Львів – Всесвітній день поезії ЮНЕСКО започаткувала у 1999 році. Поезія робить життя людей кращими, але дедалі менше українців читають поезію, купують поетичні збірки, зауважують експерти. Нині на одного українця видається менше від однієї книжки на рік. У Львові сьогодні запрошують усіх охочих на Ратушу, щоб просто неба, над містом, прочитати улюблені вірші.
Щоби над Львовом прочитати поезію, передусім потрібно піднятись на Ратушу і знати вірш напам’ять. Читатимуть поезію люди різного віку, серед них і студенти різних національностей, щоб почути поезію у багатоголоссі мов і ритмів. На Ратуші встановлять відеокамеру, яка записуватиме читання віршів, а потім кожен учасник акції отримає у подарунок диск з відеороликом, розповіла працівник управління культури Львівської міськради Ірина Маґдиш.
«На цю акцію прийдуть дітки, які самі пишуть вірші. Це промоційна акція, щоб пам’ятати, що є Всесвітній день поезії, що вірші бувають не лише пафосні патріотичні. Ми всі писали у дитинстві вірші», – розповіла культуролог.
Надія Степула: поезія – «дивний лік»
Українська письменниця Надія Степула, автор більш як десяти поетичних збірок (остання, «Джмелиний блюз», вийшла недавно), свої перші вірші у дитинстві читала птахам і травам, наддністрянському лісові, уявляючи себе в неосяжній залі світу. Поетеса вважає, що поезія у цьому світі – «дивний лік для хворих на віру в силу воскресінь». Читача сьогодні не надто цікавить поезія, а українські видавництва неохоче видають поетичні збірки. Час масового захоплення поетичними книжками пройшов, зауважує Надія Степула.
«Трошки виходить поетичних книг, але, з іншого боку, не все, що видається, якісне. Не все було б корисне читачеві. І ще є зворотній бік медалі, який називається апатією і нехіттю читача до поезії, бо читач заклопотаний різними життєвими викликами. Поезія – це вишукана річ для власного духу. Якщо не читатимуть люди поезію, то втратять багато у сенсі пошуку смислів у цьому світі. Я вважаю, може, тому, що сама пишу поезію і хочу, щоб її читали. Поезія – це щось таке, що має бути в кожного, своє маленьке відкриття, свій малесенький храм літератури у домі, куди заходиш, береш книжечку, і тобі від того стає світліше і відрадніше на душі», – каже українська письменниця.
Кожна поетична книжка має бути явищем, несподіванкою, на яку очікують – такої думки письменник і меценат Михайло Слабошпицький. Він говорить про те, що його видавництво «Ярославів вал» навіть за великі гроші не видасть неякісну поезію.
Власне, тому ЮНЕСКО і запровадило 21 березня Всесвітній день поезії, що поезія здатна відповісти на найгостріші та найглибші духовні запити сучасної людини, мовиться в ухвалі ЮНЕСКО, але для цього необхідно привернути до неї увагу, а також до видавництв і літературних клубів, які підтримують традицію поетичного слова.
Попри те, що у сучасному світі поезія втрачає свою місію облагородження людства, а українські поети не сприймаються не тільки як пророки, але й еліта нації, поетичне слово здатне творити дива з людиною.
Ти заходиш сюди –
й залишаєшся тут назавжди,
І на чистім мольберті малюєш мої сліди,
Але їх замітає опалим зів’ялим листям,
Що летить із нізвідки в нікуди,
як старі поїзди.
Не відчиняться двері, бо мідної клямки нема.
Не підходь до дверей
і під ними не стій крадькома.
Незадовго – зима,
і мольберт засипатиме сніг,
І холодними пальцями пензлів не втримаєш,
ні.
Вкутай горло у шалик –
на білій поличці, а плед,
Можеш вийняти з шафи.
А в кухні і кава, і мед,
Зігрівайся, як можеш,і чекай до нової весни,
І записуй у пам’яті теплі про мене сни.
А коли зацвіте на вузькім підвіконні герань –
Підійди до вікна, за яким ще нема проминань,
Відчини й подивися, здолавши надією страх:
Я стою під вікном, й мідна клямка –
у мене в руках.
(Надія Степула, зі збірки «Джмелиний блюз»)
Щоби над Львовом прочитати поезію, передусім потрібно піднятись на Ратушу і знати вірш напам’ять. Читатимуть поезію люди різного віку, серед них і студенти різних національностей, щоб почути поезію у багатоголоссі мов і ритмів. На Ратуші встановлять відеокамеру, яка записуватиме читання віршів, а потім кожен учасник акції отримає у подарунок диск з відеороликом, розповіла працівник управління культури Львівської міськради Ірина Маґдиш.
«На цю акцію прийдуть дітки, які самі пишуть вірші. Це промоційна акція, щоб пам’ятати, що є Всесвітній день поезії, що вірші бувають не лише пафосні патріотичні. Ми всі писали у дитинстві вірші», – розповіла культуролог.
Надія Степула: поезія – «дивний лік»
Українська письменниця Надія Степула, автор більш як десяти поетичних збірок (остання, «Джмелиний блюз», вийшла недавно), свої перші вірші у дитинстві читала птахам і травам, наддністрянському лісові, уявляючи себе в неосяжній залі світу. Поетеса вважає, що поезія у цьому світі – «дивний лік для хворих на віру в силу воскресінь». Читача сьогодні не надто цікавить поезія, а українські видавництва неохоче видають поетичні збірки. Час масового захоплення поетичними книжками пройшов, зауважує Надія Степула.
«Трошки виходить поетичних книг, але, з іншого боку, не все, що видається, якісне. Не все було б корисне читачеві. І ще є зворотній бік медалі, який називається апатією і нехіттю читача до поезії, бо читач заклопотаний різними життєвими викликами. Поезія – це вишукана річ для власного духу. Якщо не читатимуть люди поезію, то втратять багато у сенсі пошуку смислів у цьому світі. Я вважаю, може, тому, що сама пишу поезію і хочу, щоб її читали. Поезія – це щось таке, що має бути в кожного, своє маленьке відкриття, свій малесенький храм літератури у домі, куди заходиш, береш книжечку, і тобі від того стає світліше і відрадніше на душі», – каже українська письменниця.
Кожна поетична книжка має бути явищем, несподіванкою, на яку очікують – такої думки письменник і меценат Михайло Слабошпицький. Він говорить про те, що його видавництво «Ярославів вал» навіть за великі гроші не видасть неякісну поезію.
Власне, тому ЮНЕСКО і запровадило 21 березня Всесвітній день поезії, що поезія здатна відповісти на найгостріші та найглибші духовні запити сучасної людини, мовиться в ухвалі ЮНЕСКО, але для цього необхідно привернути до неї увагу, а також до видавництв і літературних клубів, які підтримують традицію поетичного слова.
Попри те, що у сучасному світі поезія втрачає свою місію облагородження людства, а українські поети не сприймаються не тільки як пророки, але й еліта нації, поетичне слово здатне творити дива з людиною.
Ти заходиш сюди –
й залишаєшся тут назавжди,
І на чистім мольберті малюєш мої сліди,
Але їх замітає опалим зів’ялим листям,
Що летить із нізвідки в нікуди,
як старі поїзди.
Не відчиняться двері, бо мідної клямки нема.
Не підходь до дверей
і під ними не стій крадькома.
Незадовго – зима,
і мольберт засипатиме сніг,
І холодними пальцями пензлів не втримаєш,
ні.
Вкутай горло у шалик –
на білій поличці, а плед,
Можеш вийняти з шафи.
А в кухні і кава, і мед,
Зігрівайся, як можеш,і чекай до нової весни,
І записуй у пам’яті теплі про мене сни.
А коли зацвіте на вузькім підвіконні герань –
Підійди до вікна, за яким ще нема проминань,
Відчини й подивися, здолавши надією страх:
Я стою під вікном, й мідна клямка –
у мене в руках.
(Надія Степула, зі збірки «Джмелиний блюз»)