Депортації розчищали території під «нову радянську людину» – історик Роман Кабачій

Київ – Під час Другої світової війни та в повоєнні роки масові депортації населення використовували для вирішення насамперед політичних питань урядами багатьох держав. Трагедія депортації зачепила не лише кримських татар, а й сотні тисяч українців, яких виселили з територій, що відходили до складу Польщі. Одних переселили у степові південноукраїнські області, інших – в рамках операції «Вісла» – на території, що внаслідок війни відійшли від Німеччини до Польщі.

Як були організовані депортації? Яку мету переслідувала влада, переселяючи цілі народи чи етнічні меншини? Чому в СРСР одним народам у повоєнні роки дозволили повернутися на історичну батьківщину, а іншим – ні? Про це в інтерв’ю Радіо Свобода розповів історик Роман Кабачій.

Депортації розчищали території під «нову радянську людину» – історик Роман Кабачій

–18 травня – роковини депортації кримськотатарського народу, яка сталася 1944 року. Останнім часом дедалі частіше озвучується така теза, що для кримських татар ця депортація була мало чи не турботою – коли їх усіх посадили у вагони і відправили у Середню Азію. Як Ви вважаєте, наскільки депортація для якоїсь національної чи соціальної групи в ті часи в цілому могла розглядатися як благо?

– Щодо кримських татар це явно благом не було, тому що їх депортували з історичної вітчизни і кинули в казан інших народів. Найбільше кримських татар відтак проживало у Ферганській долині в Узбекистані. Натомість повернення в Україну показало, що половина народу може сісти і приїхати назад, показує – наскільки їм важливо це. І, звісно, там, в Узбекистані, і далі чимало їх проживає. Натомість повернення кримських татар у Крим – це не лише історична справедливість, а й повернення обличчя Криму, його полікультурності.

Радянський Союз, наслідуючи традиції ще від Катерини ІІ, яка депортувала греків у Приазов’я з Криму, робив на півострові зразковий «заповідник», де не можна було проживати засудженим людям, де мова спілкування була виключно російська, де всі населені пункти були перейменовані в Цвєтущіє, Радостниє, Віноградовкі, Абрікосовкі... Крим втратив своє обличчя, яке формувалося тут, можна сказати, не боячись цього слова, тисячоліттями. І я розглядаю зараз повернення кримських татар в дуже позитивному сенсі.

Теза, ніби «депортація була благом», звучить не лише щодо кримських татар…

– Часто її озвучують проросійські сили в Криму: ніби тоді були такі об’єктивні обставини, що по-інакшому для них було б гірше.

– Не було б для них гірше. Тому що росіяни із українцями жили з кримськими татарами до війни – і якось уживалися. Просто кримські татари заважали комусь. Натомість нерідко тезу про те, що краще життя було препіднесено, повторюють з приводу українців, депортованих на північ і на захід Польщі: мовляв, із ваших сіл, з кущів і гір, ви поїхали в кращі німецькі будинки.

– В Радянському Союзі в часи Другої світової війни депортації були частими. Почалося все з німців. Етнічні німецькі райони і цілу республіку німців Поволжя виселили. Але дивна ситуація: після війни деякі народи змогли повернутися, а деякі – не змогли. Чим була зумовлена така вибіркова політика в СРСР?

– Поверталися ті самі депортовані чеченці.

– І чеченці, і калмики…

– Так. Натомість чеченці поверталися на Кавказ, калмики поверталися в степ, а кримські татари мали дуже специфічну батьківщину, яка була перлиною Радянського Союзу. І їхнє повернення фактично прирівнювалося до злочину. Навіть появу будь-яких людей в 1960-70-х роках у своїх околицях відразу фіксували, їх депортували знову за Крим. Таким чином, навіть почала формуватися громада на Херсонщині і на Кубані, куди кримським татарам було легше повернутися. Ми зараз навіть маємо прийняття регіональної мови кримськотатарської в селищі Новоолексіївка Генічеського району Херсонщини.

– Так от дивно. Мені не зрозуміло, чому, наприклад, поволзьким німцям не дозволялося в Поволжя вертатися, кримським татарам в Крим не можна було вертатися, а калмикам чи чеченцям – можна?

– Вочевидь, вважали, що кримські татари несуть більшу загрозу, а німці – тим паче.

– А яка загроза? Що малося на увазі під загрозою в післявоєнний час?

– Я так розумію, що це була ментальна загроза: німці і кримські татари мали дуже велике почуття жалю і образи за цю депортацію. Тому, можливо, Меджліс і формує політичні уподобання кримських татар як проукраїнські завжди. Вони голосували за «Народний рух», потім – за «Нашу Україну», тепер – за опозицію. Для них злом були Москва і Сталін, який їх депортував.

– Наскільки широко застосовувалася в різних країнах практика депортації в часи Другої світової війни?

– Можна сказати, що використовувалися різні практики депортації. Радянський Союз, депортувавши окремі народи, фактично, займався етнічною чисткою або розчисткою території під «нову радянську людину». Натомість в Європі, особливо в Центрально-Східній, ми спостерігаємо практику обмінів населення. І вона була викликана тим, що вважалося, що однією з причин Другої світової війни був націоналізм. І в багатьох випадках саме національні меншини були на вістрі атак праворадикальних партій в цих країнах. І практика обмінів населення була започаткована після Першої світової війни, коли вперше помінялися мільйоном людей Туреччина і Греція. І потім це вважалося методом суспільної інженерії.

Тобто, до трансферів відносилися позитивно. І я вважаю, що для Сталіна, який попервах поділив ту саму Польщу з Гітлером, метод обміну населенням став після війни способом затримати ті землі в Радянському Союзі. Тобто в Україні – це Волинь і Галичина, в Білорусі – це Берестейщина і Гродненщина, а також частина Литви. Для того, щоб сказати своїм союзникам по війні: я можу залишити ці землі в Радянському Союзі, тому що там немає поляків – було спровоковано підписання Вільнюсом, Мінськом і Києвом угоду про обмін населенням. І під цей трансфер можна було поляків депортувати з України, з Білорусі і Литви.

– Вільнюсом, Мінськом і Києвом? А Польща?

– А Польща була представлена в той момент урядом у Любліні, бо Варшаву ще не визволено. І три республіки, а не Москва підписували цю угоду про обмін населенням з комуністичним польським урядом, створеним фактично в Москві.

– Ви – автор дослідження «Вигнані на степи» про виселення українського населення з територій, які відходили до Польщі, на територію УРСР. Наскільки я зрозумів, це планувалося ще до того, як радянські війська відбили цю територію в німецьких?

– Вочевидь, думали про це. І тут можна сказати, що взагалі практика обмінів населенням не лише обговорювалася великими цього світу. І під час війни польський уряд думав – а якщо відродиться та сама Польща в тих самих кордонах, що ми зробимо з українцями? І були теорії такі, щоб запхати українців в гори, а поляків розселити від Перемишля через Львів до Тернополя.

Також український етнограф Володимир Кубійович пропонував аналогічне розв’язання ситуації. Він бачив, що насправді антагонізм між нашими націями досяг того рівня в роки війни, що треба щось з цим робити. Та, фактично, ці теорії реалізував Сталін через своїх маріонеток у вищеназваних столицях.

– Тобто, подібні плани розробляли багато хто з учасників тих подій з урядів, які тоді існували?

– Так. Приміром, обмін населенням намагалися провести між Чехословаччиною та Угорщиною після війни. Тільки для виселення угорців зі Словаччини було замало словаків в Угорщині. Угорці становили величезний пласт на півдні Словаччини, і їх було важко поміняти. Їх намагалися словакізувати, навернути до словацькості – їм казали, що ви тепер словаки...

– Якщо повернутися до вашої праці «Вигнані в степи», то куди українців і звідки виселяли?

– Ідеться про територію, яка має спільну назву Закерзоння. Назва походить від того, що фактично кордон проведений ще по старій лінії Керзона, яку ще в роки Першої світової війни запропоновано як кордон між сферами впливу росіян і поляків. Це землі Південного Підляшшя, Холмщини, Надсяння, Західної Бойківщини і Лемківщини, які розташовані нині в Польщі. На момент закінчення Другої світової війни там проживало близько мільйона українського населення. І за кілька років фактично вчинили етнічне зачищення цієї території. Більшість людей вивезли сюди, в Україну – десь півмільйона осіб у 1944-1946 роках у рамках так званого обміну населенням або трансферу, як його ще називали. А решту депортували в рамках акції «Вісла» в 1947 році на північні і західні землі Польщі, які дісталися Польщі від Німеччини, тобто це частина Східної Пруссії, потім – Помор’я, Гданськ, Щецин, потім Зелена Гура і Нижня Сілезія з центром у Вроцлаві. На ці землі депортовано українців у 1947 році.

Натомість в Україні їх розселяли в 17 областях. Це насамперед південні, а також східні та західні області України: Донецька, Луганська, Харківська, Полтавська, Запорізька, Херсонська, Миколаївська, Одеська, а також Галичина і Волинь.

– Тоді у населення згоду питали чи просто казали: ви переселяєтесь?

– Велике виселення в Україну поділяють на чотири етапи. В принципі, можна говорити про більш-менш добровільне виселення на початку, коли люди або їхали застрашені польським терором, або вірили, що треба бути зі своїм народом, або вірили в комуністичні ідеї. Але таких поїхало дуже небагато – десь до 20 тисяч осіб.

А потім Польща фактично почала тиснути на українців – були закриті школи, були закриті комітети, кооперативи, українцям відмовлено в праві на аграрну реформу. Потім третій етап – це фактично вже використання війська з вересня 1945 року. Були випадки просто, коли цілі села переганяли через Сян, через кордон уже голих і босих. Парадоксально, але ті, що поїхали перші – в кращих умовах поїхали. Оскільки, принаймні, дві тони можна було взяти з собою майна, плюс командування Червоної армії та потім НКВД переконували поляків, що можна більше вивезти.

– А чому так по-різному, частину українського населення, яке на той момент було достатньо моноетнічне в цих регіонах, виселили на схід та південь України, а частину навпаки – на території, які відійшли до Польщі від Німеччини? Чому такий підхід був?

– Я думаю, що спершу в планах було всіх українців виселити в Україну. І при тому розмити їх в русифікованому, совєтизованому середовищі – тобто відразу в колгоспи, в ярмо. В села їх здебільшого селили, тому що це були селяни. З Перемишля чи Холма поїхало дуже мало міських жителів і їх розселяли теж у містах.

Натомість стало бракувати місць, бо там теж селили в колишніх німецьких колоніях на Півдні України, які були напівзруйновані після війни. Почали селити в Західній Україні, де ще не було колективізації, вона почалась лише в 1948 році.

Та залишилась решта, яка переховувалась у лісах, в якій були мішані родини, деякі пов’язані з польськими комуністами. Залишилися завдяки дуже якимось цікавим обставинам: скажімо, просто купляли метрики у римо-католицьких ксьондзів і ставали поляками, робили вигляд.

– А якщо вони робили вигляд, що стають поляками, то навіщо ж їх виселяти? Адже таким чином вони показують свою лояльність?

– Акція «Вісла» – дуже невмотивована. Документи свідчать про те, що насправді найбільше було зацікавлене в акції «Вісла» військове керівництво, якому бракувало роботи вже після депортації українців в Україну. Потім Польща потребувала освоєння цих німецьких земель, і тих українців, яких вивезли в рамках акції «Вісла», їх намагалися розсіяти так, щоб їх було не більше 10%, подалі від кордонів тощо. Натомість вони, оскільки мали образу і тримали її, то втримали свою ідентичність, і після смерті Сталіна вже їм дозволено заснувати суспільно-культурне товариство й газету «Наше слово», яка виходить у Варшаві. Тобто почали відроджувати ідентичність.

– Ці українці в Польщі отримали статус депортованих, як, скажімо, кримські татари в Україні?

– Вони отримали лише вибачення від Сенату Республіки Польща в 1990 році. Зараз громада цих автохтонних українців – не тих, що зараз їдуть з заробітчанськими чи іншими цілями до Польщі – функціонує на тих же самих правах, як й інші меншини. Міністерство культури, а тепер, здається, також Міністерство внутрішніх справ фінансує видання їхніх газет. Організації меншини мають теж фінансування від держави, оскільки ці меншини платять податок і мають право від держави вимагати. В Україні депортовані – я вважаю, що це є депортовані особи – вони подібного статусу до кримських татар не мають, мають статус учасника Великої Вітчизняної війни. Навіть якщо це була дитина, народжена в 1946 році і вивезена в люлі з гір на Херсонщину – така людина теж у нас учасник Великої Вітчизняної.

Я спілкувався із представниками організацій виселенців – бо є у нас товариства Холмщина, Лемківщина й інші – їм бракує саме морального визнання того, що Київ, як столиця Радянської України, дав дозвіл на їхню депортацію і ще намагався потім їх розчинити. Фактично, лемки, як окрема етнографічна група, дуже погано почувалися – з них насміхалися, казали, що «ви – зайди, чого ви приперлися?». Вони зберігали внутрішню культуру в родинах. Зараз вона певним чином вибухає. Коли на «Голосі країни» прослухали молоду співачку зі Львова Христину Соловій, яка заспівала лемківську пісню – вся країна була вражена. Вони самі проводять фестивалі тепер в різних регіонах України. Тобто, справедливість в їхньому відношенні досить пізно прийшла, але вона приходить.

– А що є справедливість в їхньому відношенні? Вони ставлять питання про повернення у ті райони, які відійшли до Польщі чи не ставлять?

– Це трішки смішно вже.

– Чому? Для кримських татар це зовсім не смішно – повернення в Крим. Вони це зробили.

– В політичному сенсі деякі представники переселенських організацій вимагають, щоб Польща з Україною домовилася про вільний перетин ними кордону або про подвійне громадянство. Польща, до речі, з минулого року запровадила подвійне громадянство. Тому що, дійсно, шенгенський кордон навіть щодо таких ностальгійних поїздок є для багатьох, хто ще пам’ятає рідні землі, такою перешкодою, яку дуже важко подолати. І в цьому сенсі треба було б певним чином їм посприяти. Оскільки в більшості це є вже літні люди, а ситуація така, що діти нерідко не знали, хто батьки, звідки батьки. Лише внуки зараз – третє покоління – парадоксально починають цікавитись тими землями, культурою їхньою. Більше того, я мушу сказати, що ця культура мусить бути цікава цілій Україні, тому що на самій Лемківщині залишилося до 100 дерев’яних церков – унікальна архітектура. Тобто тут нам бракує теж такого свого роду ностальгійного туризму, який демонструють ті самі поляки по відношенню до Львова, Кам’янця-Подільского.