За Хвильовим полювали, але він не дав шансу спецорганам

Він називав себе романтиком і мріяв прожити до 150 років. Він любив полювати, проте не залишив шансу спецорганам вполювати себе. Для нього цифра 13 була щасливою: народився 13 грудня 1893 року і запланував останню главу свого життєвого роману на 13 травня 1933 року. У понеділок у Харкові згадували письменника Миколу Хвильового – одного із лідерів мистецького ренесансу 1920-х років, засновника низки літературних об’єднань і видань. Вісімдесят років тому, 13 травня, Микола Хвильовий пострілом із револьвера завершив своє життя. У Харкові в понеділок завершився фестиваль «Метрополія свідомого життя». Під час літературних презентацій і лекцій, вуличних акцій і квестів, учасники дійства дізнавалися не лише про творче життя Хвильового, а й побували у місцях де він жив, гуляв і кавував.

Будинок «Слово» – це кооперативний дім, який радянська влада побудувала спеціально для представників інтелігенції нової радянської літератури. Щоб комфортніше писалося, а спецслужбам – стежилося. Микола Хвильовий останні три роки зі своєю родиною жив у квартирі номер дев’ять. Кажуть, що одразу після виселення родини самогубця сюди поселили нового жильця. Цікаво, хто тепер тут господар, і чи знають тутешні мешканці квартири про першого хазяїна?

Дев’ята квартира у будинку «Слово» тепер зачинена броньованими дверима. У 30-х роках тут стояли дерев’яні двері. Кореспондента Радіо Свобода тутешні мешканці переконували, що навряд чи відкриють двері.

Після стукоту – виходить господар помешкання. Під час знайомства дізнаюся, що у колишньому помешканні Миколи Хвильового з 93-го року мешкає родина підприємця Сергія Гончаренка. За словами господаря, він довгий час не знав про трагедію, що розгорнулася 13 травня 33-го року в квартирі Хвильового.

«Коли я переїжджав до цього будинку, то усвідомлював його історичне значення. Коли я робив ремонт, то безпосередньо зіштовхнувся з цим минулим. Уся квартира була у прослуховуванні і в дротах від мікрофонів. А про те, що тут мешкав сам Хвильовий, я дізнався не так вже й давно, коли переглянув фільм про його життя», – розповів Радіо Свобода нинішній господар квартири Хвильового. До самої квартири ми не зайшли, через хворобу рідних Сергія Гончаренка. Сам він розповідає, що спить у кімнаті, де застрелився Микола Хвильовий.

Гончаренко (Носков)

«Так, 12 квадратних метрів мав його кабінет. Тепер там спальня», – каже Сергій Гончаренко.

Похорони Миколи Хвильового, Харків, 14 травня 1933 рік. Подвір’я будинку «Слова» (Фото з архівів Харківського літературного музею)

«Браунінг» прострелив скроню»

Перші мешканці Будинку Слова, серед яких був і Микола Хвильовий, безумовно знали про мікрофони, замуровані у квартирні стіни, про телефони, розмови з яких було чути в кабінетах ГПУ. А тому останній день і хвилини свого життя Микола Хвильовий продумав до найменших дрібниць. За розповіддю завідувача науково-дослідного відділу Харківського літературного музею Тетяни Пилипчук, останню годину Хвильового, між 11-ю ранку та 12-ю годиною 13 травня 33-го року, очевидці описують по-різному.

«Як звучить міф. Це всі орієнтуються на Антоніну Куліш, яка пише про те, що суботнього ранку, коли Любисток (Любов Уманцева) пішла до школи, а Юлія, дружина Хвильового, була вдома, бо це вихідний день був, Микола Хвильовий запросив до себе друзів. За різними версіями, це різні люди, але там точно був Куліш та Досвітній і, можливо, ще й Йогансен, Задніпровський, хтось називає Смолича ще когось… Він обіцяв їм прочитати свій новий роман «Комольці», він співав під гітару «Бєси». А коли його попросили прочитати роман і потім йти на прогулянку в парк, тому що сонячний травневий був день, то Хвильовий, неначебто сказав, я зараз покажу, як треба писати, вийшов до свого кабінету… Пролунав постріл», – розповідає Тетяна Пилипчук.

«Браунінг» прострелив скроню Хвильового, – продовжує вона. – Друзі, побачили його тіло у кріслі кабінету, а на столі – дві заздалегідь написані передсмертні записки. Одна адресувалася загалу, а друга – Любистку – дочці Любові Уманцевій.

«Золотий мій Любисток, пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все. Свій нескінчений роман, між іншим, вчора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив – значить уже знайшов у собі силу волі зробити те, що я сьогодні роблю. Прощай, мій золотий Любисток. Твій батько Микола Хвильовий», – читає передсмертну записку Хвильового одна із авторок виставки присвяченої творчості і життю Вальдшнепа Тетяна Пилипчук.

Микола Хвильовий

Вальдшнеп – під таким псевдонімом проходить у справі ГПУ лідер письменницьких літературних об’єднань, гарячий учасник дискусій у пресі письменник Микола Хвильовий. За три роки до смерті інтерес до Хвильового з боку спецслужб набув нової стадії – тотальне стеження. А у полі зору чекістів він перебував із середини 20-х років, йдеться в документальному дослідженні «Полювання на Вальдшнепа» історика Юрія Шаповала.

У продовж 80 років від дня смерті серед науковців-літературознавців та істориків звучали найрізноманітніші версії щодо вибору фіналу для свого життя Хвильовим. Говорили, що в останні роки він мав депресію через складні відносини з радянською владою, через усвідомлення, куди прямує країна під проводом комуністів і чим може обернутися для українського народу нищення національної інтелігенції та літератури. До самовбивства його могло підштовхнути й побачене в селах Слобожанщини – голод 33-го. За свідченнями очевидців, на Хвильового міг вплинути і решт 12 травня його друга – Михайла Ялового. Хвильовий намагався з’ясувати причини такого неочікуваного арешту, але марно. «Хвильовий п’яний бився головою об стіну – з відчаю», – згадувала Антоніна Куліш, дружина драматурга Миколи Куліша.

Микола Хвильовий став комуністом 19-го року, але це йому згодом аж ніяк не заважало розмірковувати про те, чи повинні Українці шукати в Москві «товкачів», говорив і про перспективи існування сучасної літератури з українською ментальністю. Але сучасні літературознавці та історики схильні вважати привселюдні покаяння Хвильового у пресі складною грою зі сталінською системою, яку він сам розпочав. Один із літературних критиків, що готував чергову викривальну статтю про Хвильового у зв’язку з виходом журналу «Літературний ярмарок», висловився так: «цар і раб хитрощів», який сам себе перехитрив.

«Остап Вишня виголосив: «Микольцю, ми за тебе помстимося!»

Хвильовий був ініціатором створення не менш як з півдесятка літературних організацій, зауважує харківський літературознавець Ольга Резниченко.

«Цікава одна особливість, – каже вона. – Він був лише майстром початку. Почне, а закінчують уже інші. «Гарт» від Хвильового перейшов до Блакитного, звідти до Микитенка. ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури) почав він, а закінчував Куліш, а «Літературний ярмарок» закінчував Григорій Епік».

Разом з тим Микола Хвильовий, як наголошує Ольга Резниченко, вважав себе відповідальним за ціле покоління митців і був справжнім лідером.

«Під час трагедії цієї смерті дуже багато письменників проявили себе і дали привід для того, щоб їх заарештувати. Під час того самого похорону Хвильового той же самий Остап Вишня виголосив: «Микольцю, ми за тебе помстимося!», та інші молоді письменники ридали. Їх же всіх фіксували, це давало привід ГПУшникам їх арештовувати», – згадує наступні арешти Ольга Резниченко. Ми з нею стояли у цей час біля символічних могил Василя Елана-Блакитного та Миколи Хвильового, що у Молодіжному парку – місце справжніх могил невідоме.

Після смерті Хвильового з травня 33-го почалися постійні нічні арешти «Слов’ян», так себе називали творчі мешканці будинку «Слово». Воронок приїхав за Слісаренком, Досвітнім, трохи згодом за Остапом Вишнею. За кілька років масових репресій повністю змінився список жильців «Крематорію» – будинку, який так, зненавидівши, назвали його перші жителі.