Рівне – На тлі новин про те, як українських заробітчан експлуатують на олімпійському будівництві в Сочі, рівнянин Василь Завада – за фахом менеджер і програміст – розповідає, як після розчарування у пошуках роботи в Україні спробував заробітчанського хліба в російському Адлері. У розмові з кореспондентом Радіо Свобода пан Завада розповів, що власну справу – орендовану крамницю – довелося закрити через, як каже, наступ великого бізнесу.
«З’явилися великі супермаркети, які почали задавлювати. Малий бізнес пішов. Дуже мало залишилося людей, які працювали ще в 2008 році. Потім життя змусило», – розповідає 30-річний Василь.
Життя змусило фахового програміста виконувати некваліфіковану роботу. Тим часом у Василевої дружини завершилася декретна відпустка. Заробітки довелося шукати інтенсивніше.
– Спочатку попрацював будівельником у нашій області. Розцінки там взагалі смішні. Купа посередників. Якщо будівельнику платили за роботу 30 гривень, то держава закривала ту ж саму роботу по 100 гривень. Причому схема роботи дуже проста: перший місяць платять сто відсотків, другий місяць дають аванс – приблизно половину від заробленої суми, а на третій місяць кажуть «до побачення», і зарплати ви вже не побачите.
– Це так у нас, в Україні. Але спробували у Росії?
– У Росії практично ситуація така ж сама, що і в нас. Якщо туди їхати, треба знати конкретно, куди їдеш, а так, навмання… Причому головна фішка – обманюють так звані «свої». Якщо росіяни платять, то наші посередники – так звані «прораби» – мало того, що мають собі непоганий відсоток від того, що будівельник заробляє сам, вони можуть ще, так би мовити, «кинути» на гроші, і – якби лиш додому доїхати…
– Як Ви домовлялися потрапити туди на роботу?
– Це Адлер був. По знайомству. Хлопці подзвонили, що робота є, можна непогано заробити. Поїхали. Дорога – 1200 гривень в один бік. Але, як з’ясувалося, простіше їхати з пересадками – це втричі дешевше – через Крим. Паромом, потім автобусом. Замість тисячі двісті виходить чотириста.
– Що доводилося виконувати?
– Адлер – курортне місто. Будували житлові будинки. Азербайджанці будують моноліти, бетонні роботи. Узбеки, казахи роблять чорнову роботу, українці – переважно оздоблювальну – фасади, внутрішні роботи, облицювання, шпаклювання, монтаж гіпсокартону.
– Це був великий будинок?
– Шестиповерховий. Це був об’єкт під олімпійську програму, тому що в людей викупили будинки, щоб побудувати олімпійські об’єкти. І щоб дати їм житло – спочатку будували шестиповерховий будинок, потім, коли я був, почали заливати фундамент дванадцятиповерхового будинку і ще 2 під’їзди десятиповерхових.
– А знали, який господар?
– У принципі, виходець з України, він із Закарпаття. Точніше, його мати поїхала туди ще в 90-х роках. Він там заснувався. На всі заощадження, можливо, трохи обманом, зробив цей об’єкт.
– Скільки Ви там пробули?
– Я особисто – два місяці.
– Чому так? Часто затримуються досить надовго.
– Так. В основному затримуються надовго. Навіть виїжджають... Реєстрація потрібна обов’язково в Росії. Потрібно платити за реєстрацію і мати дозвіл на роботу. Але на практиці відсотків 90 працюють без реєстрації і дозволу на роботу.
– І Ви так само?
– Так. Коли приїжджає міграційна служба, починаються так звані облави, бігаємо, як сайгаки, по горах, ховаємося від міграційної служби.
– Що обіцяли і що заплатили?
– У принципі, розцінки досить непогані. У нас вийшло так, що головний замовник розрахувався, а гроші йшли через прораба. Прораб на свій розсуд розподілив ці гроші не так, як домовлялися спочатку. Загалом беруть 10-20 відсотків від заробітку працівника, а він вирішив 10-20 відсотків, навпаки, віддати, а 80 собі привласнити. Ситуація була така, що простіше зібрати речі й звідти поїхати, ніж чекати з моря погоди, хоча море там недалеко.
Можна заробляти до тисячі доларів. Але це курортне місто, рівень цін не той, і виходить більше на харчування. Ми як приїхали, не було місць у вагончиках, і ми змушені були орендувати квартиру. Нас було шестеро. Сто доларів з людини за проживання за місяць. Якщо взяти: тисяча доларів – заробіток, відняти сто доларів за оренду квартири, плюс доларів чотириста потрібно заплатити за їжу. Картопля була десь долар кілограм, хліб дорожчий. Цигарки – практично те ж, що і в нас.
– Але Ви залишили роботу досить швидко. З цим це пов’язано?
– Коли люди досить довго в одному казанку варяться, виникають конфлікти. Українці живуть там дуже недружно. Азербайджанці, узбеки гуртуються, а українці – «моя хата скраю», самі по собі, шукають, де «увірвати», один одного обманюють. Мені ця атмосфера не до душі.
– Додому вдалося привезти якусь суму?
– Вийшло те ж саме, що заробив – на дорогу, два місяці прожив в Адлері, на море сходив – і все. Ось такі заробітки.
– Зараз робота є?
– Зараз немає. Звертався по багатьох оголошеннях, у мене дві вищих освіти, але зараз вони нічого не дають.
– Не збираєтеся знов кудись виїхати?
– Думаю, що немає сенсу за кордон їхати, та й у нас на будівництво, якщо чесно, не збираюся взагалі. Надто багато опіків від тієї роботи – сенсу немає, тільки здоров’я гробиш – і все.
«З’явилися великі супермаркети, які почали задавлювати. Малий бізнес пішов. Дуже мало залишилося людей, які працювали ще в 2008 році. Потім життя змусило», – розповідає 30-річний Василь.
Життя змусило фахового програміста виконувати некваліфіковану роботу. Тим часом у Василевої дружини завершилася декретна відпустка. Заробітки довелося шукати інтенсивніше.
Схема роботи дуже проста: перший місяць платять сто відсотків, другий місяць дають аванс – приблизно половину від заробленої суми, а на третій місяць кажуть «до побачення»
– Спочатку попрацював будівельником у нашій області. Розцінки там взагалі смішні. Купа посередників. Якщо будівельнику платили за роботу 30 гривень, то держава закривала ту ж саму роботу по 100 гривень. Причому схема роботи дуже проста: перший місяць платять сто відсотків, другий місяць дають аванс – приблизно половину від заробленої суми, а на третій місяць кажуть «до побачення», і зарплати ви вже не побачите.
– Це так у нас, в Україні. Але спробували у Росії?
Головна фішка – обманюють так звані «свої». Якщо росіяни платять, то наші посередники можуть ще «кинути» на гроші
– У Росії практично ситуація така ж сама, що і в нас. Якщо туди їхати, треба знати конкретно, куди їдеш, а так, навмання… Причому головна фішка – обманюють так звані «свої». Якщо росіяни платять, то наші посередники – так звані «прораби» – мало того, що мають собі непоганий відсоток від того, що будівельник заробляє сам, вони можуть ще, так би мовити, «кинути» на гроші, і – якби лиш додому доїхати…
– Як Ви домовлялися потрапити туди на роботу?
– Це Адлер був. По знайомству. Хлопці подзвонили, що робота є, можна непогано заробити. Поїхали. Дорога – 1200 гривень в один бік. Але, як з’ясувалося, простіше їхати з пересадками – це втричі дешевше – через Крим. Паромом, потім автобусом. Замість тисячі двісті виходить чотириста.
– Що доводилося виконувати?
– Адлер – курортне місто. Будували житлові будинки. Азербайджанці будують моноліти, бетонні роботи. Узбеки, казахи роблять чорнову роботу, українці – переважно оздоблювальну – фасади, внутрішні роботи, облицювання, шпаклювання, монтаж гіпсокартону.
– Це був великий будинок?
– Шестиповерховий. Це був об’єкт під олімпійську програму, тому що в людей викупили будинки, щоб побудувати олімпійські об’єкти. І щоб дати їм житло – спочатку будували шестиповерховий будинок, потім, коли я був, почали заливати фундамент дванадцятиповерхового будинку і ще 2 під’їзди десятиповерхових.
– А знали, який господар?
– У принципі, виходець з України, він із Закарпаття. Точніше, його мати поїхала туди ще в 90-х роках. Він там заснувався. На всі заощадження, можливо, трохи обманом, зробив цей об’єкт.
– Скільки Ви там пробули?
– Я особисто – два місяці.
– Чому так? Часто затримуються досить надовго.
– Так. В основному затримуються надовго. Навіть виїжджають... Реєстрація потрібна обов’язково в Росії. Потрібно платити за реєстрацію і мати дозвіл на роботу. Але на практиці відсотків 90 працюють без реєстрації і дозволу на роботу.
– І Ви так само?
– Так. Коли приїжджає міграційна служба, починаються так звані облави, бігаємо, як сайгаки, по горах, ховаємося від міграційної служби.
– Що обіцяли і що заплатили?
Головний замовник розрахувався, а прораб на свій розсуд розподілив ці гроші не так, як домовлялися. Він вирішив 10-20 відсотків віддати, а 80 собі привласнити
– У принципі, розцінки досить непогані. У нас вийшло так, що головний замовник розрахувався, а гроші йшли через прораба. Прораб на свій розсуд розподілив ці гроші не так, як домовлялися спочатку. Загалом беруть 10-20 відсотків від заробітку працівника, а він вирішив 10-20 відсотків, навпаки, віддати, а 80 собі привласнити. Ситуація була така, що простіше зібрати речі й звідти поїхати, ніж чекати з моря погоди, хоча море там недалеко.
Можна заробляти до тисячі доларів. Але це курортне місто, рівень цін не той, і виходить більше на харчування. Ми як приїхали, не було місць у вагончиках, і ми змушені були орендувати квартиру. Нас було шестеро. Сто доларів з людини за проживання за місяць. Якщо взяти: тисяча доларів – заробіток, відняти сто доларів за оренду квартири, плюс доларів чотириста потрібно заплатити за їжу. Картопля була десь долар кілограм, хліб дорожчий. Цигарки – практично те ж, що і в нас.
– Але Ви залишили роботу досить швидко. З цим це пов’язано?
Українці живуть там дуже недружно. Азербайджанці, узбеки гуртуються, а українці – «моя хата скраю»
– Коли люди досить довго в одному казанку варяться, виникають конфлікти. Українці живуть там дуже недружно. Азербайджанці, узбеки гуртуються, а українці – «моя хата скраю», самі по собі, шукають, де «увірвати», один одного обманюють. Мені ця атмосфера не до душі.
– Додому вдалося привезти якусь суму?
– Вийшло те ж саме, що заробив – на дорогу, два місяці прожив в Адлері, на море сходив – і все. Ось такі заробітки.
– Зараз робота є?
– Зараз немає. Звертався по багатьох оголошеннях, у мене дві вищих освіти, але зараз вони нічого не дають.
– Не збираєтеся знов кудись виїхати?
– Думаю, що немає сенсу за кордон їхати, та й у нас на будівництво, якщо чесно, не збираюся взагалі. Надто багато опіків від тієї роботи – сенсу немає, тільки здоров’я гробиш – і все.