Київ – 30 квітня відзначають Міжнародний день джазу. Це свято з’явилося минулого року з ініціативи ЮНЕСКО. «Сила, що сприяє мирові, єдності, діалогові та розширенню контактів між людьми» – саме так всесвітня організація визначає джаз. Музика, що походить з національної традиції, за століття виросла до рівня класичної і стала частиною світової культури. Джаз був символом бунту і свободи – особливо у Радянському Союзі – аж доки на зміну йому не прийшла рок-музика. Сьогодні, на переконання музикантів, джаз пережив свою кульмінацію і розвивається у контексті національних музичних шкіл.
Для українського композитора Павла Ігнатьєва джаз – це втілення вільної музики. Піаніст розповідає, що спочатку здобував класичну освіту, але потім зрозумів, що академічна манера виконання для нього затісна. Відтоді Павло Ігнатьєв виконує музику на стику класики та джазу, і на концертах здебільшого імпровізує.
«Для того, щоб грати джаз, не потрібно вчити партитури або місяцями шліфувати майстерність, і не треба повторювати чиїсь ідеї. В джазі людина робить усе, що їй дозволяє її внутрішній стан», – каже він.
Парадоксально, але «музика свободи» виникла в одному із найбільших центрів работоргівлі. Джаз, хоча й походить від афроамериканьского фольклору, із самого початку був в якомусь сенсі інтернаціональним явищем. Адже Новий Орлеан, де в кінці 19-го століття з’явилися перші джазові оркестри, поєднав у собі європейські, африканські та індіанські традиції. В перші роки 20-го століття це була музика клубів та борделів, а вже у 20-х з’являються перші джазові платівки.
«Епоха розгинання саксофонів»
До Радянського Союзу джаз приходить 1922 року, коли російський поет та музикант Валентин Парнах повертається з паризької еміграції із валізою платівок та повним набором музичних інструментів і створює перший у СРСР «ексцентричний оркестр джаз-бенд», як він сам його називав. Пізніше Мейєрхольд запрошує його до себе в театр, причому сатиру на участь «джаз-бенду» у виставах можна знайти у «Дванадцяти стільцях» Ільфа і Петрова.
Але першим, хто відкрито розкритикував джаз у Радянському союзі, був Максим Горький. У 1928 році у газеті «Правда» він опублікував статтю «Про музику товстунів», де писав про джаз так: «Нелюдський бас шматує англійські слова, якась дика труба оглушує криками розлюченого верблюда, гуркоче барабан, верещить поганенька дудка, роздираючи вуха, крякає і гугнявить саксофон».
Тим не менш, спершу джаз у СРСР ніхто не чіпав. Але 1948 року на хвилі боротьби із космополітизмом з’являється постанова, що визначає західну музику як буржуазне мистецтво. Під заборону потрапляють навіть деякі музичні інструменти, а цей період дістав назву «епохи розгинання саксофонів».
Вузькі штани, екстравагантні піджаки
Тоді ж з’являється перша радянська субкультура – стиляги. Вперше про них згадується у фейлетоні в журналі «Крокодил», і аж до 60-х років радянська преса завзято висміює аполітичних молодих людей, що мають прихильність до джазу та строкатого одягу. Як писала газета «Радянська культура» у 1957 році: «Ми з огидою споглядаємо на довговолосими стилягами в занадто вузьких штанах і екстравагантних піджаках».
Джазовий критик Ольга Кізлова пригадує: «Я пам’ятаю засилля цих сатиричних картинок в газетах, де були зображені юнаки із піднятим волоссям, в піджаках із широченними плечима, в штанах-дудках і черевиках на дуже товстій підошві – вона була з каучуку, але бувало, що й звичайні черевики просто підводили крейдою».
Стиляги не були суто радянським явищем. Аналогічні молодіжні рухи існували також в інших країнах. Наприклад, в Німеччині у 30-і роки це були свінгюгенди, які протестували проти ідеології націонал-соціалізму, яка також забороняла джаз – адже виконували його переважно афроамериканці або євреї.
У Радянському Союзі джаз ніколи не був офіційно заборонений, каже Ольга Кізлова. Партійний діяч Олексій Косигін, наприклад, був палкий прихильник джазу, і в нього була величезна колекція платівок. Тим не менш, ще у 70-х роках у ресторанах, де переважно і звучав джаз, на нього була квота – не більше кількох композицій за вечір.
«Існувала така офіційна цензурна організація – Об’єднання музичних ансамблів, яка регламентувала роботу музикантів. Вона ухвалювала репертуарні списки. Учасники цієї організації ходили по ресторанах і відстежували, чи не грають щось, що не входить до списку. А взагалі у Києві, в парку біля метро «Університет», аж до 70-х років підпільно торгували платівками», – розповідає Ольга Кізлова.
«Весь класичний американський джаз вже написаний»
У 1971 році у Києві виступив джазовий оркестр Дюка Еллінгтона. Прихильники джазу того часу й досі згадують цей концерт як один із найяскравіших спогадів своєї молодості. Сьогодні в Україні є близько 30 джазових фестивалів. І багато хороших виконавців, переконані критики.
Композитор Ігор Стецюк, диригент минулорічного Європейського джазового оркестру, вважає, що джаз у чистому вигляді вже пережив свою кульмінацію. Тепер джаз цікавий як національне явище, переконаний він.
«Весь класичний американський джаз вже написаний. І єдиний спосіб, у який ми можемо творити щось нове – це писати музику на основі інтонацій тієї землі, на якій ми живемо. Тільки так відбувається розвиток національних культур. Наприклад, віденську школу класичної музики відтворювали такі композитори, як Бортнянський або Рубінштейн, але за своєю сутністю ця музика лишалася європейською. Глінку ж вважають основоположником російської музики, тому що він вперше застосував до неї принципи цієї школи. Так само має все відбуватися у джазі», – вважає композитор.
На переконання Ігоря Стецюка, в Україні є талановиті джазові музиканти. Але їхня музика й досі лишається здебільшого проамериканською.
Для українського композитора Павла Ігнатьєва джаз – це втілення вільної музики. Піаніст розповідає, що спочатку здобував класичну освіту, але потім зрозумів, що академічна манера виконання для нього затісна. Відтоді Павло Ігнатьєв виконує музику на стику класики та джазу, і на концертах здебільшого імпровізує.
«Для того, щоб грати джаз, не потрібно вчити партитури або місяцями шліфувати майстерність, і не треба повторювати чиїсь ідеї. В джазі людина робить усе, що їй дозволяє її внутрішній стан», – каже він.
У джазі людина робить усе, що їй дозволяє її внутрішній станПавло Ігнатьєв
«Епоха розгинання саксофонів»
До Радянського Союзу джаз приходить 1922 року, коли російський поет та музикант Валентин Парнах повертається з паризької еміграції із валізою платівок та повним набором музичних інструментів і створює перший у СРСР «ексцентричний оркестр джаз-бенд», як він сам його називав. Пізніше Мейєрхольд запрошує його до себе в театр, причому сатиру на участь «джаз-бенду» у виставах можна знайти у «Дванадцяти стільцях» Ільфа і Петрова.
Але першим, хто відкрито розкритикував джаз у Радянському союзі, був Максим Горький. У 1928 році у газеті «Правда» він опублікував статтю «Про музику товстунів», де писав про джаз так: «Нелюдський бас шматує англійські слова, якась дика труба оглушує криками розлюченого верблюда, гуркоче барабан, верещить поганенька дудка, роздираючи вуха, крякає і гугнявить саксофон».
Нелюдський бас шматує англійські слова… гуркоче барабан, верещить поганенька дудка, роздираючи вуха, крякає і гугнявить саксофонМаксим Горький
Вузькі штани, екстравагантні піджаки
Тоді ж з’являється перша радянська субкультура – стиляги. Вперше про них згадується у фейлетоні в журналі «Крокодил», і аж до 60-х років радянська преса завзято висміює аполітичних молодих людей, що мають прихильність до джазу та строкатого одягу. Як писала газета «Радянська культура» у 1957 році: «Ми з огидою споглядаємо на довговолосими стилягами в занадто вузьких штанах і екстравагантних піджаках».
Джазовий критик Ольга Кізлова пригадує: «Я пам’ятаю засилля цих сатиричних картинок в газетах, де були зображені юнаки із піднятим волоссям, в піджаках із широченними плечима, в штанах-дудках і черевиках на дуже товстій підошві – вона була з каучуку, але бувало, що й звичайні черевики просто підводили крейдою».
Я пам’ятаю засилля цих сатиричних картинок в газетах, де були зображені юнаки із піднятим волоссям, в піджаках із широченними плечима…Ольга Кізлова
У Радянському Союзі джаз ніколи не був офіційно заборонений, каже Ольга Кізлова. Партійний діяч Олексій Косигін, наприклад, був палкий прихильник джазу, і в нього була величезна колекція платівок. Тим не менш, ще у 70-х роках у ресторанах, де переважно і звучав джаз, на нього була квота – не більше кількох композицій за вечір.
«Існувала така офіційна цензурна організація – Об’єднання музичних ансамблів, яка регламентувала роботу музикантів. Вона ухвалювала репертуарні списки. Учасники цієї організації ходили по ресторанах і відстежували, чи не грають щось, що не входить до списку. А взагалі у Києві, в парку біля метро «Університет», аж до 70-х років підпільно торгували платівками», – розповідає Ольга Кізлова.
«Весь класичний американський джаз вже написаний»
У 1971 році у Києві виступив джазовий оркестр Дюка Еллінгтона. Прихильники джазу того часу й досі згадують цей концерт як один із найяскравіших спогадів своєї молодості. Сьогодні в Україні є близько 30 джазових фестивалів. І багато хороших виконавців, переконані критики.
Композитор Ігор Стецюк, диригент минулорічного Європейського джазового оркестру, вважає, що джаз у чистому вигляді вже пережив свою кульмінацію. Тепер джаз цікавий як національне явище, переконаний він.
«Весь класичний американський джаз вже написаний. І єдиний спосіб, у який ми можемо творити щось нове – це писати музику на основі інтонацій тієї землі, на якій ми живемо. Тільки так відбувається розвиток національних культур. Наприклад, віденську школу класичної музики відтворювали такі композитори, як Бортнянський або Рубінштейн, але за своєю сутністю ця музика лишалася європейською. Глінку ж вважають основоположником російської музики, тому що він вперше застосував до неї принципи цієї школи. Так само має все відбуватися у джазі», – вважає композитор.
На переконання Ігоря Стецюка, в Україні є талановиті джазові музиканти. Але їхня музика й досі лишається здебільшого проамериканською.