Зараз ми часто нарікаємо на наших державних очільників та політичних провідників. Скаржимося на їхню недалекоглядність, неефективність їхньої діяльності, особливо коли йдеться про справи суспільні, й водночас нарікаємо на їхню жадібність, прагнення збагатитися (часто будь-якою ціною). При цьому мало задумуємося, що нинішні наші керівники – як самого високого, так і низового рангу – це люди, які сформувалися в конкретній історичній ситуації та соціально-психологічній атмосфері. І саме ця ситуація обумовлювала й обумовлює особливості їхньої діяльності.
Як правило, сьогодні на ключових державних постах у більшості випадків перебувають люди віком у межах від п’ятдесяти до сімдесяти років – покоління, яке народилося в кінці 40-х – на початку 60-х років. Тобто це люди, котрі не знали, що таке сталінські репресії. Вони сформувалися й прожили значну частину свого життя у відносно спокійні й ситі роки «застою». Саме в ці роки починали свій кар’єрний ріст. Зрештою, багато хто з них до дня сьогоднішнього згадує той час як «щасливі роки».
У нас мало задумуються над тим, що за тип людини залишив «застій». Зрозуміло, питання не з приємних. У тому числі й для автора цього тексту. Адже я теж «маю честь» належати до категорії дітей «застою».
Стабільність та ідеологічний цинізм
Не претендуючи на глибокий і всебічний аналіз, спробую все-таки визначити основні риси людини «застою» і подивитися, як вони дають знати про себе на рівні «високої політики».
«Застій» був часом відносної стабільності та благополуччя. Після воєнного лихоліття, масових репресій, коли ніхто (навіть високопосадовець!) не був упевнений у завтрашньому дні, наступило «майже благоденство». «Культ особи» Сталіна був розвінчаний, мільйони людей амністовано; якщо когось і запроторювали за ґрати з політичних мотивів, то це були не мільйони і не тисячі, а окремі «відщепенці». Люди мали оплачувану роботу, яка дозволяла зводити кінці з кінцями, певні соціальні гарантії. Плюс безкоштовна медицина, освіта. Навіть село, яке комуністи ніколи не жалували й тримали в «чорному тілі», і те почало оживати. Колгоспники отримали паспорти, тобто ніби стали повноправними громадянами СРСР, було припинено жорстоку експлуатацію селян, їм навіть милостиво дозволили мати підсобні господарства, котрі не обкладалися численними податками, як це було за «батька Сталіна».
Звісно, люди «застою» цінували ці речі. Благополуччя (правда, у визначених межах) ставало для них однією з найбільших цінностей. Не треба, певно, нагадувати, хто на недавніх виборах до Верховної Ради використовував лозунги «стабільності та добробуту», апелював до уявлень про «державу народу» (гасло «Вєрньом страну народу»). Тут якраз маємо звернення до цінностей людини тієї епохи. І, як бачимо, цінності ці живуть. Навіть перемагають! Інше питання – наскільки довго це триватиме.
Зрештою, можна реанімувати «застій» у широких масштабах, як це зроблено в Білорусі, або на рівні окремих населених пунктів чи колективів, що іноді трапляється в Україні. Однак чи має така реанімація перспективу?
Було б спрощенням уявляти людину «застою» такою собі примітивною істотою, яка щиро працювала на благо радянської держави, сподіваючись від неї адекватної віддачі. Звісно, в той час наївності було предостатньо. Хтось вірив у комунізм, хтось був переконаний, що СРСР – «світоч людства» і що соціалістичний устрій є найпрогресивніший.
Та, попри цю наївність, яка культивувалася партією, що була «розумом, честю і совістю нашої епохи», люди «застою» не були такими наївними. Знали вони (хай частково) про жахіття сталінських репресій, чули щось про антирадянщиків-дисидентів (хоча дисидентство залишалося явищем маргінальним і для багатьох тодішніх радянських людей неприйнятним). Але чи не найбільший руйнівний вплив на ідеологічну цнотливість людини епохи «застою» справляв «загниваючий» Захід. Усе-таки радянська людина часом переглядала західні фільми, де життєві стандарти виглядали помітно вищими, ніж у СРСР; знайомилася з іншими культурними надбаннями капіталістичного світу; потрапляли їй у руки товари із Заходу, що були якіснішими й моднішими, ніж радянські. Захід ставав такою собі рожевою мрією. Хотілося потрапити туди – хоча радянська людина розуміла: для неї це майже неможливо.
Зрештою, такий стан речей вів до роздвоєності людини «застою». Вона не виявляла запалу в справі «побудови комунізму» (і ніякі соціалістичні змагання не могли зарадити), просто звикла жити за правилами, які їй накидалися згори. Людина «застою», за великим рахунком, була безініціативним виконавцем. На позір вона лишалася «ідеологічно правильною», лояльною до радянської влади. Насправді, ця лояльність часто була фальшивою. Тому коли валився Радянський Союз, у цієї, здавалось би, могутньої імперії практично не лишилося захисників.
Чи не з часів «застою» суспільна бездіяльність наших політичних еліт? А ще – їхній ідеологічний цинізм? Представники цих еліт легко поступаються ідеологічними принципами. Власне, принципів у них фактично немає. Є лише ідеологічний камуфляж, який легко можна змінити на інший. Навіть буцімто «ідеологічно стійкі» комуністи тут не є винятком. І, як бачимо, цей ідеологічний цинізм сприймається нашим суспільством цілком нормально – про що неодноразово засвідчували вибори у нашій Неньці-Україні.
Силовики їм допоможуть?
Незважаючи на відносну «стабільність і добробут», керівництво Радянського Союзу епохи «застою» чудово розуміло: цього замало, аби держава нормально функціонувала. Бо ж багато хто цією «стабільністю» і «добробутом» не був задоволений. Хотілося іншого, більшого. Тому, окрім пряника, мусив бути батіг. Звідси розбудова структур КДБ, міліції, прокуратури, які стояли «на сторожі соціалістичної законності». Будь-які прояви антирадянщини миттєво присікалися. Але що з того? Останні роки існування Радянського Союзу показали гнилість цих структур, їхню неефективність.
На жаль, діти «застою» намагаються повторити печальний досвід керівництва СРСР. Наші очільники свято вірять, ніби силові структури їх захистять, що можна з допомогою них розправитися з неугодними. Звідси така увага до силовиків, витрачання на них непропорційно великих сум із бюджету. Чи задумуються вони над тим, що така політика в кінцевому рахунку лягає важким тягарем на плечі народу? І що може настати такий момент, коли народ не захоче терпіти таку політику?
Звісно, діти «застою» не будуть вічно при владі. Уже сьогодні видно, що їм на зміну приходить нове покоління. Так, ведучи мову про цьогорічні парламентські вибори, чомусь наші аналітики не звернули увагу на такий момент, який, здавалось, лежить на поверхні: у Верховній Раді з’явилися нові лідери, котрі не належать до дітей «застою». Маю на увазі Яценюка, Кличка й Тягнибока. І, власне, ці вибори були не просто змаганням між владою і опозицією. Фактично відбувалось змагання між новим і старим поколінням.
Хоча, звісно, нове не завжди краще. Та на краще люди завжди сподіваються.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Як правило, сьогодні на ключових державних постах у більшості випадків перебувають люди віком у межах від п’ятдесяти до сімдесяти років – покоління, яке народилося в кінці 40-х – на початку 60-х років. Тобто це люди, котрі не знали, що таке сталінські репресії. Вони сформувалися й прожили значну частину свого життя у відносно спокійні й ситі роки «застою». Саме в ці роки починали свій кар’єрний ріст. Зрештою, багато хто з них до дня сьогоднішнього згадує той час як «щасливі роки».
У нас мало задумуються над тим, що за тип людини залишив «застій». Зрозуміло, питання не з приємних. У тому числі й для автора цього тексту. Адже я теж «маю честь» належати до категорії дітей «застою».
Стабільність та ідеологічний цинізм
Не претендуючи на глибокий і всебічний аналіз, спробую все-таки визначити основні риси людини «застою» і подивитися, як вони дають знати про себе на рівні «високої політики».
«Застій» був часом відносної стабільності та благополуччя. Після воєнного лихоліття, масових репресій, коли ніхто (навіть високопосадовець!) не був упевнений у завтрашньому дні, наступило «майже благоденство». «Культ особи» Сталіна був розвінчаний, мільйони людей амністовано; якщо когось і запроторювали за ґрати з політичних мотивів, то це були не мільйони і не тисячі, а окремі «відщепенці». Люди мали оплачувану роботу, яка дозволяла зводити кінці з кінцями, певні соціальні гарантії. Плюс безкоштовна медицина, освіта. Навіть село, яке комуністи ніколи не жалували й тримали в «чорному тілі», і те почало оживати. Колгоспники отримали паспорти, тобто ніби стали повноправними громадянами СРСР, було припинено жорстоку експлуатацію селян, їм навіть милостиво дозволили мати підсобні господарства, котрі не обкладалися численними податками, як це було за «батька Сталіна».
Звісно, люди «застою» цінували ці речі. Благополуччя (правда, у визначених межах) ставало для них однією з найбільших цінностей. Не треба, певно, нагадувати, хто на недавніх виборах до Верховної Ради використовував лозунги «стабільності та добробуту», апелював до уявлень про «державу народу» (гасло «Вєрньом страну народу»). Тут якраз маємо звернення до цінностей людини тієї епохи. І, як бачимо, цінності ці живуть. Навіть перемагають! Інше питання – наскільки довго це триватиме.
Зрештою, можна реанімувати «застій» у широких масштабах, як це зроблено в Білорусі, або на рівні окремих населених пунктів чи колективів, що іноді трапляється в Україні. Однак чи має така реанімація перспективу?
Було б спрощенням уявляти людину «застою» такою собі примітивною істотою, яка щиро працювала на благо радянської держави, сподіваючись від неї адекватної віддачі. Звісно, в той час наївності було предостатньо. Хтось вірив у комунізм, хтось був переконаний, що СРСР – «світоч людства» і що соціалістичний устрій є найпрогресивніший.
Та, попри цю наївність, яка культивувалася партією, що була «розумом, честю і совістю нашої епохи», люди «застою» не були такими наївними. Знали вони (хай частково) про жахіття сталінських репресій, чули щось про антирадянщиків-дисидентів (хоча дисидентство залишалося явищем маргінальним і для багатьох тодішніх радянських людей неприйнятним). Але чи не найбільший руйнівний вплив на ідеологічну цнотливість людини епохи «застою» справляв «загниваючий» Захід. Усе-таки радянська людина часом переглядала західні фільми, де життєві стандарти виглядали помітно вищими, ніж у СРСР; знайомилася з іншими культурними надбаннями капіталістичного світу; потрапляли їй у руки товари із Заходу, що були якіснішими й моднішими, ніж радянські. Захід ставав такою собі рожевою мрією. Хотілося потрапити туди – хоча радянська людина розуміла: для неї це майже неможливо.
Зрештою, такий стан речей вів до роздвоєності людини «застою». Вона не виявляла запалу в справі «побудови комунізму» (і ніякі соціалістичні змагання не могли зарадити), просто звикла жити за правилами, які їй накидалися згори. Людина «застою», за великим рахунком, була безініціативним виконавцем. На позір вона лишалася «ідеологічно правильною», лояльною до радянської влади. Насправді, ця лояльність часто була фальшивою. Тому коли валився Радянський Союз, у цієї, здавалось би, могутньої імперії практично не лишилося захисників.
Чи не з часів «застою» суспільна бездіяльність наших політичних еліт? А ще – їхній ідеологічний цинізм? Представники цих еліт легко поступаються ідеологічними принципами. Власне, принципів у них фактично немає. Є лише ідеологічний камуфляж, який легко можна змінити на інший. Навіть буцімто «ідеологічно стійкі» комуністи тут не є винятком. І, як бачимо, цей ідеологічний цинізм сприймається нашим суспільством цілком нормально – про що неодноразово засвідчували вибори у нашій Неньці-Україні.
Силовики їм допоможуть?
Незважаючи на відносну «стабільність і добробут», керівництво Радянського Союзу епохи «застою» чудово розуміло: цього замало, аби держава нормально функціонувала. Бо ж багато хто цією «стабільністю» і «добробутом» не був задоволений. Хотілося іншого, більшого. Тому, окрім пряника, мусив бути батіг. Звідси розбудова структур КДБ, міліції, прокуратури, які стояли «на сторожі соціалістичної законності». Будь-які прояви антирадянщини миттєво присікалися. Але що з того? Останні роки існування Радянського Союзу показали гнилість цих структур, їхню неефективність.
На жаль, діти «застою» намагаються повторити печальний досвід керівництва СРСР. Наші очільники свято вірять, ніби силові структури їх захистять, що можна з допомогою них розправитися з неугодними. Звідси така увага до силовиків, витрачання на них непропорційно великих сум із бюджету. Чи задумуються вони над тим, що така політика в кінцевому рахунку лягає важким тягарем на плечі народу? І що може настати такий момент, коли народ не захоче терпіти таку політику?
Звісно, діти «застою» не будуть вічно при владі. Уже сьогодні видно, що їм на зміну приходить нове покоління. Так, ведучи мову про цьогорічні парламентські вибори, чомусь наші аналітики не звернули увагу на такий момент, який, здавалось, лежить на поверхні: у Верховній Раді з’явилися нові лідери, котрі не належать до дітей «застою». Маю на увазі Яценюка, Кличка й Тягнибока. І, власне, ці вибори були не просто змаганням між владою і опозицією. Фактично відбувалось змагання між новим і старим поколінням.
Хоча, звісно, нове не завжди краще. Та на краще люди завжди сподіваються.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода