На 3 травня у Брюсселі заплановано міжнародний круглий стіл, на якому будуть обговорювати майбутнє української газотранспортної системи, передовсім, створення консорціуму. Попри відмову Москви брати участь у нараді, це обговорення має важливе значення. Таку думку в інтерв’ю Радіо Свобода висловив колишній посол Німеччини в Україні (2000–2006 роки) Дітмар Штюдеманн. На початку розмови колишній дипломат, а нині німецький експерт оцінив законодавчу ініціативу українського уряду про можливість приватизації головної газової компанії України та її інфраструктури.
– На мою думку, ця пропозиція ні в якому разі не є негативною. МВФ давно просить Україну розділити різні функції «Нафтогазу», передовсім транспортування і реалізацію. Як це зробити – залежить від України. На мою думку, приватизація – це один з методів. Вимога МВФ пов’язана з тим, що «Нафтогаз» є дуже непрозорою установою. Оскільки енергетична галузь є ключовою для України, то вона має подбати про прозорість, і цього легше досягти, коли різні функції «Нафтогазу» розділені. Звичайно, є питання, хто буде власником, хто це контролюватиме. І тут, я думаю, починаються проблеми. Ніхто не може виключити, що під час тендеру Москва не отримає контролю над газотранспортною системою України. Це те, в чому Москва давно зацікавлена. Тому, якщо підсумувати, то законопроект про приватизацію є нейтральним, проблеми починаються, коли приватизація здійснюється. І тут треба зачекати, щоб побачити, що відбудеться.
– Німеччина була коло витоків ідеї створення газотранспортного консорціуму Євросоюзу з Росією і Україною, але тоді нічого не вийшло. Через 10 років тепер це питання знову на порядку денному. Третього травня в Брюсселі має відбутися круглий стіл на цю тему, але Росія вже відмовилася брати в ньому участь. А посол Росії у Києві Михайло Зурабов заявляє, що європейці не можуть гарантувати обсягів транзиту через українську ГТС. Які, на Вашу думку, сьогодні шанси для тристороннього консорціуму?
– Це давня історія, якою я мав займатися, коли був послом у Києві. Тоді вже було багато сумнівів, чи тодішнє українське керівництво, чи Україна готова не йти на двосторонній консорціум з Росією. Під час моєї дипломатичної місії ми знали, що Київ і Москва мали такі наміри, а вже потім питали німців, чи вони готові у цьому брати участь як гості, а не як партнери. Я побоююся, що тепер це може повторитися. Москва не готова йти на тристоронній консорціум. Москва була б не проти, щоб європейці фінансували модернізацію, але насправді хоче мати контроль. А Захід опинився у складному становищі. З одного боку, в нас дуже напружені відносини з Україною, як ви знаєте, з принципових причин. Змінити становище в Україні, подолати її ізоляцію і наблизити до європейських цінностей, що було б передумовою для підписання Угоди про асоціацію, – це дуже складна справа. Через це я думаю, що круглий стіл у Брюсселі важливий. Негайні результати навряд чи будуть, але він має бути спрямований на результат. Я сподіваюся, що навіть якщо росіяни не братимуть участі, то принаймні Брюссель і Київ зможуть сформувати чітку думку, що можливо зробити, щоб створити ліпшу і стабільнішу базу для відносин Україна – ЄС. Це, безперечно, матиме вплив і на такі питання, як обсяги поставок газу для Європи. З іншого боку, Росія постійно намагається обійти Україну, послабити українську газотранспортну систему і її майбутнє.
– З огляду на всі ці обхідні проекти, чи Росія готова знову розглядати українську ГТС як пріоритет?
– Так, я думаю, що це можливо. Це залежить від відносин Росії з Україною, і зараз відчувається сильний тиск, так буде й надалі, щоб створити нову газотранспортну структуру. Але питання, яким буде загальне міжнародне становище з газом, є відкритим. Існує сланцевий газ, можливості для зрідженого газу у Європі, є Америка з її можливостями експортувати великі обсяги газу за зовсім іншу ціну. Думаю, що, з одного боку, Росія на світовій арені демонструє рішучість. А всередині має реагувати, і, наскільки я знаю, Росія вже почала реагувати на ці виклики, обдумуючи майбутнє російської системи газопостачання.
– Україна не задоволена тим, як її підтримує Європа, зокрема, через європейське Енергетичне співтовариство. Чи ЄС тут має рацію, чи має змінити ставлення до Києва?
– Це дуже складне запитання. Дивлячись збоку, я не виключаю, що європейці могли б робити більше. Але треба враховувати, що в України є схильність весь час когось звинувачувати, а не дивитися на власні помилки. Росія не є членом європейського Енергетичного співтовариства, лише частково підтримала європейську Енергетичну хартію, тому дуже важко чинити тиск на Росію. Що треба робити, так це переконувати Росію шукати оптимальний баланс інтересів між трьома партнерами, які займаються виробництвом, постачанням і споживанням газу. У цьому контексті політика, звичайно, відіграє величезну роль.
– Майбутнє української ГТС – це і комерційне, і геополітичне питання. А чого тут, на Вашу думку, тут все-таки більше?
– Неможливо відділити одне від іншого, але я думаю, що на цій стадії це дуже політичне питання.
– На мою думку, ця пропозиція ні в якому разі не є негативною. МВФ давно просить Україну розділити різні функції «Нафтогазу», передовсім транспортування і реалізацію. Як це зробити – залежить від України. На мою думку, приватизація – це один з методів. Вимога МВФ пов’язана з тим, що «Нафтогаз» є дуже непрозорою установою. Оскільки енергетична галузь є ключовою для України, то вона має подбати про прозорість, і цього легше досягти, коли різні функції «Нафтогазу» розділені. Звичайно, є питання, хто буде власником, хто це контролюватиме. І тут, я думаю, починаються проблеми. Ніхто не може виключити, що під час тендеру Москва не отримає контролю над газотранспортною системою України. Це те, в чому Москва давно зацікавлена. Тому, якщо підсумувати, то законопроект про приватизацію є нейтральним, проблеми починаються, коли приватизація здійснюється. І тут треба зачекати, щоб побачити, що відбудеться.
– Німеччина була коло витоків ідеї створення газотранспортного консорціуму Євросоюзу з Росією і Україною, але тоді нічого не вийшло. Через 10 років тепер це питання знову на порядку денному. Третього травня в Брюсселі має відбутися круглий стіл на цю тему, але Росія вже відмовилася брати в ньому участь. А посол Росії у Києві Михайло Зурабов заявляє, що європейці не можуть гарантувати обсягів транзиту через українську ГТС. Які, на Вашу думку, сьогодні шанси для тристороннього консорціуму?
Москва не готова йти на тристоронній консорціум. Москва хоче мати контроль
– З огляду на всі ці обхідні проекти, чи Росія готова знову розглядати українську ГТС як пріоритет?
– Так, я думаю, що це можливо. Це залежить від відносин Росії з Україною, і зараз відчувається сильний тиск, так буде й надалі, щоб створити нову газотранспортну структуру. Але питання, яким буде загальне міжнародне становище з газом, є відкритим. Існує сланцевий газ, можливості для зрідженого газу у Європі, є Америка з її можливостями експортувати великі обсяги газу за зовсім іншу ціну. Думаю, що, з одного боку, Росія на світовій арені демонструє рішучість. А всередині має реагувати, і, наскільки я знаю, Росія вже почала реагувати на ці виклики, обдумуючи майбутнє російської системи газопостачання.
– Україна не задоволена тим, як її підтримує Європа, зокрема, через європейське Енергетичне співтовариство. Чи ЄС тут має рацію, чи має змінити ставлення до Києва?
В України є схильність весь час когось звинувачувати, а не дивитися на власні помилки
– Майбутнє української ГТС – це і комерційне, і геополітичне питання. А чого тут, на Вашу думку, тут все-таки більше?
– Неможливо відділити одне від іншого, але я думаю, що на цій стадії це дуже політичне питання.