Початок поточного року позначився наростанням непослідовності у діях трьох парламентських опозиційних партій. Опозиція спочатку вимагала скликання позачергової сесії Верховної Ради задля розслідування обставин і підстав висунення нових звинувачень Юлії Тимошенко, а тоді силоміць не дозволила відкрити чергову сесію, вимагаючи запровадити сенсорну кнопку у системі «Рада», щоб забезпечити нарешті персональне голосування.
Зрозуміло, що політична ініціатива у цій позиційній війні ще залишається за Партією регіонів. Опозиція діє здебільшого на арені сесійної залі, тоді як влада у своєму розпорядженні має правоохоронні, фіскальні та адміністративно-виконавчі інструменти – щоб не сказати – зброю. При цьому, влада взяла до уваги прорахунки її попередників, коли опозиційні політики перемагали за сприяння перекинчиків із владного табору. Ілюстрацією усвідомлення цих уроків є судове рішення щодо позбавлення депутатських повноважень Олександра Домбровського та Павла Балоги.
Проте, на боці опозиції ще залишаються громадська думка, а головне – час. Недарма партія «Свобода» активно намагається працювати і поза парламентом, беручи участь у вуличних протистояннях та розбудовуючи свої партійні організації на Лівобережній Україні. Для цього вона має добрі стартові можливості – справжнє ідеологічне середовище однодумців, реальну виборність керівництва та мінімальну внутрішню конфліктність. За «Свободою» підтягується і УДАР. Найважче встигати за ними громіздкій та етично неоднорідній «Батьківщині».
Тим часом, плин соціального часу у світі прискорюється в геометричній прогресії – дедалі швидше змінюються технології, збільшується обсяг інформації, трансформуються фундаментальні суспільні цінності. Відтак, змінюється роль і місія держави щодо суспільства. Українська держава, живучи у цих процесах, їх не розуміє і не вивчає. Для влади – це трагедія. Одного разу вона опиниться, немов риба на березі, просто висмикнутою із звичного середовища існування. Для опозиції – шанс перебрати політичне лідерство.
Держава, що саморозчиняється
Сьогодні, на наших очах у сучасної моделі української держави швидко вичерпуються основні типи ресурсів, без яких вона не спроможна буде існувати далі – ресурс легітимності; ресурс інституційної спроможності; ресурс самовідтворення.
Стан ресурсу легітимності держави визначається рівнем суспільної довіри до її основних інститутів – суду, міліції, армії, президента, уряду, парламенту, платіжної системи. Україна є однією з небагатьох країн Європи, де несплата податків в очах суспільства є не злочином, а банально правильним вчинком. Причина цього, навіть не у заплутаній та відверто нищівній податковій системі, а у розподілі податків – бюджетні гроші на розкоші для верхнього ешелону політиків і підприємців та злидні для усіх інших. Той, хто не хоче злидарювати – злочинець, бо не сплачує податків. А платити податки, але не бути злиднем – неможливо. Вичерпна ілюстрація: за відсутності грошей на ліки для дітей хворих, лишень для прикладу, на артроз – держава викидає мільйони на облаштування резиденцій. Державі, яка так чинить, суспільство не вірить.
Стан ресурсу інституційної спроможності визначається, наприклад, часом, за яким встигає приїхати на виклик пожежна бригада. Рівень аварійності на виробництві та транспорті теж є показником інституційної спроможності держави, як і стан охорони довкілля, історичної спадщини, виплата державою пенсій, рівень злочинності… Годі говорити, що держава не просто не виконує своєї інституційної місії, вона, часто, є головним винуватцем екологічних катастроф чи знищення об’єктів культурної спадщини. Держава майже відверто дезертирувала з основних сфер своєї відповідальності – перш за все медико-санітарної, соціального забезпечення, соціокультурної, особистої і майнової безпеки громадян. Стан інфраструктури країни, особливо її планування та розвитку, – також є свідченням втечі держави з цієї царини своєї відповідальності перед суспільством.
Здатність до самовідтворення держава втрачає перш за все внаслідок морально-інтелектуальної та фахової деградації працівників її установ. При цьому, рівень некомпетентності та цинізму тих осіб є прямо пропорційним рівню обійманих ними посад. Класичне: «риба гниє з голови». Про розширене відтворення функцій держави – планування механізмів її функціонування в нових економічних, технологічних, соціальних та інших цивілізаційних обставинах взагалі не йдеться. Усі зусилля влади спрямовано на консервацію існуючого стану речей. Консервація його – сьогоденний стан речей – і зруйнує. Швидко.
Оприлюднити порядок денний
Не те, щоб такої перспективи не усвідомлювали розумні циніки у владі. Недарма ж вони особняки у «лондонах» купують. Здавалося б, опозиція має бути готова з новим проектом країни на той момент, коли згадані циніки дременуть у свої резервні кубла. Проте – ні, вона обмежується блокуванням трибуни та вуличним протистоянням.
Де в Україні може народитися стратегія трансформації країни – держави до умов і обставин сучасного світу? Зрозуміло, що не у політичних партіях – вони над цим просто не працюють, навіть не здогадуючись, що мають становити собою лідерів суспільної думки. Природно було б припустити, що стратегію могли б розробити освітні та наукові центри – університети, науково-дослідні інститути та академії. Та вони не звикли працювати з власної ініціативи, лише на замовлення та розроблене технічне завдання. Сучасні міжнародні консалтингові корпорації, які консультують великий бізнес? Можливо. Наприклад, одна з таких розробила Стратегію розвитку Києва – 2025. Проте, якість цього документа, його відповідність сучасним цивілізаційним трендам викликає значні сумніви у вітчизняних фахівців.
Відповіді на стратегічні питання ролі та місця України в сучасному світі стануть основою порядку денного суспільно-політичних дискусій в Україні ближчими місяцями. Президентська кампанія, що вже почалася, у змістовному плані базуватиметься саме на них. Як би політики усіх спрямувань не прагнули їх замовчати, підмінити цілями-примарами – не вийде, бо світ довкола України змінюється
Політики вичерпали ресурс популізму. Йому виборець давно не вірить. Завбачливо викресливши з бюлетенів на виборах останньої Верховної Ради рядок «проти всіх», політики ще намагалися створити видимість її легітимності. Проте її було зруйновано вже практикою роботи нинішнього парламенту. Те ж стосується і інституту президентства.
Той кандидат на посаду Президента, який першим оголосить порядок денний прийдешніх суспільних трансформацій, матиме значну перевагу на своїми конкурентами. Діючий Президент і його команда здатні посередньо зімітувати таку діяльність, проте вони ж своїми справжніми вчинками повсякдень демонструють зневагу до актуальних і стратегічних суспільних потреб, дискредитуючи себе.
Єдиний кандидат від опозиції, акумулювавши інтелектуальні зусилля усіх суспільних середовищ, зацікавлених у соціальному поступі України, зможе запропонувати стратегію для країни на 21-ше сторіччя. Не усі йому повірять, бо суспільну довіру вже добряче амортизовано сумнозвісними «папєрєднікамі» та «папєрєніками паперєднікав». Однак, почавши широкий, чесний суспільний діалог вже сьогодні, можна домогтися значної переваги, бо проти чинної влади працює час. Це стратегічна перевага опозиції, яку вона в чергове може змарнувати.
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Зрозуміло, що політична ініціатива у цій позиційній війні ще залишається за Партією регіонів. Опозиція діє здебільшого на арені сесійної залі, тоді як влада у своєму розпорядженні має правоохоронні, фіскальні та адміністративно-виконавчі інструменти – щоб не сказати – зброю. При цьому, влада взяла до уваги прорахунки її попередників, коли опозиційні політики перемагали за сприяння перекинчиків із владного табору. Ілюстрацією усвідомлення цих уроків є судове рішення щодо позбавлення депутатських повноважень Олександра Домбровського та Павла Балоги.
Проте, на боці опозиції ще залишаються громадська думка, а головне – час. Недарма партія «Свобода» активно намагається працювати і поза парламентом, беручи участь у вуличних протистояннях та розбудовуючи свої партійні організації на Лівобережній Україні. Для цього вона має добрі стартові можливості – справжнє ідеологічне середовище однодумців, реальну виборність керівництва та мінімальну внутрішню конфліктність. За «Свободою» підтягується і УДАР. Найважче встигати за ними громіздкій та етично неоднорідній «Батьківщині».
Тим часом, плин соціального часу у світі прискорюється в геометричній прогресії – дедалі швидше змінюються технології, збільшується обсяг інформації, трансформуються фундаментальні суспільні цінності. Відтак, змінюється роль і місія держави щодо суспільства. Українська держава, живучи у цих процесах, їх не розуміє і не вивчає. Для влади – це трагедія. Одного разу вона опиниться, немов риба на березі, просто висмикнутою із звичного середовища існування. Для опозиції – шанс перебрати політичне лідерство.
Держава, що саморозчиняється
Сьогодні, на наших очах у сучасної моделі української держави швидко вичерпуються основні типи ресурсів, без яких вона не спроможна буде існувати далі – ресурс легітимності; ресурс інституційної спроможності; ресурс самовідтворення.
Стан ресурсу легітимності держави визначається рівнем суспільної довіри до її основних інститутів – суду, міліції, армії, президента, уряду, парламенту, платіжної системи. Україна є однією з небагатьох країн Європи, де несплата податків в очах суспільства є не злочином, а банально правильним вчинком. Причина цього, навіть не у заплутаній та відверто нищівній податковій системі, а у розподілі податків – бюджетні гроші на розкоші для верхнього ешелону політиків і підприємців та злидні для усіх інших. Той, хто не хоче злидарювати – злочинець, бо не сплачує податків. А платити податки, але не бути злиднем – неможливо. Вичерпна ілюстрація: за відсутності грошей на ліки для дітей хворих, лишень для прикладу, на артроз – держава викидає мільйони на облаштування резиденцій. Державі, яка так чинить, суспільство не вірить.
Стан ресурсу інституційної спроможності визначається, наприклад, часом, за яким встигає приїхати на виклик пожежна бригада. Рівень аварійності на виробництві та транспорті теж є показником інституційної спроможності держави, як і стан охорони довкілля, історичної спадщини, виплата державою пенсій, рівень злочинності… Годі говорити, що держава не просто не виконує своєї інституційної місії, вона, часто, є головним винуватцем екологічних катастроф чи знищення об’єктів культурної спадщини. Держава майже відверто дезертирувала з основних сфер своєї відповідальності – перш за все медико-санітарної, соціального забезпечення, соціокультурної, особистої і майнової безпеки громадян. Стан інфраструктури країни, особливо її планування та розвитку, – також є свідченням втечі держави з цієї царини своєї відповідальності перед суспільством.
Здатність до самовідтворення держава втрачає перш за все внаслідок морально-інтелектуальної та фахової деградації працівників її установ. При цьому, рівень некомпетентності та цинізму тих осіб є прямо пропорційним рівню обійманих ними посад. Класичне: «риба гниє з голови». Про розширене відтворення функцій держави – планування механізмів її функціонування в нових економічних, технологічних, соціальних та інших цивілізаційних обставинах взагалі не йдеться. Усі зусилля влади спрямовано на консервацію існуючого стану речей. Консервація його – сьогоденний стан речей – і зруйнує. Швидко.
Оприлюднити порядок денний
Не те, щоб такої перспективи не усвідомлювали розумні циніки у владі. Недарма ж вони особняки у «лондонах» купують. Здавалося б, опозиція має бути готова з новим проектом країни на той момент, коли згадані циніки дременуть у свої резервні кубла. Проте – ні, вона обмежується блокуванням трибуни та вуличним протистоянням.
Де в Україні може народитися стратегія трансформації країни – держави до умов і обставин сучасного світу? Зрозуміло, що не у політичних партіях – вони над цим просто не працюють, навіть не здогадуючись, що мають становити собою лідерів суспільної думки. Природно було б припустити, що стратегію могли б розробити освітні та наукові центри – університети, науково-дослідні інститути та академії. Та вони не звикли працювати з власної ініціативи, лише на замовлення та розроблене технічне завдання. Сучасні міжнародні консалтингові корпорації, які консультують великий бізнес? Можливо. Наприклад, одна з таких розробила Стратегію розвитку Києва – 2025. Проте, якість цього документа, його відповідність сучасним цивілізаційним трендам викликає значні сумніви у вітчизняних фахівців.
Відповіді на стратегічні питання ролі та місця України в сучасному світі стануть основою порядку денного суспільно-політичних дискусій в Україні ближчими місяцями. Президентська кампанія, що вже почалася, у змістовному плані базуватиметься саме на них. Як би політики усіх спрямувань не прагнули їх замовчати, підмінити цілями-примарами – не вийде, бо світ довкола України змінюється
Політики вичерпали ресурс популізму. Йому виборець давно не вірить. Завбачливо викресливши з бюлетенів на виборах останньої Верховної Ради рядок «проти всіх», політики ще намагалися створити видимість її легітимності. Проте її було зруйновано вже практикою роботи нинішнього парламенту. Те ж стосується і інституту президентства.
Той кандидат на посаду Президента, який першим оголосить порядок денний прийдешніх суспільних трансформацій, матиме значну перевагу на своїми конкурентами. Діючий Президент і його команда здатні посередньо зімітувати таку діяльність, проте вони ж своїми справжніми вчинками повсякдень демонструють зневагу до актуальних і стратегічних суспільних потреб, дискредитуючи себе.
Єдиний кандидат від опозиції, акумулювавши інтелектуальні зусилля усіх суспільних середовищ, зацікавлених у соціальному поступі України, зможе запропонувати стратегію для країни на 21-ше сторіччя. Не усі йому повірять, бо суспільну довіру вже добряче амортизовано сумнозвісними «папєрєднікамі» та «папєрєніками паперєднікав». Однак, почавши широкий, чесний суспільний діалог вже сьогодні, можна домогтися значної переваги, бо проти чинної влади працює час. Це стратегічна перевага опозиції, яку вона в чергове може змарнувати.
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода