Сімферополь – 86-річний бахчисараєць Володимир Чермошинцев – легендарна для Криму особа. Він, етнічний росіянин, чи не єдиний на весь півострів має право називати себе бандерівцем. Що і робить, як він сам каже, з гордістю. Уродженець Поволжя, колишній сімферопольський школяр Володя Чермошинцев понад два роки воював у лавах Української повстанської армії – за його словами, за волю України і проти «ненависних совєтів».
Володимир Чермошинцев через похилий вік уже нечасто їздить до Сімферополя. Хіба що на щорічні збори колишніх політв’язнів. Але я його побачив кілька днів тому, 9 березня. Він, з чорно-червоним бандерівським прапором у руках, палко виступав на мітингу сімферопольської громадськості до 199-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка.
Мешканець Бахчисараю, етнічний росіянин Володимир Чермошинцев сказав тоді, що пишається «своїм бандерівським минулим», і закликав не забувати «непохованих досі героїв», які виконували «заповіт Тараса – воювали за Вкраїну милу».
Сам Чермошинцев прожив важке, сповнене драм і трагедій життя. Він народився в простій селянській родині на Поволжі, неподалік Саратова, 1927 року. Рано втратив матір, а батька прикладом убив червоноармієць під час роздачі баланди в голодний 1933 рік. Після цього хлопчик з братом і тіткою втекли з рідного села до Криму, де у них жили родичі. Йшли пішки через безлюдні степи, де харчувалися мишами і ящірками. Розповідає, що був вражений розмахом голоду в Україні: там вони були змушені ховатися від людей, рятуючись від канібалізму.
Врятували двох російських хлопчаків кримські татари з одного із присивашських сіл, які відгодували їх кукурудзяною кашею і відправили до Сімферополя. Там Володя і закінчив 4 класи у школі №14. А далі війна, німецька окупація, відправка на роботи до Німеччини і втеча.
Знову йшов пішки на схід, їхав вантажними поїздами, аж поки в Дубно на Рівненщині його не впіймали. На пересильний табір, де перебував, тим часом напали підпільники-оунівці – відбивали своїх хлопців і дівчат, зігнаних для відправки до Німеччини.
«Я буду тут, з повстанцями…» – Чермошинцев
15-літній Володя теж утік, переховувався спершу у чеському селі неподалік Дубна – «у тьоті Наді на горищі», а потім у лісі. Там його і знайшли повстанці. Спершу думали, що шпигун, на ніч постійно зв’язували. Розповідає, що якось він не витримав: «Я питаю, чого ж ви одразу не вбили, чому мучите так людину? А один хлопець каже: хіба ж ми вас мучимо? Хіба ми до вас прийшли вас мучити?! Це ви прийшли нас мучити! Де моя родина? Де мої діти? Всі в Сибіру!..» Але після цієї розмови зв’язувати припинили, а потім, зваживши на вік хлопця, відправили на один з лісових хуторів допомагати партизанам по господарству.
Якось туди ж прибилося кілька радянських солдатів, які втекли з полону. Чермошинцев розповідає, що бандерівці їх відпустили і запропонували 16-літньому Володі йти з ними додому. Той відмовився: «Коли це прийшов курінний Юрко… Ні, він тоді був ще сотенним… І питає: ну, що Володю, каже, з нами будеш, чи підеш з хлопцями? Додому ж хлопці йдуть. Я кажу: ні, нікуди я не піду – тут хоч хліба та води дали. А де я там, вдома, що знайду? Я буду тут, з вами…».
Зрештою, Володимир підріс, зміцнів на партизанських харчах, зросла до нього і довіра бандерівців. «Прийняв присягу і мені дали рушницю. Почав я з хлопцями ходить «у бій кривавий з ворогами, Україну визволять», – каже він. Два з половиною роки з хлопцями воював. По всій Волині по лісах ходили ми. «Ліс наш батько, нічка наша мати. Страва наша – хліб-вода!» Що було – то було…» – розповів Володимир Чермошинцев.
Під час одного з рейдів, коли партизани захопили цукровий завод у селі Мізичі, вибивши звідти німецький і румунський підрозділи, хлопець зазнав поранення і зламав ногу. Якийсь час лікувався в криївці у лікаря-єврея. А став на ноги – прийшли ненависні йому «совєти».
Зрештою, під час одного з нерівних боїв потрапив у полон до енкаведистів, сталося це неподалік села Хрінники. «Юрка, курінного, вбили. Я його тягнув до лісу… Це вже була 17-а бригада військ НКВС. Напали вночі. Ми тільки з бою, дуже потомлені, сил уже в нас не було – попадали спати в лісі. Нас вони оточили, я дивом залишився живим. Забрали нас, потім допитували, катували. Глянь ось на пальці – це кусали обценьками…».
Кому ветерани-повстанці потрібні?
Втім, Володимиру Чермошинцеву знову пощастило втекти. Спершу переховувався по волинських селах, потім без документів рушив на Крим. А вже там, щоб, як розповів, замести сліди, заліз у перший-ліпший, що потрапив по дорозі, виноградник. За крадіжку «народного добра» отримав 10 років. Відсидів 7 і після смерті Сталіна вийшов на волю з документами. Оселився в Бахчисараї, працював, мріючи повернутися на Волинь.
За радянських часів так жодного разу Володимир Чермошинцев там не побував. Але наприкінці 90-х років мрія збулася – запросили його на Рівненщину, на перепоховання повстанців, у тому числі і його курінного Юрка…
Він каже, що хочеться ще хоч раз пройтися волинськими лісами, де, попри все, йому було затишно і де він знайшов і втратив багатьох друзів-побратимів. Але вже не сподівається: «Вже здоров’я немає. Та й грошей немає – у мене пенсія маленька… Кому ми вже потрібні…».
Старий повстанець доживає свій вік разом із дружиною Валентиною і вірним псом на хуторі неподалік Бахчисарая. Ловить рибу у ставку, копається на городі. І згадує своє важке життя, що своїм драматизмом перевершить найгостросюжетніший телесеріал. В іншій країні, можливо, тій, за яку Чермошинцев та його побратими воювали, він би, напевно, удостоївся не однієї книги чи фільму…
Володимир Чермошинцев через похилий вік уже нечасто їздить до Сімферополя. Хіба що на щорічні збори колишніх політв’язнів. Але я його побачив кілька днів тому, 9 березня. Він, з чорно-червоним бандерівським прапором у руках, палко виступав на мітингу сімферопольської громадськості до 199-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка.
Ветеран УПА Володимир Чермошинцев бере участь у заходах до дня народження Тараса Шевченка, Сімферополь 9 березня 2013
Мешканець Бахчисараю, етнічний росіянин Володимир Чермошинцев сказав тоді, що пишається «своїм бандерівським минулим», і закликав не забувати «непохованих досі героїв», які виконували «заповіт Тараса – воювали за Вкраїну милу».
Сам Чермошинцев прожив важке, сповнене драм і трагедій життя. Він народився в простій селянській родині на Поволжі, неподалік Саратова, 1927 року. Рано втратив матір, а батька прикладом убив червоноармієць під час роздачі баланди в голодний 1933 рік. Після цього хлопчик з братом і тіткою втекли з рідного села до Криму, де у них жили родичі. Йшли пішки через безлюдні степи, де харчувалися мишами і ящірками. Розповідає, що був вражений розмахом голоду в Україні: там вони були змушені ховатися від людей, рятуючись від канібалізму.
Врятували двох російських хлопчаків кримські татари з одного із присивашських сіл, які відгодували їх кукурудзяною кашею і відправили до Сімферополя. Там Володя і закінчив 4 класи у школі №14. А далі війна, німецька окупація, відправка на роботи до Німеччини і втеча.
Знову йшов пішки на схід, їхав вантажними поїздами, аж поки в Дубно на Рівненщині його не впіймали. На пересильний табір, де перебував, тим часом напали підпільники-оунівці – відбивали своїх хлопців і дівчат, зігнаних для відправки до Німеччини.
«Я буду тут, з повстанцями…» – Чермошинцев
15-літній Володя теж утік, переховувався спершу у чеському селі неподалік Дубна – «у тьоті Наді на горищі», а потім у лісі. Там його і знайшли повстанці. Спершу думали, що шпигун, на ніч постійно зв’язували. Розповідає, що якось він не витримав: «Я питаю, чого ж ви одразу не вбили, чому мучите так людину? А один хлопець каже: хіба ж ми вас мучимо? Хіба ми до вас прийшли вас мучити?! Це ви прийшли нас мучити! Де моя родина? Де мої діти? Всі в Сибіру!..» Але після цієї розмови зв’язувати припинили, а потім, зваживши на вік хлопця, відправили на один з лісових хуторів допомагати партизанам по господарству.
Якось туди ж прибилося кілька радянських солдатів, які втекли з полону. Чермошинцев розповідає, що бандерівці їх відпустили і запропонували 16-літньому Володі йти з ними додому. Той відмовився: «Коли це прийшов курінний Юрко… Ні, він тоді був ще сотенним… І питає: ну, що Володю, каже, з нами будеш, чи підеш з хлопцями? Додому ж хлопці йдуть. Я кажу: ні, нікуди я не піду – тут хоч хліба та води дали. А де я там, вдома, що знайду? Я буду тут, з вами…».
Зрештою, Володимир підріс, зміцнів на партизанських харчах, зросла до нього і довіра бандерівців. «Прийняв присягу і мені дали рушницю. Почав я з хлопцями ходить «у бій кривавий з ворогами, Україну визволять», – каже він. Два з половиною роки з хлопцями воював. По всій Волині по лісах ходили ми. «Ліс наш батько, нічка наша мати. Страва наша – хліб-вода!» Що було – то було…» – розповів Володимир Чермошинцев.
Під час одного з рейдів, коли партизани захопили цукровий завод у селі Мізичі, вибивши звідти німецький і румунський підрозділи, хлопець зазнав поранення і зламав ногу. Якийсь час лікувався в криївці у лікаря-єврея. А став на ноги – прийшли ненависні йому «совєти».
Зрештою, під час одного з нерівних боїв потрапив у полон до енкаведистів, сталося це неподалік села Хрінники. «Юрка, курінного, вбили. Я його тягнув до лісу… Це вже була 17-а бригада військ НКВС. Напали вночі. Ми тільки з бою, дуже потомлені, сил уже в нас не було – попадали спати в лісі. Нас вони оточили, я дивом залишився живим. Забрали нас, потім допитували, катували. Глянь ось на пальці – це кусали обценьками…».
Кому ветерани-повстанці потрібні?
Втім, Володимиру Чермошинцеву знову пощастило втекти. Спершу переховувався по волинських селах, потім без документів рушив на Крим. А вже там, щоб, як розповів, замести сліди, заліз у перший-ліпший, що потрапив по дорозі, виноградник. За крадіжку «народного добра» отримав 10 років. Відсидів 7 і після смерті Сталіна вийшов на волю з документами. Оселився в Бахчисараї, працював, мріючи повернутися на Волинь.
За радянських часів так жодного разу Володимир Чермошинцев там не побував. Але наприкінці 90-х років мрія збулася – запросили його на Рівненщину, на перепоховання повстанців, у тому числі і його курінного Юрка…
Він каже, що хочеться ще хоч раз пройтися волинськими лісами, де, попри все, йому було затишно і де він знайшов і втратив багатьох друзів-побратимів. Але вже не сподівається: «Вже здоров’я немає. Та й грошей немає – у мене пенсія маленька… Кому ми вже потрібні…».
Старий повстанець доживає свій вік разом із дружиною Валентиною і вірним псом на хуторі неподалік Бахчисарая. Ловить рибу у ставку, копається на городі. І згадує своє важке життя, що своїм драматизмом перевершить найгостросюжетніший телесеріал. В іншій країні, можливо, тій, за яку Чермошинцев та його побратими воювали, він би, напевно, удостоївся не однієї книги чи фільму…