Її твір як єдиної представниці України увійшов до збірки «Найкраща європейська проза-2013», виданого нещодавно в Америці, її літературні образи західні критики порівнюють з образами Чехова. Мова йде про молоду українську письменницю Таню Малярчук, яка родом із Івано-Франківська, а останні два роки живе в Австрії. Письменниця розповіла Радіо Свобода, що означає для неї таке визнання і як її змінило життя на Заході.
– Спершу це був Сергій Жадан, а тепер Ваше оповідання « Я і моя священна корова» відомий у США письменник і публіцист Александар Гемон обрав до антології найкращої європейської прози (а один із рецензентів ще й написав, що Ваш твір – це «один із найкращих» у цій збірці). Що Вас більше стимулює: коли ось так хвалять чи, навпаки, коли критикують, кажуть, що Ваші деякі твори надто депресивні?
– Я навіть не знаю, що відповісти. Чесно кажучи, мені здається, що всілякі зовнішні зауваження щодо моєї творчості ніяк мене не стимулюють. Коли хтось каже добре, мені тоді приємно, коли критикує – неприємно. Я не думаю, що це взагалі якось впливає на мою творчість.
– Чи Ви вже бачили відгуки на американську антологію?
– Я читала кілька рецензій в інтернеті. Я до неї, насправді, і не мала величезного стосунку. Тобто все, що я зробила, – це написала одне оповідання багато років тому. Перекладачі, які живуть у Чикаго (Оксана Максимчук і Максим Попелиш-Росачинський, здається правильно я вимовила їхні прізвища), самі зі мною зв’язалися, самі захотіли це зробити, переклали, домовлялися. Я не знаю, що вони там робили, як вони подавали це оповідання, чи там був якийсь конкурс чи ні. Але в будь-якому разі мені страшенно приємно потрапити саме в цю антологію. Александар Гемон – дійсно один із найкращих авторів саме короткої прози, і цікаво, що зараз, особливо в європейській літературі (так як я собі це бачу і уявляю), коротка проза не дуже популярна. Всі намагаються написати якісь великі речі, великі романи. Я себе вважала непоганим автором короткої прози і тут раптом бонус такий приємний.
– У 2009 році Вашу першу книгу видали в Австрії, а цього року у Відні готують до публікації «Біографію випадкового чуда» – книгу, з якою вже знайомі читачі в Україні. Скажіть, будь ласка, чи Ви вже маєте змогу заробляти в Австрії саме літературним хлібом?
– Ні, звичайно! Я просто живу. Тобто моє місце проживання зараз частково у Відні, частково у Івано-Франківську, але заробляти тут як автор я, напевно, ще не можу і навряд чи колись зможу, чесно кажучи.
– Як життя австрійське Вас змінило?
– Напевно дуже сильно на мене вплинуло і саме через те, що я перебуваю в іншому мовному середовищі і тут, звичайно, додалися всілякі страхи, що я забуду українську мову і не зможу більше нею говорити. Я і так погано завжди говорила, але писати не зможу більше ніколи. І до цього багато моїх друзів теж казало: «Як ти можеш як український письменник переїхати в іншу країну жити?» Але, напевно, це один додатковий стимул боротися. Крім того, я стала трохи якоюсь критичнішою.
– До себе чи до України?
– Власне, живучи в Україні, ти бачиш Україну зовсім по-інакшому, ніж коли ти бачиш її ззовні.
– Ви якось висловили думку, що історично Україна – це Європа, але зараз ні, бо українці бояться відповідальності. Чи є у Вас нехай не рецепт, але, можливо, внутрішнє відчуття, як це можна змінити?
– Мені здається, що потрібен лише час. Ситуація змінюється. Молодші люди вже значно європейськішими стали. Вони починають якісь приватні ініціативи, починають збирати громадськість навколо якоїсь проблеми. Особливо за ці два роки, одні з найгірших в історії сучасної незалежної України. Воно вже змінюється потрохи.
– Спершу це був Сергій Жадан, а тепер Ваше оповідання « Я і моя священна корова» відомий у США письменник і публіцист Александар Гемон обрав до антології найкращої європейської прози (а один із рецензентів ще й написав, що Ваш твір – це «один із найкращих» у цій збірці). Що Вас більше стимулює: коли ось так хвалять чи, навпаки, коли критикують, кажуть, що Ваші деякі твори надто депресивні?
– Я навіть не знаю, що відповісти. Чесно кажучи, мені здається, що всілякі зовнішні зауваження щодо моєї творчості ніяк мене не стимулюють. Коли хтось каже добре, мені тоді приємно, коли критикує – неприємно. Я не думаю, що це взагалі якось впливає на мою творчість.
– Чи Ви вже бачили відгуки на американську антологію?
Все, що я зробила – це написала одне оповідання багато років тому
– Я читала кілька рецензій в інтернеті. Я до неї, насправді, і не мала величезного стосунку. Тобто все, що я зробила, – це написала одне оповідання багато років тому. Перекладачі, які живуть у Чикаго (Оксана Максимчук і Максим Попелиш-Росачинський, здається правильно я вимовила їхні прізвища), самі зі мною зв’язалися, самі захотіли це зробити, переклали, домовлялися. Я не знаю, що вони там робили, як вони подавали це оповідання, чи там був якийсь конкурс чи ні. Але в будь-якому разі мені страшенно приємно потрапити саме в цю антологію. Александар Гемон – дійсно один із найкращих авторів саме короткої прози, і цікаво, що зараз, особливо в європейській літературі (так як я собі це бачу і уявляю), коротка проза не дуже популярна. Всі намагаються написати якісь великі речі, великі романи. Я себе вважала непоганим автором короткої прози і тут раптом бонус такий приємний.
– У 2009 році Вашу першу книгу видали в Австрії, а цього року у Відні готують до публікації «Біографію випадкового чуда» – книгу, з якою вже знайомі читачі в Україні. Скажіть, будь ласка, чи Ви вже маєте змогу заробляти в Австрії саме літературним хлібом?
Моє місце проживання зараз частково у Відні, частково у Івано-Франківську, але заробляти тут як автор я, напевно, навряд чи колись зможу
– Ні, звичайно! Я просто живу. Тобто моє місце проживання зараз частково у Відні, частково у Івано-Франківську, але заробляти тут як автор я, напевно, ще не можу і навряд чи колись зможу, чесно кажучи.
– Як життя австрійське Вас змінило?
– Напевно дуже сильно на мене вплинуло і саме через те, що я перебуваю в іншому мовному середовищі і тут, звичайно, додалися всілякі страхи, що я забуду українську мову і не зможу більше нею говорити. Я і так погано завжди говорила, але писати не зможу більше ніколи. І до цього багато моїх друзів теж казало: «Як ти можеш як український письменник переїхати в іншу країну жити?» Але, напевно, це один додатковий стимул боротися. Крім того, я стала трохи якоюсь критичнішою.
– До себе чи до України?
– Власне, живучи в Україні, ти бачиш Україну зовсім по-інакшому, ніж коли ти бачиш її ззовні.
– Ви якось висловили думку, що історично Україна – це Європа, але зараз ні, бо українці бояться відповідальності. Чи є у Вас нехай не рецепт, але, можливо, внутрішнє відчуття, як це можна змінити?
– Мені здається, що потрібен лише час. Ситуація змінюється. Молодші люди вже значно європейськішими стали. Вони починають якісь приватні ініціативи, починають збирати громадськість навколо якоїсь проблеми. Особливо за ці два роки, одні з найгірших в історії сучасної незалежної України. Воно вже змінюється потрохи.