(Рубрика «Точка зору»)
Професор Бузіа, що й сьогодні працює в університеті африканської держави Гана, відзначив якось у розмові з журналістом, який інтерв’ював його: «Я скажу вам, як зупинити корупцію. Обирайте чесних людей». Його не почули в Гані, де дуже невеликий відсоток освічених (грамотних) людей. Тут, в географічному центрі Європи, процент освічених людей дуже високий. Тим не менше, наші дуже добре освічені громадяни регулярно приводять до влади далеко не найчесніших своїх співгромадян.
Чому? Одна з найпростіших відповідей: треновані радянською владою у беззаперечній покорі літні українці на вибори ходять, а молодь, яка виросла в середовищі демократичних цінностей, у дні виборів, у свої вихідні дні, віддає перевагу зовсім іншим заняттям. Ну не хочуть вони, молоді, бачити настінні портрети всіх цих прихованих і явних мільйонерів, не хочуть вибирати і обирати.
Моя молодість пройшла в тюрмі. Там, за колючим дротом, я, як і багато моїх тюремних друзів, голодовками протесту, добивався можливості брати участь в нечастих радянських виборах. Ми хотіли тільки одного: продемонструвати, що далеко не всі громадяни СРСР з довірою і синовою любов’ю ставляться до всіх цих брежнєвих, суслових та інших щербицьких. Дуже хотіли. Але не мали на те право. Радянські ув’язнені були позбавлені такого привілею, не могли обирати до органів влади чесних людей.
Розумію, я ще раз демонструю притаманне літнім людям занурення в минуле. У своє минуле. Склероз судин головного мозку? Насправді, я – не про минуле. Я про майбутнє, моєї країни, своє особисте майбутнє. Я дуже хочу хоча б короткий час пожити у діючій правовій державі. Де слова суд і правосуддя будуть близькими по смислу поняттями, де верховенство права не буде патетичною категорією, де головним охоронцем дотримання прав людини в Україні буде не Європейський суд з прав людини у Страсбурзі, а мій, місцевий районний суд, який працює поряд із моїм домом.
Сьогодні у нас багато претензій до побудованої нами держави. Без усякого сумніву, її все ще не можна назвати правовою. Рука пана Чечетова символізує наші зовсім не правові реалії, у тому числі неприхований цинізм верховної влади, що категорично не бажає визнавати безумовне верховенство закону. Влади, що збирається підмінити традиційні процедури представницької демократії зручними для себе рішеннями референдуму. На перший погляд, референдум – одна з «найчистіших» демократичних процедур. На ділі, однак, таїть в собі немало сумнівного. Уже в першій третині ХІХ століття неупереджені спостерігачі відмітили: число людей, що утримуються від участі в референдумі, як правило, доволі значне; рішення референдуму повсюдно приймаються незначною більшістю; думка більшості в референдумі має нестійкий, ситуаційно-тимчасовий характер.
І все ж наше майбутнє залежить від нас. Тільки від нас самих. Від нашої громадянської зрілості у першу чергу. Усвідомлена участь у виборчих кампаніях – єдина можливість побудови правової держави в Україні. Мабуть, у нас більше шансів успішно це зробити, ніж у жителів Гани.
Семен Глузман – правозахисник, колишній політв’язень
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Чому? Одна з найпростіших відповідей: треновані радянською владою у беззаперечній покорі літні українці на вибори ходять, а молодь, яка виросла в середовищі демократичних цінностей, у дні виборів, у свої вихідні дні, віддає перевагу зовсім іншим заняттям. Ну не хочуть вони, молоді, бачити настінні портрети всіх цих прихованих і явних мільйонерів, не хочуть вибирати і обирати.
Моя молодість пройшла в тюрмі. Там, за колючим дротом, я, як і багато моїх тюремних друзів, голодовками протесту, добивався можливості брати участь в нечастих радянських виборах. Ми хотіли тільки одного: продемонструвати, що далеко не всі громадяни СРСР з довірою і синовою любов’ю ставляться до всіх цих брежнєвих, суслових та інших щербицьких. Дуже хотіли. Але не мали на те право. Радянські ув’язнені були позбавлені такого привілею, не могли обирати до органів влади чесних людей.
Розумію, я ще раз демонструю притаманне літнім людям занурення в минуле. У своє минуле. Склероз судин головного мозку? Насправді, я – не про минуле. Я про майбутнє, моєї країни, своє особисте майбутнє. Я дуже хочу хоча б короткий час пожити у діючій правовій державі. Де слова суд і правосуддя будуть близькими по смислу поняттями, де верховенство права не буде патетичною категорією, де головним охоронцем дотримання прав людини в Україні буде не Європейський суд з прав людини у Страсбурзі, а мій, місцевий районний суд, який працює поряд із моїм домом.
Сьогодні у нас багато претензій до побудованої нами держави. Без усякого сумніву, її все ще не можна назвати правовою. Рука пана Чечетова символізує наші зовсім не правові реалії, у тому числі неприхований цинізм верховної влади, що категорично не бажає визнавати безумовне верховенство закону. Влади, що збирається підмінити традиційні процедури представницької демократії зручними для себе рішеннями референдуму. На перший погляд, референдум – одна з «найчистіших» демократичних процедур. На ділі, однак, таїть в собі немало сумнівного. Уже в першій третині ХІХ століття неупереджені спостерігачі відмітили: число людей, що утримуються від участі в референдумі, як правило, доволі значне; рішення референдуму повсюдно приймаються незначною більшістю; думка більшості в референдумі має нестійкий, ситуаційно-тимчасовий характер.
І все ж наше майбутнє залежить від нас. Тільки від нас самих. Від нашої громадянської зрілості у першу чергу. Усвідомлена участь у виборчих кампаніях – єдина можливість побудови правової держави в Україні. Мабуть, у нас більше шансів успішно це зробити, ніж у жителів Гани.
Семен Глузман – правозахисник, колишній політв’язень
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода