(Рубрика «Точка зору»)
Зовсім не подія. Ще одна книга. Слова любові та поваги різних людей, що знали Ніну Марченко. Україна, Італія, Нідерланди, США. «Матінка Ніна» – так назвали цю невелику збірку упорядники, так, з такою назвою видав книгу «Смолоскип». Дивовижна жінка, тепла, щира, мудра. Така доля: виховати у єдиного свого сина розуміння людської гідності, віддати свою кровинку в жертву тоталітарному ідолу і не опуститися до ненависті. Гірка доля.
Ми всі любили її. Близькі й далекі. Ті, хто знав її особисто і довго, хто знав її тільки по голосу в телефонній трубці. Зараз, осмислюючи зяюче болем її місце у власному житті, розумію: вона не була жертвою. Не могла нею бути. Горда, незалежна, красива, розумна. Не була жертвою, коли син Валерій відбував перший термін, не була жертвою в кінці людоїдського радянського режиму, коли Валерія знову судили.
Ми дуже любили її. Ми пишалися знайомством з нею, яка ніколи не промовляла патетичних слів, ніколи не сказала вголос: «Я так багато зробила для України!». Навіть зі мною, найближчим табірним другом Валерія Марченка, вона не згадувала ті безкінечні муки транспортування дорогоцінних і дуже небезпечних ксив маршрутом станція Всесвятська – Київ. Маленьких круглих пакетів з інформацією, таких небезпечних для тоталітарного режиму, що геть забрехався. Безпам’ятна країна: десятки дисертацій про дисидентське минуле – і жодної (жодної!) серйозної книги про скромних жінок, які вночі, в очікуванні чекістського дзвінка у двері, розшифровували наші табірні тексти. Серед них і Ніна Михайлівна, яка переступала свій страх. Я так хотів побачити, прочитати спогади цих жінок, що рятували нас від забуття. На жаль, не прочитаю. І ніхто не прочитає. Самі – не написали, іншими не були опитані. Нецікаво, чи що.
В одному житті умістилося багато. В одній жіночій долі і народження дитини, і його самотня болісна смерть у тюрмі. Зуміла вирвати із КДБ мертвого сина, поховати на батьківщині, в Україні. Тільки вона зуміла. Інші не зуміли, залишили своїх мертвих у Росії. Потім чудо – розпад СРСР, незалежна українська держава. Без Валери, на жаль. І всього лише кілька років не дожив. Дивна, втім, держава, де колишні вурдалаки швидко зайняли керівні посади, де президентом країни мало не став колишній керівник «дисидентського» управління КДБ. І минулі дисиденти-відсиденти активно підтримували його боротьбу за президентське крісло. Ніна Марченко у цей бруд не вступила. Хоча її і намагалися умовляти. Вона займалася іншим, готувала книги про сина. Точніше, його книги. Кожен день, кожну годину.
Страшна, моторошна книга «Листи до матері з неволі». Видана давно, малим накладом, ніде і ніколи не продавалася. Літопис спротиву двох людей тоталітарному злу. Мати і син, лише їх двоє. Видати б цю книгу масовим накладом, дати в кожну українську школу. І в Криму, і в Луганську… Тоді б і вибори проходили інакше, більш усвідомлено, може. Нема грошей… У країні така непомірна кількість міліонерів із мільярдерами, особисті літаки, яхти. А на книгу «Листи до матері з неволі» грошей нема. І не буде. Ніколи.
Колись у радянські часи інтелектуали неголосно жартували: «СРСР – батьківщина слонів!» Неголосно, бо боялися. Сьогодні жартувати можна голосно. Але якось не жартується. Тоскно дуже. Наша країна, на жаль, батьківщина Андрія Слюсарчука і Леоніда Черновецького. І багатьох інших, їм подібних. Так, дуже тоскно. Це і наша батьківщина, пані і панове, іншої у нас нема.
Семен Глузман – правозахисник, колишній політв’язень
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Ми всі любили її. Близькі й далекі. Ті, хто знав її особисто і довго, хто знав її тільки по голосу в телефонній трубці. Зараз, осмислюючи зяюче болем її місце у власному житті, розумію: вона не була жертвою. Не могла нею бути. Горда, незалежна, красива, розумна. Не була жертвою, коли син Валерій відбував перший термін, не була жертвою в кінці людоїдського радянського режиму, коли Валерія знову судили.
Ми дуже любили її. Ми пишалися знайомством з нею, яка ніколи не промовляла патетичних слів, ніколи не сказала вголос: «Я так багато зробила для України!». Навіть зі мною, найближчим табірним другом Валерія Марченка, вона не згадувала ті безкінечні муки транспортування дорогоцінних і дуже небезпечних ксив маршрутом станція Всесвятська – Київ. Маленьких круглих пакетів з інформацією, таких небезпечних для тоталітарного режиму, що геть забрехався. Безпам’ятна країна: десятки дисертацій про дисидентське минуле – і жодної (жодної!) серйозної книги про скромних жінок, які вночі, в очікуванні чекістського дзвінка у двері, розшифровували наші табірні тексти. Серед них і Ніна Михайлівна, яка переступала свій страх. Я так хотів побачити, прочитати спогади цих жінок, що рятували нас від забуття. На жаль, не прочитаю. І ніхто не прочитає. Самі – не написали, іншими не були опитані. Нецікаво, чи що.
В одному житті умістилося багато. В одній жіночій долі і народження дитини, і його самотня болісна смерть у тюрмі. Зуміла вирвати із КДБ мертвого сина, поховати на батьківщині, в Україні. Тільки вона зуміла. Інші не зуміли, залишили своїх мертвих у Росії. Потім чудо – розпад СРСР, незалежна українська держава. Без Валери, на жаль. І всього лише кілька років не дожив. Дивна, втім, держава, де колишні вурдалаки швидко зайняли керівні посади, де президентом країни мало не став колишній керівник «дисидентського» управління КДБ. І минулі дисиденти-відсиденти активно підтримували його боротьбу за президентське крісло. Ніна Марченко у цей бруд не вступила. Хоча її і намагалися умовляти. Вона займалася іншим, готувала книги про сина. Точніше, його книги. Кожен день, кожну годину.
Страшна, моторошна книга «Листи до матері з неволі». Видана давно, малим накладом, ніде і ніколи не продавалася. Літопис спротиву двох людей тоталітарному злу. Мати і син, лише їх двоє. Видати б цю книгу масовим накладом, дати в кожну українську школу. І в Криму, і в Луганську… Тоді б і вибори проходили інакше, більш усвідомлено, може. Нема грошей… У країні така непомірна кількість міліонерів із мільярдерами, особисті літаки, яхти. А на книгу «Листи до матері з неволі» грошей нема. І не буде. Ніколи.
Колись у радянські часи інтелектуали неголосно жартували: «СРСР – батьківщина слонів!» Неголосно, бо боялися. Сьогодні жартувати можна голосно. Але якось не жартується. Тоскно дуже. Наша країна, на жаль, батьківщина Андрія Слюсарчука і Леоніда Черновецького. І багатьох інших, їм подібних. Так, дуже тоскно. Це і наша батьківщина, пані і панове, іншої у нас нема.
Семен Глузман – правозахисник, колишній політв’язень
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода