(Рубрика «Точка зору»)
Той, хто добре знайомий з історією українського народу, напевне, знає, що власне сам Голодомор-геноцид в СРСР на теренах, заселених українцями, відбувся в перше півріччя 1933 року. Апогей же смертності від нього припадає саме на весну того страшного року.
Усе, що коїлося в Україні у 1932-му, мало чим відрізнялося від тотального голодування (не плутати з Голодомором) на всіх інших теренах колишнього СРСР унаслідок сталінської політики колективізації та індустріалізації.
Я вже неодноразово писала про те, чому в сучасній Україні роковини Голодомору за указом Кучми відзначаються чомусь не навесні, а пізньої осені. Повторюся ще раз. Справа в тому, що Леонід Кучма розбудовував зовсім не демократичну українську Україну, а пострадянську олігархічну. І тому в тій Україні йому та його олігархічному оточенню сьогодні значно спокійніше з народом, який знає свою історію вельми приблизно.
Показово, що сам син постгеноцидних селян із Чернігівщини – Кучма – був одним із небагатьох народних обранців, які в 1990 році проголосували проти ухвалення Декларації про державний суверенітет України, а в серпні 1991-го він навіть не підтримав Акт проголошення незалежності України. І взагалі, у паспорті майбутнього президента з його власної волі тоді була записана національність «росіянин».
Але ще більш показово те, що наше постгеноцидне суспільство двічі обирало цього «патріота» своїм президентом і досі слухняно відзначає роковини найбільшої у своїй історії трагедії зовсім не в ту пору року, коли вона відбулася насправді, а тоді, коли це вигідно тому «патріотові».
Тому мене зовсім не дивує, що замість свого власного Саакашвілі в Україні в кращому випадку з’являються лише ющенки з тимошенками, і внаслідок цього постгеноцидного феномену дієва боротьба з корупцією в нашому суспільстві може бути лише недосяжною мрією, як та fata morgana.
Це не завадило б засвоїти не тільки нашим співгромадянам, які все ще чекають на пришестя українського Вашингтона, але й нашим закордонним друзям-порадникам, які за першої-ліпшої нагоди закликають постгеноцидну Україну розпочати дієву боротьбу з корупцією...
Ось чому правий видатний соціолог сучасності Френсіс Фукуяма, який переконаний у тому, що розбудова громадянського суспільства в Україні може розпочатися лише з засвоєння всіма її громадянами «спільного травматичного досвіду», що в перекладі з наукової мови означає ніщо інше, як пізнання та засвоєння нашим постгеноцидним суспільством всієї правди про Голодомор.
Як на мене, боротьба з корупцією в Україні почнеться зовсім не з президентських указів, а відтоді, коли українське суспільство стане відзначати його роковини не в листопаді, а саме у травні, поставившись до цього значно відповідальніше, ніж до совкового свята 1 травня або неоімперського – 9-го.
У зв’язку з цим хочу поділитися своїми новими спостереженнями відносно Голодомору та його наслідків для українського суспільства.
Час спрацював на катів українців
Уже багато написано поважними авторами про той ментальний злам української нації внаслідок Голодомору, який перетворив її в цілому з європейської на совково-євразійську. І те, що сьогодні приблизно половина українців прагне до Євросоюзу, аж ніяк не заперечує цього постгеноцидного феномену. Бо прагнуть вони, з подачі хитромудрих політиків і політологів, у своїй абсолютній більшості зовсім не до ментально-суспільних цінностей Європи, а до її добробуту – пенсій та зарплат, садиб, авто, доріг, одягу, ліків, і в кращому випадку – до освіти.
Щось подібне вже було, коли наспіх перефарбовані комуністи агітували нас восени 1991-го за незалежну Україну, друкуючи мільйонними накладами листівки, в яких писалося про те, наскільки більше в нас буде телевізорів, холодильників та сала за умови виходу з СРСР. Сьогодні, коли це все виявилося цинічною посткомуністичною брехнею, відсоток прихильників нашої незалежності скоротився вже більше ніж удвічі і продовжує падати.
Це пряме свідчення глибокої морально-духовної кризи постгеноцидного суспільства, яке майже на всіх виборах жахає європейців своїми політичними уподобаннями, зводячи тим самим нанівець таку загальнолюдську цінність, як демократія.
Але Голодомор перетворив на колгоспних рабів не всіх українських селян. Загальновідомо, що суспільно-політичні зміни менше зачіпають свідомість людей літніх та почасти зрілих, які пристосовуються до тих змін значно гірше за дітей та молодь.
Доказів цьому достатньо. Саме на цій аксіомі соціології не в останню чергу базуються імміграційні закони багатьох країн світу, які значно гостинніше приймають до себе на постійне проживання іноземців до 35 років. Це саме та вікова межа, після якої людині вже важко змінитися й пристосуватися до нових умов життя за будь-яких обставин.
Саме тому сьогодні електоральною базою комуністів в Україні є люди пенсійного віку, які не змогли пристосуватися до зміни суспільно-політичного ладу в українській державі.
Саме тому навіть Голодомор не зміг ментально зламати всіх літніх та частково зрілих людей навесні 33-го. Наймолодші з них народились у другій половині 90-х років позаминулого сторіччя. І тільки зараз я зрозуміла, що ті дивного вигляду сільські дідусі та бабусі, яких мені довелося бачити в Луганську тільки в моєму дитинстві у 60-і, були саме ними. З великими порепаними від землі хліборобськими долонями, ті літні люди торгували тоді на міських базарах соняшниковим насінням та власною городиною.
Я пам’ятаю, як ці вдягнені у традиційний український одяг селяни завжди усміхалися крізь сльози та доброзичливо тягнулися до нас, дітлахів, пропонуючи простенькі «гостинці» (льодяники, повітряні кульки та те ж таки насіння), незважаючи на те, що ми іноді глузували з їхнього допотопного вигляду.
Розмовляли вони всі виключно українською, але вишиванок не носили, бо то був святковий одяг, а свят у тих літніх людей від 1933 року вже ніколи не було. Але саме такі їхні риси, як привітність, доброзичливість, увічливість та чуйність відзначив у своїх працях першовідкривач нашого постгеноцидного суспільства та його класик – Джеймс Мейс.
Сьогодні я вдячна долі, що вона дала мені можливість наживо побачити тих, не спотворених Голодомором, справжніх українських селян.
Уже в 70-і та 80-і роки з тих самих сіл до Луганська приїздили вже зовсім інші діди – нерідко напідпитку, часто-густо покалічені війною, у військових галіфе, з гармоніками. Бувало, вони матюкалися, співали фронтових пісень та жебракували, не зважаючи на інших. У 90-і та нульові їх змінили літні селяни в картузах і лавсанових костюмах у тонку смужечку з колючими, повними підозри очима. Це все були вже діди з постгеноцидних поколінь селян, яких той самий Мейс схарактеризував як байдужих та жорстоких.
Але то ж були діти та внуки тих самих хліборобів-атлантів, яких я ще застала у 60-і. Можливо, навіть їхні власні діти, на яких Голодомор справив значно більший вплив, ніж власні батьки. Тому можна тільки здогадуватись, який глибокий конфлікт поколінь пережило українське село в другій половині 30-х.
Узагалі-то, всю правду про те, що коїлось в українських селах навесні 1933-го та в кілька наступних років, ми могли б дізнатися тільки з високохудожнього літературного твору, написати який міг би тільки безпосередній геніальний свідок Голодомору.
Маленькі генії тоді в українських селах та станицях були. Але вони були приречені на голодну смерть, бо, як відомо, геній та злодійство – поняття не сумісні, а пережити голодний геноцид без допомоги останнього було дуже важко. Бо ж геніальна дитина ніколи не стала б їсти суп зі своїх друзів-сусідів. Вона навряд чи залишилась би в сім’ї, якщо її голова видав більшовицькій владі за кілька буханців хлібу місце, де ховали зерно близькі родичі.
Як приклад, наведу розповідь полтавської студентки Ярослави Дяченко, опубліковану в журналі «Країна» за листопад 2010 року. Її бабуся розповіла їй про голодну смерть свого брата Іванка навесні 1933-го. Уже пухлий, той зліг, обклався книжками та сказав свої останні в житті слова: «Як мало я пожив, як мало прочитав і знаю». Тих, хто знає, на кого перетворюється пересічна людина на порозі голодної смерті, гадаю, не треба переконувати в тому, що так піти з життя міг тільки геній…
Голодомор був геноцидом не стільки селян, скільки самого українства
Загальновідомо, що смертність від голоду в містах СРСР у 1932-1933 роках була в межах 1%. І тільки в Ставрополі та Краснодарі, за даними Роберта Конквеста, частка померлих від голоду людей приблизно складає відповідно 36 і 29 відсотків. Тобто рівень смертності в тих містах у цілому дорівнює рівню смертності від Голодомору в кубанських та ставропольських станицях.
Пояснювати це тільки тим, що на Північному Кавказі (Кубані та Ставропіллі) проживало тоді 64% українців, гадаю, було б помилковим. Хоча б тому, що в самій Україні цей відсоток тоді був значно вищим.
Не можна пояснити цей феномен і тим, що в тих містах відсоток етнічних українців був вищим, ніж у містах УРСР. Так, він, безумовно, був вищим, ніж, скажімо, в Києві, Харкові, Одесі чи Луганську, але аж ніяк не міг при тому зрівнятися з такими на той час майже моноетнічними містами, як Полтава, Суми, Чернігів чи Черкаси.
Тому, щоб зрозуміти, чому саме ті українські міста на Північному Кавказі були приречені сталінським режимом на геноцид голодом, треба заглянути трохи в історію. І Краснодар (Єкатеринодар), і Ставрополь були засновані в другій половині ХVІІІ сторіччя як військові фортеці. При цьому Єкатеринодар був заснований переселеними сюди чорноморськими козаками – прямим нащадками запорожців.
Задля економії державної казни Російська імперія формувала гарнізони тих фортець переважно з тих самих козаків, які поступово заселяли всі прилеглі до них території своїми станицями. Зрозуміло, що козацька старшина залишалася головним чином у Єкатеринодарі та Ставрополі, які поступово перетворилися на міста.
Із плином часу з тієї старшини вийшла не тільки військова еліта Кубанського та Терського війська, але й козацька інтелігенція, духівництво. Саме ці верстви й стали під час більшовицької українізації у 20-і роки минулого сторіччя могутнім осередком українського духу та освіти на Північному Кавказі.
Ось чому перевиховувати смертним голодом українців на росіян тільки в тамтешніх станицях голодоморний посланець Кремля – товариш Каганович – просто не міг, не перевиховавши при тому головні осередки українства – Краснодар та Ставрополь.
Для тих, хто сумнівається в цьому, наведу відповідну цитату світоча сучасної світової історіографії Нормана Дейвіса: «У 1932-1933 роках в Україні та козацьких землях сталінський режим запровадив штучно створений голодомор. Мета полягала в знищенні української нації, а разом з нею і «класового ворога». Світ бачив не один страшний голод. Проте голод, створений як геноцидний акт державної політики, слід уважати унікальним».
А враховуючи масштаби того геноциду та психологічні трансформації, які сталися з його жертвами, що пережили Голодомор, можна зрозуміти й унікальність нашого постгеноцидного буття в загальноєвропейському вимірі.
Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Усе, що коїлося в Україні у 1932-му, мало чим відрізнялося від тотального голодування (не плутати з Голодомором) на всіх інших теренах колишнього СРСР унаслідок сталінської політики колективізації та індустріалізації.
Я вже неодноразово писала про те, чому в сучасній Україні роковини Голодомору за указом Кучми відзначаються чомусь не навесні, а пізньої осені. Повторюся ще раз. Справа в тому, що Леонід Кучма розбудовував зовсім не демократичну українську Україну, а пострадянську олігархічну. І тому в тій Україні йому та його олігархічному оточенню сьогодні значно спокійніше з народом, який знає свою історію вельми приблизно.
Показово, що сам син постгеноцидних селян із Чернігівщини – Кучма – був одним із небагатьох народних обранців, які в 1990 році проголосували проти ухвалення Декларації про державний суверенітет України, а в серпні 1991-го він навіть не підтримав Акт проголошення незалежності України. І взагалі, у паспорті майбутнього президента з його власної волі тоді була записана національність «росіянин».
Але ще більш показово те, що наше постгеноцидне суспільство двічі обирало цього «патріота» своїм президентом і досі слухняно відзначає роковини найбільшої у своїй історії трагедії зовсім не в ту пору року, коли вона відбулася насправді, а тоді, коли це вигідно тому «патріотові».
Тому мене зовсім не дивує, що замість свого власного Саакашвілі в Україні в кращому випадку з’являються лише ющенки з тимошенками, і внаслідок цього постгеноцидного феномену дієва боротьба з корупцією в нашому суспільстві може бути лише недосяжною мрією, як та fata morgana.
Це не завадило б засвоїти не тільки нашим співгромадянам, які все ще чекають на пришестя українського Вашингтона, але й нашим закордонним друзям-порадникам, які за першої-ліпшої нагоди закликають постгеноцидну Україну розпочати дієву боротьбу з корупцією...
Ось чому правий видатний соціолог сучасності Френсіс Фукуяма, який переконаний у тому, що розбудова громадянського суспільства в Україні може розпочатися лише з засвоєння всіма її громадянами «спільного травматичного досвіду», що в перекладі з наукової мови означає ніщо інше, як пізнання та засвоєння нашим постгеноцидним суспільством всієї правди про Голодомор.
Як на мене, боротьба з корупцією в Україні почнеться зовсім не з президентських указів, а відтоді, коли українське суспільство стане відзначати його роковини не в листопаді, а саме у травні, поставившись до цього значно відповідальніше, ніж до совкового свята 1 травня або неоімперського – 9-го.
У зв’язку з цим хочу поділитися своїми новими спостереженнями відносно Голодомору та його наслідків для українського суспільства.
Час спрацював на катів українців
Уже багато написано поважними авторами про той ментальний злам української нації внаслідок Голодомору, який перетворив її в цілому з європейської на совково-євразійську. І те, що сьогодні приблизно половина українців прагне до Євросоюзу, аж ніяк не заперечує цього постгеноцидного феномену. Бо прагнуть вони, з подачі хитромудрих політиків і політологів, у своїй абсолютній більшості зовсім не до ментально-суспільних цінностей Європи, а до її добробуту – пенсій та зарплат, садиб, авто, доріг, одягу, ліків, і в кращому випадку – до освіти.
Щось подібне вже було, коли наспіх перефарбовані комуністи агітували нас восени 1991-го за незалежну Україну, друкуючи мільйонними накладами листівки, в яких писалося про те, наскільки більше в нас буде телевізорів, холодильників та сала за умови виходу з СРСР. Сьогодні, коли це все виявилося цинічною посткомуністичною брехнею, відсоток прихильників нашої незалежності скоротився вже більше ніж удвічі і продовжує падати.
Це пряме свідчення глибокої морально-духовної кризи постгеноцидного суспільства, яке майже на всіх виборах жахає європейців своїми політичними уподобаннями, зводячи тим самим нанівець таку загальнолюдську цінність, як демократія.
Але Голодомор перетворив на колгоспних рабів не всіх українських селян. Загальновідомо, що суспільно-політичні зміни менше зачіпають свідомість людей літніх та почасти зрілих, які пристосовуються до тих змін значно гірше за дітей та молодь.
Доказів цьому достатньо. Саме на цій аксіомі соціології не в останню чергу базуються імміграційні закони багатьох країн світу, які значно гостинніше приймають до себе на постійне проживання іноземців до 35 років. Це саме та вікова межа, після якої людині вже важко змінитися й пристосуватися до нових умов життя за будь-яких обставин.
Саме тому сьогодні електоральною базою комуністів в Україні є люди пенсійного віку, які не змогли пристосуватися до зміни суспільно-політичного ладу в українській державі.
Саме тому навіть Голодомор не зміг ментально зламати всіх літніх та частково зрілих людей навесні 33-го. Наймолодші з них народились у другій половині 90-х років позаминулого сторіччя. І тільки зараз я зрозуміла, що ті дивного вигляду сільські дідусі та бабусі, яких мені довелося бачити в Луганську тільки в моєму дитинстві у 60-і, були саме ними. З великими порепаними від землі хліборобськими долонями, ті літні люди торгували тоді на міських базарах соняшниковим насінням та власною городиною.
Я пам’ятаю, як ці вдягнені у традиційний український одяг селяни завжди усміхалися крізь сльози та доброзичливо тягнулися до нас, дітлахів, пропонуючи простенькі «гостинці» (льодяники, повітряні кульки та те ж таки насіння), незважаючи на те, що ми іноді глузували з їхнього допотопного вигляду.
Розмовляли вони всі виключно українською, але вишиванок не носили, бо то був святковий одяг, а свят у тих літніх людей від 1933 року вже ніколи не було. Але саме такі їхні риси, як привітність, доброзичливість, увічливість та чуйність відзначив у своїх працях першовідкривач нашого постгеноцидного суспільства та його класик – Джеймс Мейс.
Сьогодні я вдячна долі, що вона дала мені можливість наживо побачити тих, не спотворених Голодомором, справжніх українських селян.
Уже в 70-і та 80-і роки з тих самих сіл до Луганська приїздили вже зовсім інші діди – нерідко напідпитку, часто-густо покалічені війною, у військових галіфе, з гармоніками. Бувало, вони матюкалися, співали фронтових пісень та жебракували, не зважаючи на інших. У 90-і та нульові їх змінили літні селяни в картузах і лавсанових костюмах у тонку смужечку з колючими, повними підозри очима. Це все були вже діди з постгеноцидних поколінь селян, яких той самий Мейс схарактеризував як байдужих та жорстоких.
Але то ж були діти та внуки тих самих хліборобів-атлантів, яких я ще застала у 60-і. Можливо, навіть їхні власні діти, на яких Голодомор справив значно більший вплив, ніж власні батьки. Тому можна тільки здогадуватись, який глибокий конфлікт поколінь пережило українське село в другій половині 30-х.
Узагалі-то, всю правду про те, що коїлось в українських селах навесні 1933-го та в кілька наступних років, ми могли б дізнатися тільки з високохудожнього літературного твору, написати який міг би тільки безпосередній геніальний свідок Голодомору.
Маленькі генії тоді в українських селах та станицях були. Але вони були приречені на голодну смерть, бо, як відомо, геній та злодійство – поняття не сумісні, а пережити голодний геноцид без допомоги останнього було дуже важко. Бо ж геніальна дитина ніколи не стала б їсти суп зі своїх друзів-сусідів. Вона навряд чи залишилась би в сім’ї, якщо її голова видав більшовицькій владі за кілька буханців хлібу місце, де ховали зерно близькі родичі.
Як приклад, наведу розповідь полтавської студентки Ярослави Дяченко, опубліковану в журналі «Країна» за листопад 2010 року. Її бабуся розповіла їй про голодну смерть свого брата Іванка навесні 1933-го. Уже пухлий, той зліг, обклався книжками та сказав свої останні в житті слова: «Як мало я пожив, як мало прочитав і знаю». Тих, хто знає, на кого перетворюється пересічна людина на порозі голодної смерті, гадаю, не треба переконувати в тому, що так піти з життя міг тільки геній…
Голодомор був геноцидом не стільки селян, скільки самого українства
Загальновідомо, що смертність від голоду в містах СРСР у 1932-1933 роках була в межах 1%. І тільки в Ставрополі та Краснодарі, за даними Роберта Конквеста, частка померлих від голоду людей приблизно складає відповідно 36 і 29 відсотків. Тобто рівень смертності в тих містах у цілому дорівнює рівню смертності від Голодомору в кубанських та ставропольських станицях.
Пояснювати це тільки тим, що на Північному Кавказі (Кубані та Ставропіллі) проживало тоді 64% українців, гадаю, було б помилковим. Хоча б тому, що в самій Україні цей відсоток тоді був значно вищим.
Не можна пояснити цей феномен і тим, що в тих містах відсоток етнічних українців був вищим, ніж у містах УРСР. Так, він, безумовно, був вищим, ніж, скажімо, в Києві, Харкові, Одесі чи Луганську, але аж ніяк не міг при тому зрівнятися з такими на той час майже моноетнічними містами, як Полтава, Суми, Чернігів чи Черкаси.
Тому, щоб зрозуміти, чому саме ті українські міста на Північному Кавказі були приречені сталінським режимом на геноцид голодом, треба заглянути трохи в історію. І Краснодар (Єкатеринодар), і Ставрополь були засновані в другій половині ХVІІІ сторіччя як військові фортеці. При цьому Єкатеринодар був заснований переселеними сюди чорноморськими козаками – прямим нащадками запорожців.
Задля економії державної казни Російська імперія формувала гарнізони тих фортець переважно з тих самих козаків, які поступово заселяли всі прилеглі до них території своїми станицями. Зрозуміло, що козацька старшина залишалася головним чином у Єкатеринодарі та Ставрополі, які поступово перетворилися на міста.
Із плином часу з тієї старшини вийшла не тільки військова еліта Кубанського та Терського війська, але й козацька інтелігенція, духівництво. Саме ці верстви й стали під час більшовицької українізації у 20-і роки минулого сторіччя могутнім осередком українського духу та освіти на Північному Кавказі.
Ось чому перевиховувати смертним голодом українців на росіян тільки в тамтешніх станицях голодоморний посланець Кремля – товариш Каганович – просто не міг, не перевиховавши при тому головні осередки українства – Краснодар та Ставрополь.
Для тих, хто сумнівається в цьому, наведу відповідну цитату світоча сучасної світової історіографії Нормана Дейвіса: «У 1932-1933 роках в Україні та козацьких землях сталінський режим запровадив штучно створений голодомор. Мета полягала в знищенні української нації, а разом з нею і «класового ворога». Світ бачив не один страшний голод. Проте голод, створений як геноцидний акт державної політики, слід уважати унікальним».
А враховуючи масштаби того геноциду та психологічні трансформації, які сталися з його жертвами, що пережили Голодомор, можна зрозуміти й унікальність нашого постгеноцидного буття в загальноєвропейському вимірі.
Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода