Київ – Завершилися зйомки фільму «Поводир або Квіти мають очі» режисера Олеся Саніна. На вихід цієї стрічки чекають вже понад п’ять років, але робота над нею розпочалася лише рік тому. Тим часом «Поводир» – не єдиний очікуваний український фільм, що з’явиться цього року. Критики відзначають, що сьогодні вітчизняний кінематограф прогресує, а картин, розрахованих на широкий прокат, стає більше.
Про фільм «Поводир або Квіти мають очі» режисера Олеся Саніна говорили вже давно – ще з 2006 року. Однак знімати його почали лише торік, а роботу над зйомками завершили нещодавно.
Стрічка розповідає про події тридцятих років в УРСР, зокрема, про розстріл українських кобзарів під Харковом. Головні герої фільму – десятирічний американський хлопчик та сліпий кобзар. Хлопчик потрапляє до України разом із батьком, що рятується від економічної кризи в США. Внаслідок політичних інтриг батька вбивають, і хлопчик лишається сам. Йому допомагає незрячий бандурист. Разом вони подорожують Україною і на власні очі спостерігають примус, злидні, голод і страждання, що відбуваються навколо. Сам режисер говорити про фільм до прем’єри відмовляється, але перед зйомками розповідав, що «Поводир або Квіти мають очі» – стрічка про надію, завдяки якій люди здатні витримувати поневіряння.
Один із акторів у картині, кобзар Тарас Компаніченко переконує, що ця стрічка – це те, чого потребує український глядач сьогодні.
«Йдеться про те, що коли давати суспільству вектори, що ведуть його догори, то люди піднімаються. Якщо давати вектори опускання, то й люди будуть опускатися. Сподівання на цей фільм дуже великі», – каже він.
Досі в Україні стільки не знімали
Після виходу торік стрічки «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» деякі кінокритики заявили про початок відродження українського кінематографу. Кажуть, досі в Україні стільки не знімали. «Поводир або Квіти мають очі», що з’явиться на екранах у серпні нинішнього року, може підтвердити такі оптимістичні висновки.
Також одним із найочікуваніших фільмів цього року називають художню стрічку «Параджанов» Олени Фетісової, яку знімають у копродукції із французьким телеканалом Arte France Cinema. Вже в лютому на екранах з’явиться трагікомедія «Звичайна справа» режисера Валентина Васяновича, яку відзначили на Одеському кінофестивалі. А навесні у прокат вийде стрічка «Іван Сила» – екранізація книжки Олександра Гавроша про циркового силача Івана Фірцака – реальної історичної постаті, вихідця із Закарпаття.
Користь ідеології?
«Іван Сила» привернув до себе увагу, по-перше, тим, що став першим дитячим фільмом, який профінансувала держава, а, по-друге, тим, що взагалі став першим помітним дитячим українським фільмом за тривалий час. Саме тому режисера фільму Віктора Андрієнка реакція дитячої аудиторії цікавить найбільше. «Моя справа – зробити все, що можливо, і чекаю, що скаже глядач. Ані міністерство, ані критики, а саме маленький глядач», – каже він.
Ольга Сумська, виконавиця однієї з ролей, вірить у те, що фільм буде успішним. Вона переконана, що в ньому є те, чого бракує сучасному кінематографу – правильної ідеології.
«Ми забули, що у кіно має бути закладена ідея виховання молоді. Зараз знімають стрічки, які нічого не несуть дітям, молодому поколінню. І саме тут, в цьому сюжеті, закладена величезна ідеологічна сила. Ми хочемо показати українського героя, про якого на сьогоднішній день вже й не згадують», – розповідає Ольга Сумська.
Окрім українського прокату, «Івана Силу» також планують запропонувати для участі в конкурсній програмі на Канському кінофестивалі.
Погані фільми – податок кінематографу
Режисер Мирослав Слабошпицький, що торік став переможцем на Міжнародному фестивалі в Локарно, наголошує, що українцям, так само, як і людям в інших країнах, потрібен різноманітний кінематограф.
«Дуже добре, що зараз запускається різне кіно. Хай будуть виходити погані фільми – це податок кінематографу. Це закон переходу кількості в якість. В кіно працює тільки він», – вважає режисер.
Мирослав Слабошпицький також зазначає, що нині з’являється більше фільмів, розрахованих на широкий прокат.
«Наприклад, «Звичайна справа» Васяновича. Це трагікомедія, трохи схожа на фільми Кустуріци, але ній є український колорит. Не в тому розумінні, що там вишиванки, гопак чи оселедці. Це сучасність. Але вона українська саме за ментальністю. Там український, урбаністичний погляд на світ. І в цьому розумінні вона перебуває в контексті української сучасної культури, не архаїчної», – розповідає він.
Якщо художник пише фарбами, то кінематографіст – грошима
Чи є солідний бюджет гарантією успіху для фільму? Мирослав Слабошпицький вважає, що доля фільму залежить від коштів, виділених на нього. Адже, за його словами, якщо художник пише фарбами, то кінематографіст пише грошима. З іншого боку, існує артхаусне кіно, дешеве і успішне. Уся справа в тому, наскільки добре режисер співвідносить своє завдання із своїм бюджетом, каже Слабошпицький.
Нарікати на те, що українська влада сьогодні ігнорує український кінематограф, важко. Той же фільм «Звичайна справа», бюджет якого складає 6 мільйонів гривень, держава профінансувала на 90 відсотків. Новий фільм Мирослава Слабошпицького «Плем’я», що має бюджет 16 мільйонів гривень – наполовину. А найдорожчим проектом для держави цього року став «Поводир» Олеся Саніна. Бюджет фільму становить 12 мільйонів доларів. Державний внесок склав трохи більше 16 мільйонів гривень.
Про фільм «Поводир або Квіти мають очі» режисера Олеся Саніна говорили вже давно – ще з 2006 року. Однак знімати його почали лише торік, а роботу над зйомками завершили нещодавно.
Стрічка розповідає про події тридцятих років в УРСР, зокрема, про розстріл українських кобзарів під Харковом. Головні герої фільму – десятирічний американський хлопчик та сліпий кобзар. Хлопчик потрапляє до України разом із батьком, що рятується від економічної кризи в США. Внаслідок політичних інтриг батька вбивають, і хлопчик лишається сам. Йому допомагає незрячий бандурист. Разом вони подорожують Україною і на власні очі спостерігають примус, злидні, голод і страждання, що відбуваються навколо. Сам режисер говорити про фільм до прем’єри відмовляється, але перед зйомками розповідав, що «Поводир або Квіти мають очі» – стрічка про надію, завдяки якій люди здатні витримувати поневіряння.
Один із акторів у картині, кобзар Тарас Компаніченко переконує, що ця стрічка – це те, чого потребує український глядач сьогодні.
«Йдеться про те, що коли давати суспільству вектори, що ведуть його догори, то люди піднімаються. Якщо давати вектори опускання, то й люди будуть опускатися. Сподівання на цей фільм дуже великі», – каже він.
Досі в Україні стільки не знімали
Після виходу торік стрічки «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» деякі кінокритики заявили про початок відродження українського кінематографу. Кажуть, досі в Україні стільки не знімали. «Поводир або Квіти мають очі», що з’явиться на екранах у серпні нинішнього року, може підтвердити такі оптимістичні висновки.
Також одним із найочікуваніших фільмів цього року називають художню стрічку «Параджанов» Олени Фетісової, яку знімають у копродукції із французьким телеканалом Arte France Cinema. Вже в лютому на екранах з’явиться трагікомедія «Звичайна справа» режисера Валентина Васяновича, яку відзначили на Одеському кінофестивалі. А навесні у прокат вийде стрічка «Іван Сила» – екранізація книжки Олександра Гавроша про циркового силача Івана Фірцака – реальної історичної постаті, вихідця із Закарпаття.
Користь ідеології?
«Іван Сила» привернув до себе увагу, по-перше, тим, що став першим дитячим фільмом, який профінансувала держава, а, по-друге, тим, що взагалі став першим помітним дитячим українським фільмом за тривалий час. Саме тому режисера фільму Віктора Андрієнка реакція дитячої аудиторії цікавить найбільше. «Моя справа – зробити все, що можливо, і чекаю, що скаже глядач. Ані міністерство, ані критики, а саме маленький глядач», – каже він.
Ольга Сумська, виконавиця однієї з ролей, вірить у те, що фільм буде успішним. Вона переконана, що в ньому є те, чого бракує сучасному кінематографу – правильної ідеології.
«Ми забули, що у кіно має бути закладена ідея виховання молоді. Зараз знімають стрічки, які нічого не несуть дітям, молодому поколінню. І саме тут, в цьому сюжеті, закладена величезна ідеологічна сила. Ми хочемо показати українського героя, про якого на сьогоднішній день вже й не згадують», – розповідає Ольга Сумська.
Окрім українського прокату, «Івана Силу» також планують запропонувати для участі в конкурсній програмі на Канському кінофестивалі.
Погані фільми – податок кінематографу
Режисер Мирослав Слабошпицький, що торік став переможцем на Міжнародному фестивалі в Локарно, наголошує, що українцям, так само, як і людям в інших країнах, потрібен різноманітний кінематограф.
«Дуже добре, що зараз запускається різне кіно. Хай будуть виходити погані фільми – це податок кінематографу. Це закон переходу кількості в якість. В кіно працює тільки він», – вважає режисер.
Мирослав Слабошпицький також зазначає, що нині з’являється більше фільмів, розрахованих на широкий прокат.
«Наприклад, «Звичайна справа» Васяновича. Це трагікомедія, трохи схожа на фільми Кустуріци, але ній є український колорит. Не в тому розумінні, що там вишиванки, гопак чи оселедці. Це сучасність. Але вона українська саме за ментальністю. Там український, урбаністичний погляд на світ. І в цьому розумінні вона перебуває в контексті української сучасної культури, не архаїчної», – розповідає він.
Якщо художник пише фарбами, то кінематографіст – грошима
Чи є солідний бюджет гарантією успіху для фільму? Мирослав Слабошпицький вважає, що доля фільму залежить від коштів, виділених на нього. Адже, за його словами, якщо художник пише фарбами, то кінематографіст пише грошима. З іншого боку, існує артхаусне кіно, дешеве і успішне. Уся справа в тому, наскільки добре режисер співвідносить своє завдання із своїм бюджетом, каже Слабошпицький.
Нарікати на те, що українська влада сьогодні ігнорує український кінематограф, важко. Той же фільм «Звичайна справа», бюджет якого складає 6 мільйонів гривень, держава профінансувала на 90 відсотків. Новий фільм Мирослава Слабошпицького «Плем’я», що має бюджет 16 мільйонів гривень – наполовину. А найдорожчим проектом для держави цього року став «Поводир» Олеся Саніна. Бюджет фільму становить 12 мільйонів доларів. Державний внесок склав трохи більше 16 мільйонів гривень.