Львів – Шостий рік у Львові працює родинний дім «Покрова», заснований Салезіанською монашою громадою Української греко-католицької церкви. Все починалося з прихистку однієї дитини, яка не мала місця у світі. Сьогодні 39 хлопчаків, віком від 7 до 17 років, мешкають у приміщенні дзвіниці при церкві, навчаються у звичайних львівських школах, де мають друзів. Як дають собі раду в родинному домі?
Допоки дітлахи в школах, у дзвіниці, де облаштовані комфортні умови для проживання, панує справжня церковна тиша, але смачний запах із кухні виказує, що мешканці скоро повернуться додому. Другокласники не забарились, вони прибігли веселі і навперебій розповідали вихователям, що ж було цікавого у школі, складали свої черевики на полички і з цікавістю дивились, хто до них прийшов у гості.
Тридцять дітей родинного дому «Покрова» – сироти. Їхні батьки позбавлені батьківських прав, і дітлахи перебувають під опікою священика Михайла Чабана, директора родинного дому. До дев’ятьох інколи приходить хтось із рідних. Дітьми займається 12 працівників, які допомагають у навчанні, готують їсти, спілкуються з сиротами.
Кожна дитина – окрема історія життя
У кожної дитини своя життєва історія. Віталик, Дмитрик, Максим, Андрій, Армандо розповіли, звідки прийшли до родинного дому.
– Я з дитячого будинку сюди прийшов. Тато рідко приходить.
– А я жив у Львові і потім сюди прийшов, мама мене сюди віддала. Ми були в одній групі у садочку. А тут весело, їсти маємо, бавимось, малюємо. Коли зробимо уроки, то йдемо на вулицю. Тут багато дітей, і нам весело.
– Я весною прийшов сюди 2012 року.
– Дмитрик трошки плакав... Але потім хотів тут бути, бо побачив, що тут є комп’ютер.
– Хто дуже чемний, той бавиться на комп’ютері.
– Може, мене усиновлять.
А хтось із дітлахів майже не пам’ятає своєї мами, дитячий будинок, який вони називають садочком, їхнє дитяче життя складається з фрагментів, які доводиться скласти у щось ціле, говорить вихователь Любов Гриновець.
«На початку, коли діти до нас приходять, то вони як маленькі дикунці, видно, що вони мало виходили десь у світ, для них усе тут нове, вони клямкою постійно рухають. Вмикають і вимикають вимикач. А потім уже розуміють, що тут живуть, а у школу ходять лише на заняття. Хочеш цим дітям дати життя, ці діти не є важчі від тих, що живуть у родинах, треба лише з ними працювати, подарувати любов. Бо відомо, що багато тих, хто живе сьогодні у родинах, не завжди є щасливі, на відміну від дітей, які живуть тут, у нас», – каже вихователь.
Життя в родинному домі, як у звичайній сім’ї: школа, заняття, відвідування гуртків, відпочинок, екскурсії, забави, прибирання своєї шафки, у неділю йдуть до церкви. Відвідують діти і своїх однокласників. За час створення родинного дому десятеро дітлахів були усиновлені, а двоє повернулися до батьків, мами отямились у житті...
За весь час жодна дитина не втекла з родинного дому, хоча є вільними, ніхто їх не зачиняє у приміщенні, розповідає директор родинного дому «Покрова» отець Михайло Чабан.
«Діти, певно, відчувають, що їх люблять, що до них є довіра, повага, що їм бажають добра. Але вони знають, що коли і втечуть, то їх знайдуть, але сюди вже, мабуть, повернення не буде. Але не страх ними оперує, що після втечі їх не приймуть, а тримає саме те, що вони відчують, що їм зичать добра», – зауважує священик-опікун.
Коли отець Михайло Чабан розпочинав проект зі створення родинного дому, то не міг припустити, як багато українських дітей при живих батьках стають сиротами, що так багато батьків не дбають про своїх дітей через наркотичну і алкогольну залежність.
«Бачу по самих дітях, що вони переживають за батьків, як би там не було, але хочуть вони з ними спілкування. Які б не були батьки, вони для них залишаються батьками. Часто доводиться з дітьми розмовляти на ці теми, бо видно , що вони сумують через це. Я не сподівався, що так багато батьків не до кінця виконують свої обов’язки. Діти не запитують, чому саме їх таке спіткало, вони не хочуть про це говорити, вони більше запитують, що зробити, щоб було краще», – каже священик.
Без меценатів не обійтись
Держава на дитину, яка перебуває під опікою у приватному закладі, виділяє у місяць понад дві тисячі гривень. З цих коштів у родинному домі купують щось необхідне для дітей, а частину грошей відкладають на рахунок кожного вихованця, щоб у 18 років вже молода людина могла цими грішми скористатись. Комунальні послуги, харчування, одяг – це вже з допомоги меценатів, яких шукає монастир Салезіанської громади. Найбільше потребують сьогодні у родинному домі взуття для хлопчаків, одягу і побутової хімії.
За словами отця Михайла Чабана, сьогодні дуже важливо переосмислити в державі самі структури інтернатів, зробити їх відкритими, змінити систему виховання, щоб діти-сироти мали можливість повноцінно вчитись не в закритому закладі, а в звичайних школах, із поглибленим вивченням певних предметів, щоб почувались вільними, без комплексів, такими ж як їхні ровесники, які мають батьків. Цих дітей потрібно готувати до життя, а тому світ для них має бути відкритим. У школі не відрізниш дітлахів із родинного дому «Покрова» від їхніх ровесників. Ба більше, однокласники зі звичайних сімей ще й вчаться від сиріт доброти і вдячності.
Допоки дітлахи в школах, у дзвіниці, де облаштовані комфортні умови для проживання, панує справжня церковна тиша, але смачний запах із кухні виказує, що мешканці скоро повернуться додому. Другокласники не забарились, вони прибігли веселі і навперебій розповідали вихователям, що ж було цікавого у школі, складали свої черевики на полички і з цікавістю дивились, хто до них прийшов у гості.
Тридцять дітей родинного дому «Покрова» – сироти. Їхні батьки позбавлені батьківських прав, і дітлахи перебувають під опікою священика Михайла Чабана, директора родинного дому. До дев’ятьох інколи приходить хтось із рідних. Дітьми займається 12 працівників, які допомагають у навчанні, готують їсти, спілкуються з сиротами.
Кожна дитина – окрема історія життя
У кожної дитини своя життєва історія. Віталик, Дмитрик, Максим, Андрій, Армандо розповіли, звідки прийшли до родинного дому.
– Я з дитячого будинку сюди прийшов. Тато рідко приходить.
– А я жив у Львові і потім сюди прийшов, мама мене сюди віддала. Ми були в одній групі у садочку. А тут весело, їсти маємо, бавимось, малюємо. Коли зробимо уроки, то йдемо на вулицю. Тут багато дітей, і нам весело.
– Я весною прийшов сюди 2012 року.
– Дмитрик трошки плакав... Але потім хотів тут бути, бо побачив, що тут є комп’ютер.
– Хто дуже чемний, той бавиться на комп’ютері.
– Може, мене усиновлять.
А хтось із дітлахів майже не пам’ятає своєї мами, дитячий будинок, який вони називають садочком, їхнє дитяче життя складається з фрагментів, які доводиться скласти у щось ціле, говорить вихователь Любов Гриновець.
Багато тих, хто живе сьогодні у родинах, не завжди є щасливі, ніж ті діти, які живуть тут у насЛюбов Гриновець
Життя в родинному домі, як у звичайній сім’ї: школа, заняття, відвідування гуртків, відпочинок, екскурсії, забави, прибирання своєї шафки, у неділю йдуть до церкви. Відвідують діти і своїх однокласників. За час створення родинного дому десятеро дітлахів були усиновлені, а двоє повернулися до батьків, мами отямились у житті...
За весь час жодна дитина не втекла з родинного дому, хоча є вільними, ніхто їх не зачиняє у приміщенні, розповідає директор родинного дому «Покрова» отець Михайло Чабан.
«Діти, певно, відчувають, що їх люблять, що до них є довіра, повага, що їм бажають добра. Але вони знають, що коли і втечуть, то їх знайдуть, але сюди вже, мабуть, повернення не буде. Але не страх ними оперує, що після втечі їх не приймуть, а тримає саме те, що вони відчують, що їм зичать добра», – зауважує священик-опікун.
Коли отець Михайло Чабан розпочинав проект зі створення родинного дому, то не міг припустити, як багато українських дітей при живих батьках стають сиротами, що так багато батьків не дбають про своїх дітей через наркотичну і алкогольну залежність.
Бачу по самих дітях, що вони переживають за батьків, як би там не булоМихайло Чабан
Без меценатів не обійтись
Держава на дитину, яка перебуває під опікою у приватному закладі, виділяє у місяць понад дві тисячі гривень. З цих коштів у родинному домі купують щось необхідне для дітей, а частину грошей відкладають на рахунок кожного вихованця, щоб у 18 років вже молода людина могла цими грішми скористатись. Комунальні послуги, харчування, одяг – це вже з допомоги меценатів, яких шукає монастир Салезіанської громади. Найбільше потребують сьогодні у родинному домі взуття для хлопчаків, одягу і побутової хімії.
Дзвіниця при церкві, де проживають діти
Вже у вересні дітлахи перейдуть до нового будинку, збудованого у вигляді помешкань, де вони проживатимуть невеликими групами. І можна буде опікуватись 150 дітьми, які потребують допомоги і даху над головою. Також тут зможуть мешкати кілька вихованців, які після 18-річчя навчатимуться і потребуватимуть житла.За словами отця Михайла Чабана, сьогодні дуже важливо переосмислити в державі самі структури інтернатів, зробити їх відкритими, змінити систему виховання, щоб діти-сироти мали можливість повноцінно вчитись не в закритому закладі, а в звичайних школах, із поглибленим вивченням певних предметів, щоб почувались вільними, без комплексів, такими ж як їхні ровесники, які мають батьків. Цих дітей потрібно готувати до життя, а тому світ для них має бути відкритим. У школі не відрізниш дітлахів із родинного дому «Покрова» від їхніх ровесників. Ба більше, однокласники зі звичайних сімей ще й вчаться від сиріт доброти і вдячності.