Більшість українських підлітків бодай у загальних рисах знають про Голокост. Такого висновку дійшла координаторка Фонду Шоа Університету Південної Каліфорнії в Україні Анна Ленчовська, спілкуючись із дітьми з різних куточків країни, які беруть участь у літніх таборах «Джерела толерантності». Про роботу над створенням методичного посібника з вивчення історії Голокосту і Голодомору та про Фонд Шоа Анна Ленчовська розповіла в інтерв’ю Радіо Свобода.
– Пані Ленчовська, Ви багато працюєте над розкриттям теми Голокосту в Україні, створюєте посібники методичні, працюєте як педагог міжнародних таборів. Розкажіть, будь ласка, про свою роботу.
– Фонд Шоа – це одна з найбільших у світі освітніх організацій, яка займається саме розробкою освітніх матеріалів з підтримки толерантності, протидії упередженням, стереотипам, несправедливому ставленню. І ця освітня робота базується на відеосвідченнях людей, які пережили Голокост, людей, які допомагали євреям і тим, кого переслідували нацисти, це – роми, свідки Єгови, гомосексуали.
Наша організація була створена Стівеном Спілбергом після того, як він зняв фільм «Список Шиндлера». І реальні історії, які розповіли йому герої, яких він знімав, брав інтерв’ю для того, щоб створити сценарій «Списку Шиндлера», виявилися набагато сильнішими за будь-які сценарії, які створювали письменники і сценаристи.
Таким чином, наш архів налічує 52 тисячі відеоінтерв’ю, з яких найбільша колекція – українська. Це – 3,5 тисячі відеоінтерв’ю, які охоплюють весь період життя респондента. Тобто, наприклад, якщо Микола Верхоглядов народився в 1904 році, а давав інтерв’ю в 1996 році, то, власне, все 20-е сторіччя у нас є в цьому інтерв’ю. Ми створюємо освітні матеріали. Спочатку це були освітні матеріали, які переважно стосувалися теми Голокосту.
Зокрема, в Україні у 2006 році режисером Сергієм Буковським було створено чудовий фільм «Назви своє ім’я», документальний, і співпродюсером цього фільму були Стівен Спілберг і Віктор Пінчук. За цим фільмом було вперше створено освітній посібник для того, щоб вчителі могли не лише ілюстративно використовувати свій фільм і свідчення очевидця на уроці. В цьому посібнику є методичні рекомендації до того, яким чином це потрібно робити, яку користь може дати для учня те, що він побачить людину, яка була свідком таких страждань чи сама їх пережила, що відбувалося в родинах, яким чином приймалися рішення, коли до тебе стукають твої знайомі, з якими ти домовлявся про те, що кілька днів їх переховаєш, а їх виявляється не троє, а сімнадцять. Як батько родини Максимових приймає рішення, що всіх їх буде переховувати, тому що вони всі люди.
Цей посібник було створено українським педагогом Олександром Войтенком та істориком Михайлом Тяглим, і за цим посібником ми розробили широкоосвітню програму, в якій взяли участь три тисячі двісті українських вчителів. Після того, як вчителі переглянули фільм і побачили свідчення тих, хто пережив, вони ставили запитання: скажіть, будь ласка, чи є такі матеріали про Голодомор? Інколи такі семінари починалися з того, мовляв, чому ви нам про Голокост розповідаєте, у нас своя трагедія. Але часто ті самі люди в кінці семінару говорили про те, що це, власне, людський біль, і людський біль є спільним.
Але все ж таки питання про такий посібник про Голодомор залишалося. І фондом було прийняте рішення створити такий посібник. Ми замовили нашому авторові Олександру Войтенкові, і він розробив посібник, який називається «Голодомор – людський вимір трагедії». В цьому посібнику ми навмисно концентруємо нашу увагу саме на людському вимірі трагедії. На тому, як змінювалися взаємини в селах. Є у нас один фрагмент інтерв’ю, в якому людина каже, що, мовляв, хіба то Сталін по хатах ходив? Це, власне, є таке ключове запитання, яке можна поставити до будь-якої трагедії чи геноциду.
– Пані Ленчовська, Ви ще згадували також про міжнародні табори толерантності. Як вони працюють?
– Це проект Конгресу національних громад України. Він працює з 2002 року, щорічно. І в цьому таборі бере участь 200 дітей з чотирнадцяти національних громад, які проживають в Україні. І також останні п’ять років ми беремо також дітей біженців і шукачів притулку.
У таборі ми формуємо міжнаціональну, міжрелігійну толерантність, навички співжиття разом у міжнаціональному середовищі. Щодня ми намагаємося занурюватися в одну з культур, яку представляють діти, які є учасниками табору. В таборі у нас є день пам’яті. Наприклад, перший загін – це найменші діти, вони готували кімнату про мир. Друга кімната – це діти дванадцятирічні, вони зробили про праведників, там потрібно було обвести свою долоньку і ти міг написати дякую. Якщо ти не знаєш родинної історії, що, на жаль, часто буває у нас в Україні, ти можеш потім написати слово подяки якійсь людині, яка зробила для тебе щось добре в житті. Ті діти, які є старші, це вже 14, 15, 16, 17 років, ми вже даємо їм не абстрактні поняття, а приклади конкретних трагедій. Один загін працює з темою Голодомору, інший з темою депортації на прикладі депортації кримських татар, інший з темою Голокосту, і найстарший загін працює з темою сучасних конфліктів.
– А як потрапити в той табір і де він розташований?
– Намагаємося проводити його щороку в різних місцях. Наприклад, минулого року він був у Вижниці, це Чернівецька область. Цього року це буде у Чинадієво, Закарпатська область, біля Мукачева. Щоб потрапити в табір, треба написати конкурсну роботу. Теми конкурсних робіт – це, наприклад, «Я і моя родинна реліквія». Потрібно знайти в себе вдома родинну реліквію. Це може бути бабусин рушник, дідів годинник. І друга тема, яку ми, мабуть, запропонуємо цього року, – це буде тема пам’ятників про мир та примирення.
– Пані Ленчовська, Ви розповіли про посібники, які створені для того, щоб вивчати тему зокрема Голокосту. Працюють міжнародні табори. Які результати цієї роботи на практиці?
– Проекти, про які ми говорили, – це проекти неформальної освіти. Проекти, які роблять громадські організації, українські й міжнародні. Я можу сказати, що з 2002 року за ці 10 років відбулися досить значні зміни у знаннях учнів про Голокост. Було проведено досить багато семінарів і освітніх заходів, в яких вчителі отримали нові матеріали, новий підхід, і часто це просто цікаві матеріали, з якими цікаво працювати. І вони їх використовують на уроках. Наприклад, є питання, яке стосується серії Голокосту, є один урок обов’язковий предмет «Історія України» і один урок у темі «Всесвітньої історії». Тобто це мінімум, який повинні знати українські школярі при отриманні атестату зрілості про Голокост.
– Пані Ленчовська, Ви багато працюєте над розкриттям теми Голокосту в Україні, створюєте посібники методичні, працюєте як педагог міжнародних таборів. Розкажіть, будь ласка, про свою роботу.
Наш архів налічує 52 тисячі відеоінтерв’ю, з яких найбільша колекція – українська
Після того, як вчителі переглянули фільм і побачили свідчення, вони ставили запитання: скажіть, будь ласка, чи є такі матеріали про Голодомор?
Наша організація була створена Стівеном Спілбергом після того, як він зняв фільм «Список Шиндлера». І реальні історії, які розповіли йому герої, яких він знімав, брав інтерв’ю для того, щоб створити сценарій «Списку Шиндлера», виявилися набагато сильнішими за будь-які сценарії, які створювали письменники і сценаристи.
Таким чином, наш архів налічує 52 тисячі відеоінтерв’ю, з яких найбільша колекція – українська. Це – 3,5 тисячі відеоінтерв’ю, які охоплюють весь період життя респондента. Тобто, наприклад, якщо Микола Верхоглядов народився в 1904 році, а давав інтерв’ю в 1996 році, то, власне, все 20-е сторіччя у нас є в цьому інтерв’ю. Ми створюємо освітні матеріали. Спочатку це були освітні матеріали, які переважно стосувалися теми Голокосту.
Зокрема, в Україні у 2006 році режисером Сергієм Буковським було створено чудовий фільм «Назви своє ім’я», документальний, і співпродюсером цього фільму були Стівен Спілберг і Віктор Пінчук. За цим фільмом було вперше створено освітній посібник для того, щоб вчителі могли не лише ілюстративно використовувати свій фільм і свідчення очевидця на уроці. В цьому посібнику є методичні рекомендації до того, яким чином це потрібно робити, яку користь може дати для учня те, що він побачить людину, яка була свідком таких страждань чи сама їх пережила, що відбувалося в родинах, яким чином приймалися рішення, коли до тебе стукають твої знайомі, з якими ти домовлявся про те, що кілька днів їх переховаєш, а їх виявляється не троє, а сімнадцять. Як батько родини Максимових приймає рішення, що всіх їх буде переховувати, тому що вони всі люди.
Цей посібник було створено українським педагогом Олександром Войтенком та істориком Михайлом Тяглим, і за цим посібником ми розробили широкоосвітню програму, в якій взяли участь три тисячі двісті українських вчителів. Після того, як вчителі переглянули фільм і побачили свідчення тих, хто пережив, вони ставили запитання: скажіть, будь ласка, чи є такі матеріали про Голодомор? Інколи такі семінари починалися з того, мовляв, чому ви нам про Голокост розповідаєте, у нас своя трагедія. Але часто ті самі люди в кінці семінару говорили про те, що це, власне, людський біль, і людський біль є спільним.
Але все ж таки питання про такий посібник про Голодомор залишалося. І фондом було прийняте рішення створити такий посібник. Ми замовили нашому авторові Олександру Войтенкові, і він розробив посібник, який називається «Голодомор – людський вимір трагедії». В цьому посібнику ми навмисно концентруємо нашу увагу саме на людському вимірі трагедії. На тому, як змінювалися взаємини в селах. Є у нас один фрагмент інтерв’ю, в якому людина каже, що, мовляв, хіба то Сталін по хатах ходив? Це, власне, є таке ключове запитання, яке можна поставити до будь-якої трагедії чи геноциду.
– Пані Ленчовська, Ви ще згадували також про міжнародні табори толерантності. Як вони працюють?
– Це проект Конгресу національних громад України. Він працює з 2002 року, щорічно. І в цьому таборі бере участь 200 дітей з чотирнадцяти національних громад, які проживають в Україні. І також останні п’ять років ми беремо також дітей біженців і шукачів притулку.
У таборі ми формуємо міжнаціональну, міжрелігійну толерантність, навички співжиття разом у міжнаціональному середовищі. Щодня ми намагаємося занурюватися в одну з культур, яку представляють діти, які є учасниками табору. В таборі у нас є день пам’яті. Наприклад, перший загін – це найменші діти, вони готували кімнату про мир. Друга кімната – це діти дванадцятирічні, вони зробили про праведників, там потрібно було обвести свою долоньку і ти міг написати дякую. Якщо ти не знаєш родинної історії, що, на жаль, часто буває у нас в Україні, ти можеш потім написати слово подяки якійсь людині, яка зробила для тебе щось добре в житті. Ті діти, які є старші, це вже 14, 15, 16, 17 років, ми вже даємо їм не абстрактні поняття, а приклади конкретних трагедій. Один загін працює з темою Голодомору, інший з темою депортації на прикладі депортації кримських татар, інший з темою Голокосту, і найстарший загін працює з темою сучасних конфліктів.
– А як потрапити в той табір і де він розташований?
– Намагаємося проводити його щороку в різних місцях. Наприклад, минулого року він був у Вижниці, це Чернівецька область. Цього року це буде у Чинадієво, Закарпатська область, біля Мукачева. Щоб потрапити в табір, треба написати конкурсну роботу. Теми конкурсних робіт – це, наприклад, «Я і моя родинна реліквія». Потрібно знайти в себе вдома родинну реліквію. Це може бути бабусин рушник, дідів годинник. І друга тема, яку ми, мабуть, запропонуємо цього року, – це буде тема пам’ятників про мир та примирення.
– Пані Ленчовська, Ви розповіли про посібники, які створені для того, щоб вивчати тему зокрема Голокосту. Працюють міжнародні табори. Які результати цієї роботи на практиці?
За ці 10 років відбулися досить значні зміни у знаннях учнів про Голокост
– Проекти, про які ми говорили, – це проекти неформальної освіти. Проекти, які роблять громадські організації, українські й міжнародні. Я можу сказати, що з 2002 року за ці 10 років відбулися досить значні зміни у знаннях учнів про Голокост. Було проведено досить багато семінарів і освітніх заходів, в яких вчителі отримали нові матеріали, новий підхід, і часто це просто цікаві матеріали, з якими цікаво працювати. І вони їх використовують на уроках. Наприклад, є питання, яке стосується серії Голокосту, є один урок обов’язковий предмет «Історія України» і один урок у темі «Всесвітньої історії». Тобто це мінімум, який повинні знати українські школярі при отриманні атестату зрілості про Голокост.