоплею, якщо за ці гроші її можна на ввесь рік купити?» – ділиться господар своїми успіхами.
Тепер Валерій Тімановський думає розширити свою ягідну плантацію. М’ясо на столі в господаря теж своє – він тримає продуктивні породи курей.
Опікується живністю дружина Валерія Любов Тімановська: годує овочами, трав’яною різкою й зерном, яке родина отримує зі своїх паїв. А у вільний час – займається квітами. Зібрала колекцію, виписуючи нові рослини з усіх куточків України.
Вуличка, на якій живе це подружжя, – вся в зелені й квітах вище людського зросту. «Ми ділимося з іншими урожаєм і саджанцями, так би мовити, заражаємо інших «білою заздрістю», – кажуть Валерій і Любов Тімановські. І тепер вже сусіди змагаються з подружжям, в кого сад і двір кращий.
Врадіївка – невеличке селище на кордоні Миколаївської, Одеської, Кіровоградської та Черкаської областей. Воно лежить на мальовничих пагорбах, осторонь від великих трас та промислових вузлів. Проте врадіївчани прославилися на увесь світ після того, як штурмували райвідділ міліції. Втім, це далеко не перший прояв народного гніву проти влади в історії Врадіївки. Першопричини подій під райвідділом міліції на початку липня – у минулому цього краю, вважає місцевий краєзнавець і книговидавець Анатолій Коваленко.
«Я житель Врадіївки, слава якої прокотилася світом до Нової Зеландії. Добре те, що люди спромоглися на героїзм – повстати проти злочинних дій влади. Офіційно наше селище з’явилося 1772 року, але це дискусійне питання. І головне не в тому, що запорозькі козаки ці місця заселяли. Вже після революції тут були повстання, була заснована так звана Врадіївська республіка, створена як форма самооборони місцевих мешканців. Тут діяли отамани, серед яких і відомий отаман Лихо. Вони протидіяли більшовикам, які проводили продрозкладку, і за це упродовж 70 років місцевих повстанців називали бандитами»,– розповідає краєзнавець.
Анатолій Коваленко знає у Врадіївці кожну історичну пам’ятку. Деякий час він навіть працював у будинку, з якого це селище почалося.
«Це чи не найстаріший будинок у районі, пам’ятка архітектури. Тут була царська управа, а після революції вона стала райкомом партії. В часи нацистської окупації тут була окупаційна румунська жандармерія. А останнім часом – редакція районної газети», – зазначає він.
Війна за магазин
Під час масових протестів проти злочинів міліції мешканці Врадіївки розповідали журналістам, які висвітлювати подію, про те, що в селищі важко як знайти роботу, так і зайнятися власною справою. Ті, хто ризикнув стати підприємцем, це підтверджують.
Власник місцевого продовольчого магазину Олександр Онуфрієнко працює у сфері торгівлі з кінця 1980-х. Покупців небагато, але Олександр ще й вимушений реагувати на суперечливі приписи посадовців і платити штрафи. Як він каже – за дрібниці.
«Я почав свою справу 25 років тому. Спершу ми торгували продуктами харчування просто неба. Тоді збили з дощок ятку. Тоді отримали малесеньке приміщення для магазину – більше селищна рада не давала. Я придбав в банку як заставне майно друге приміщення. Мої діти не мають роботи, і я вирішив відкрити магазин для них – пояснює свої дії підприємець. – По обох моїх торговельних об’єктах влада чинить перешкоди. Спершу загороджували парканом вхід, так, що навіть я зайти не міг. Тоді довелося своїм коштом переробляти вхід, який перекривав газогін. Зробив нормальні сходинки, щоб могли підійматися і старі люди. Мене штрафують за те, що, мовляв, вийшов на тротуар. Тоді як наближені до влади підприємці ставлять вагончик впоперек тротуару, а то й працюють без дозволів роками – й нічого».
Місцеві мешканці живуть скромно, потерпають від безробіття та фінансових труднощів. Однак знаходять час і для поезії, і для вивчення власної історії, каже Анатолій Коваленко.
«Ми видаємо книги місцевих авторів. І з нашого, і з сусідніх районів. Є дуже цікаві поети. А одна жінка чудово розповіла про повстанський рух – з фотографіями, з історичними документами. Подаємо ці книги на конкурси. З провідними видавництвами тягатися не можемо, однак нам є що показати», – розповідає він.
Фруктовий рай – власними руками
Того, хто вперше завітає до Врадіївки влітку, вражає буяння зелені, яка дивом не вигорає на гарячому південному сонці. Тут часто ідуть дощі, пояснюють місцеві. Від цього сади на подвір’ях гнуться від плодів. Абрикоси й персики – ті просто ламаються від врожаю, жаліються врадіївчани, які зараз здають фрукти оптом – по 50 копійок чи по гривні за кілограм. Зараз найгарячіша пора року: туди й назад вуличками мчать автівки й підводи з фруктами та овочами на продаж.
Однак багато хто каже, що свої 10 соток не дають прибутку, лише допомагають сяк-так вижити. «Найкраща агротехніка – закатати цю картоплю асфальтом», – жартують деякі врадіївчани. Однак є люди, які годують і забезпечують себе завдяки землі. І їхній приклад переймають знайомі й сусіди.
Валерій Тімановський – пенсіонер із Врадіївки, має агротехнічну освіту. Встиг попрацювати в аграрному секторі, а згодом і у селищних органах влади. Зі своєї присадибної ділянки такого розміру, як в усіх, збирає виноград і фрукти тоннами на рік. Має чи не найбільшу в районі колекцію сортів винограду і плодових дерев, а кукурудзу вирощує у три з половиною метри висотою.
«Я працював за спеціальністю, агрономом, очолював аграрне підприємство – пройшов усю кар’єру. З 1980-х ми з дружиною заклали цей виноградник. Було таке, що вимерзло чимало молдавських сортів – перейшли на більш сучасні та витривалі: це Алтай, Кеша, Восторг. Лишився старий сорт Молдова, але ми його бережемо й підживлюємо. А ще маю Мускат Гамбурзький – так він дає грона по півтора кілограма, одним може родина наїстися», – показує своє обійстя садівник.
Валерій Тімановський пережив важку недугу, після якої півтора місяця був паралізований. Але відновив здоров’я, знову почавши працювати на землі. Після хвороби припинив саджати картоплю: каже, невигідно, та й багато хімії треба застосовувати. Краще – заробляти на ягодах і фруктах, пояснює пан Валерій.
«Оця маленька грядка полуниці, вкрита чорною плівкою. Полоти її не треба, лише поливати. Дружина з неї продала ягід на 500 гривень, не рахуючи того, що з’їла наша родина, і того, що виросте до осені. Я й кажу: для чого засаджувати пів-города картоплею, якщо за ці гроші її можна на ввесь рік купити?» – ділиться господар своїми успіхами.
Тепер Валерій Тімановський думає розширити свою ягідну плантацію. М’ясо на столі в господаря теж своє – він тримає продуктивні породи курей.
Опікується живністю дружина Валерія Любов Тімановська: годує овочами, трав’яною різкою й зерном, яке родина отримує зі своїх паїв. А у вільний час – займається квітами. Зібрала колекцію, виписуючи нові рослини з усіх куточків України.
Вуличка, на якій живе це подружжя, – вся в зелені й квітах вище людського зросту. «Ми ділимося з іншими урожаєм і саджанцями, так би мовити, заражаємо інших «білою заздрістю», – кажуть Валерій і Любов Тімановські. І тепер вже сусіди змагаються з подружжям, в кого сад і двір кращий.