Рівне – Керівники польського визвольного руху задовго до повстання 1863 року задекларували відстоювання рівноправності Русі-України з Польщею та Литвою, символом чого стало приєднання до повстанського герба Архангела Михаїла. Однак, на відміну від попереднього, Листопадового повстання 1830–31 років, широкої підтримки серед народних мас – як польських, так і українських – повстанці не мали.
Запеклий бій, що відбувся біля волинської Михайлівки (нині Боремель) між російськими військами генерала Рідігера та польськими повстанцями під проводом генерала Дверницького, ще під час першого польського повстання в 1831 році, надовго запам’ятався як селянам, так і власникові тутешнього маєтку Францішку Чацькому – родичу Тадеуша Чацького. Вже тоді за зв'язки з повстанцями маєток Чацького був конфіскований і переданий «до казни», а селяни, які їх підтримали, зазнали серйозних утисків з боку царського уряду. Коли ж 8 травня 1863 року нова хвиля опору докотилася до України, населення здебільшого стояло осторонь, незважаючи на привабливість постулатів, проголошених у повстанській «Золотій грамоті до сільського народу». Українці частково піддалися на пропаганду російської влади щодо того, що повстання відображає інтереси лише польської сторони, розповідає завсекторe Рівненського обласного краєзнавчого музею Валентина Даниличева.
Проте ідею польської вольності підтримали як російські демократи, так і частина патріотично налаштованих українців. Вихованець російського кадетського корпусу, полтавець Андрій Потебня служив у Шлісельбурзькому полку піхоти Королівства Польського і став символом участі українців у повстанні. Потебня створив організацію російських офіцерів Польщі. Він був переконаний у тому, що свобода Польщі прискорить визволення його батьківщини, України. У 1862 році він вчинив замах на царського намісника – це була помста за страту колег-офіцерів, зокрема українця-харків’янина Сливицького. Андрій Потебня загинув у битві під Пісковою Скалою пліч-о-пліч з побратимами-повстанцями, із косою в руках. Про нього та ще про чотирьох українців, які стали героями польського повстання 1863 року, – про волинян Миколу Кушнірука та Микиту Рибачка, козаків Митрофана Подгалузіна й Захарченка – йдеться в матеріалах фотовиставки під назвою «Вільні з вільними: 1863-й і Україна», підготовленої Варшавським музеєм історії Польщі. Виставка до недавнього часу експонувалася в Рівненському міжнародному економіко-гуманітарному університеті імені Степана Дем’янчука.
Фрагмент 1
Фрагмент 2
Серед повстанців опинилася й така знакова постать, як волинянин, викладач рівненської чоловічої гімназії Мар’ян Дубецький, котрий обійняв посаду секретаря Відділу Русі Національного уряду. Як розповіла Валентина Даниличева, під час Другої Речі Посполитої на будинку кураторіуму у Рівному була розміщена меморіальна дошка для вшанування його пам’яті. «Повстання, в умовах уже польської держави – другої Речі Посполитої, було відзначене у 1933 році. На фотографії є делегація польських відомих діячів, у тому числі воєводи Волинського, в тому числі разом сфотографовані з учасником того повстання – людиною літньою. Зустріч, очевидно, відбулася в будинку кураторіуму шкільного волинського округу, який містився саме в будинку сучасного краєзнавчого музею», – розповідає історик.
«За нашу і вашу свободу!»
На території правобережної України діяли Бердичівський, Києво-Радомисльський, Житомирський та Заславсько-Мінківецький полки, а також кінний полк Едмунда Ружицького. «Пісня русинська часто підносилась над шеренгами, мова русинська звучала в таборі повстанців, а найулюбленішого командира називали «батько», – писав про ці загони польський історик і письменник Францішек Равіта-Гавронський у 1903 році. Однак у селищі Соловіївка повстанський загін, що складався з польських та українських студентів, атакували місцеві селяни.
Доктор філософії, проректор Національного університету «Острозька академія» Петро Кралюк простежує кілька зв’язків польського повстання з подальшим розвитком українських земель. Науковець вважає, що 1863 рік став точкою відліку, після якої розвиток української нації відбувався дещо інакше, ніж у першій половині 19-го століття. Незадовго після польського повстання був виданий Валуєвський циркуляр, який значно обмежував функціонування української мови. «Частково це пов’язувалося з тим, що, мовляв, українці могли стати союзниками поляків у боротьбі проти царизму», – зазначає дослідник.
На міжнародній науковій конференції щодо аспектів українсько-польського пограниччя, проведеної минулої осені в Житомирі та Рівному, йшлося і про те, як у деяких українських селах повстанців зустрічали з хлібом-сіллю, але місцевий люд був пасивним у реальній підтримці їхньої боротьби. Водночас аналіз причин такої пасивності вже на початку 20-го століття призвів до утворення серед польських інтелігентів течії так званих хлопоманів, розповідає Петро Кралюк. Хлопомани були представлені переважно польською шляхтою. Серед них засновник потужної школи в українській історіографії Володимир Антонович, учнем якого був Михайло Грушевський, відомий громадський, культурний діяч, батько відомого українського поета Максима Рильського – Тадей Рильський. «Саме ці люди, відійшовши від польської культури, прилучившись до українців, вважали, що треба, щоб польська шляхта повернулася до українців, щоб творилася українська еліта (тут можна пригадати і В’ячеслава Липинського, який теж, будучи польським шляхтичем, долучився до українського руху). Поява цієї когорти хлопоманів – різних людей з різними позиціями – була реакцією на події 1863 року. Це теж, звичайно, породжувало певну конфронтацію з поляками, але, з іншого боку, вело до того, що український рух почав усамостійнюватися, формуватися як окрема одиниця», – розповідає Петро Кралюк.
Після поразки повстання притулком для багатьох непокірних стала Галичина, яка була частиною австрійської імперії. Чимало повстанців спочили на Личаківському цвинтарі Львова.
У Рівненському державному архіві зберігається колекція документів відомого польського історика Якуба Гофмана, котрий був тісно пов’язаний з діяльністю рівненського шкільного кураторіуму Волинського округу. Документи засвідчують утворення партизанських загонів під Радивиловим та на Київщині, а також заходи, які здійснювала імперія щодо їхнього придушення та подальшого розшуку й переслідування непокірних. Однак, назагал тема польського визвольного руху замовчувалася як у часи Російської імперії, так і в радянський час, через те в Україні мало досліджена і майже не висвітлюється донині.