Марія Підлужна
(Для проекту «Сандармох», рубрика: «Пишуть студенти»)
Помолимось за тих, що у розлуці
Помруть, відірвані від рідних хат,
Помолимось за тих, що у розпуці
Вночі гризуть жаль у невимовній муці,
За тих, кого веде на страту кат.
Над ними, Господи, в небесній тверді
Простри свої долоні милосердні.
Юрій Клен
Українська історія – це історія подолання. Український народ був і є дуже терплячий. І це, мабуть, та його найслабша риса, на яку тиснуть ті, хто прагне лише влади, збагачення та наживи. Цим користувалася й владна компартійна верхівка Радянського Союзу.
Масові репресії, що здійснювалися в СРСР у 1930-1950 роки, а потім у значно менших масштабах, але все ж продовжувалися аж до самого розпаду імперії, залишили темний слід в історії України та Радянського Союзу загалом.
Карали усіх, хто здавався «контрреволюційним елементом» чи міг таким стати, усіх «інакомислячих», усіх, хто, спочатку міг скласти конкуренцію «великому Сталінові», а потім усіх, хто багато знав про нього самого та про його методи.
Сотні тисяч життів було забрано, мільйони понівечено через «ідеологію», за якою ховалася брехня, страх та зневага до народу. «Радянська влада», ота «радянська держава», про яку говорив академік Кримський, що вона нагороджує всіх рівно й однаково, справді таки ставилася до всіх однаково – до табору потрапляли усі: герої революції, ідеологи Компартії, міністри, робітники, селяни, злодії і вбивці. Причому кулю у потилицю за вироком «трійки» найчастіше отримували не кримінальні, а «політичні злочинці».
Сталінська чистка інтелекту нації
Найтрагічнішою сторінкою історії України стало знищення радянською владою цілого покоління української інтелігенції, що увійшло в історію під назвою «розстріляне відродження». Відродження – тому що українські митці навіть за умов замовчування та заборони створили твори, гідні світового визнання. Чому ж розстріляне, зрозуміло.
Впродовж десятиліть витавровувалися із літературно-мистецького спадку українців імена велетнів духу. З точністю досконалого механізму гігантська кремлівська м’ясорубка перемелювала у криваве місиво тисячі людей, які втілювали в собі дух, розум, сумління українського народу. Від найвидатніших і до найнепомітніших. Від геніальних творців, людей політичної акції, філософів, письменників, учених зі світовим ім’ям і визнаною славою і до найпоміркованіших і пасивних хуторян, позбавлених будь-яких претензій, політичних або соціальних. Однаково, чи це були представники старшої генерації, що склалася і проявила себе ще до революції, чи навпаки, представники молодшої, навіть наймолодшої генерації, народжені вже за революції. Всеукраїнська інтелігенція, в цілому її обсязі, не залежно від віку, соціального походження, поглядів, того або іншого ставлення до «совєцкої влади», була приречена на згубу.
Постановою Політбюро ЦК ВКП(б) П 51/94 від 2 липня 1937 року «Про антирадянські елементи» було наказано взяти на облік усіх в’язнів і куркулів, які поверталися з місць відбуття покарань чи заслання, з метою виявлення і знищення найбільш ворожих із них. Кожна республіка, область, район отримала визначені ліміти на розстріли і ув’язнення.
Не оминула ця доля і в’язнів Соловецьких островів (перший концентраційний табір СРСР). Вважається, що оскільки велику кількість людей на островах складно поховати (ґрунт там для цього малопридатний), в’язнів мали вивозити етапами на материк і там знищувати.
Довгий час про долю 1116 в’язнів, яких вивезли з Соловків у жовтні 1937 року, нічого не знали. Думали, що може їх затопили у Білому морі. Проте в липні 1997 року у лісовому урочищі Сандармох поблизу міста Медвежогірськ експедиція пітерського та московського «Меморіалів» на чолі з Юрієм Дмитрієвим віднайшла таємні поховання жертв масових політичних репресій 1937 року. Всього на площі 10 гектарів було знайдено 236 братських могил. Це відкриття одразу стало в історії України поряд із такими символами таємних злочинів сталінського режиму як Биківня, Бабин Яр, Вінницькі Сади, Замарстинів...
Сандармох для України – це символ геноциду української еліти, а для чекістів, для НКВС це лише одне з місць виконання вироків.
Знаєш про Сандармох – знаєш головне про радянську владу
«1937-й був роком, коли «революція почала пожирати своїх дітей», – сказала письменниця Оксана Забужко. І щоб пояснити цю тезу, людині, яка взагалі не знає історії СРСР, достатньо буде лише сказати, що за 5 днів до «відзначення 20-ї річниці «Великої Жовтневої соціалістичної революції», в урочищі Сандармох було убито 1111 представників 400 націй (п’ять вироків було невиконано, бо один в’язень помер, а чотирьох етаповано в інші місця.)
Виникає аналогія з масовими жертвоприношеннями «на честь свята» в інків. Кат, такий собі капітан Матвєєв, власноруч із пістолета за чотири дні розстріляв у потилицю 1111 душ. Серед тих убитих були люди, які б своїми відкриттями та творчістю збагатили б не лише національні скарбниці, а й дух усього людства.
Серед розстріляних у Сандармосі загинув і цвіт української інтелігенції. Їхні імена і долі утаємничували, про них мовчали, їхні доробки на не одне десятиріччя ніби канули в лету. Але тепер ми знаємо про них. Наша національна пам’ять збагачена, а гордість за незламних духом переповнює серця.
Їхні кістки 60 літ беззвучно волали...
Микола Куліш – український письменник, драматург, режисер, громадський діяч, газетяр і редактор, освітянин, педагог. Воював на фронтах Першої світової. Тридцять років із прожитих ним 45 був літератором. Автор п’єс «97», «Комуна в степах», комедії-фарсу «Хулій Хурина», «Зона». Творчі вершини митця – п’єси «Народний Малахій» і «Мина Мазайло»; тема цих творів – облудність ідеалів комуністичної революції, національне пристосуванство і фальш міщанського середовища. У 1930-х написав «Маклену Грасу», «Прощай, село», «Вічний бунт» та інші п’єси. Більшість його творів поставлено на сцені театру «Березіль» Леся Курбаса. Розстріляний 3 листопада 1937-го...
У ту саму ніч, коли було страчено Миколу Куліша, дістав кулю і Микола Хам – уродженець Галичини. До арешту він був науковим співробітником Південного інституту молочного господарства в Харкові. У «Партії москвофілів» перебував ще в дорадянський час. Згодом, у середині 1920-х, був депутатом польського сейму. У 1930-му приїхав до УСРР, був активістом Міжнародної організації допомоги борцям революції. Репресований, запроторений на Соловки. А там у 1937-му несудовий орган ухвалив: Хама розстріляти.
У тих же списках Сандармоху були: відомий не лише Україні, але і світові письменник Євген Плужник, світлий романтик Валер’ян Підмогильний і філософ Валер’ян Поліщук, вдумливий і мудрий Олекса Слісаренко та романтичний Мирослав Гірчан, зболений за рідним краєм Григорій Епік. Тут, у сандармоських могильниках лежать селянин Порфир Желізняк, механік Тарас Кириленко і профспілковий діяч Яків Шкеров, агроном Дмитро Григорович, технік Борис Древаль і ще, і ще, і ще… Лише за те, що прагнули бути не більшовицькими яничарами, а українцями.
Відтепер ми знаємо, відтепер це знає світ – виконавцем цієї акції став капітан НКВС, комуніст Михайло Матвєєв. Із його архівної справи і стало відомо все про трагедію в урочищі Сандармох, криваві сліди якої впродовж багатьох літ намагалися замести вбивці.
Історія карає за безпам’ятство
«І третина моря зробилася кров’ю» – чи й не про ті страшні ночі соловецької трагедії сказано у Біблії в об’явленні святого Іоана Богослова. А світ ще майже 6 десятиліть нічого не знав про Сандармох, а ті, хто знали – мовчали, бо вони були убивцями. Не знала й Україна за «що її Господь карав». Покоління жили у безпам’ятстсві, а більшість із тих, хто можуть вже знати – відмахуються: не треба, мовляв, чіпати кісток минулого.
Та жити у безпам’ятстві – прирікати себе на нові біди. Страшно за долю багатостраждальної української землі. Знаю, ніколи ми не зберемо всіх, розсіяних по світах українців, розтерзаних, спалених живцем, скошених кулями. Але з нами має бути пам’ять як свідок на суді історії, пам’ять нашої нації.
Скорботне слово пам’яті
Страшний шлях соловецького етапу насправді завершився аж 27 жовтня 1997 року, коли в Сандармосі з ініціативи Санкт-Петербурзького «Меморіалу» уперше було проведено День пам’яті жертв політичних репресій. У них узяли участь і українці. Євген Сверстюк привіз дубового хреста роботи Миколи Малишка з написом «Убієнним синам України», Іван Драч сказав скорботне слово, кобзар Микола Литвин співав загиблим рідних пісень, священик УАПЦ Павло Бохняк справив панахиду. Були там і Лариса Крушельницька, чия родина лежала у землі урочища Сандармох. Служба безпеки України, Інститут української археографії та джерелознавства НАН України видали три томи документів «Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії».
Україні відкрилася ще одна чорна сторінка її історії. Жертви Сандармоху, жертви сталінізму дочекалися правди про їхню загибель і, мабуть, заспокоєння своїх душ.
Марія Підлужна – студентка 1-го курсу юридичного факультету КНУ імені Шевченка.
