В Україні дедалі більше говорять про небезпеку втягування держави до так званого Митного союзу. Це переважно політичний проект, коли під прикриттям економічної фразеології поступово зводитиметься нанівець суверенітет країн-учасниць, коли зовнішня торгівля і внутрішня промислова і фінансова політика контролюватимуться Кремлем, який, до речі, й не приховує, що ніякого рівноправ’я там не очікується, все буде вирішувати Російська Федерація, маючи в керівних органах цього наднаціонального утворення 57% голосів. А це означає, що на Білорусь, Казахстан і Україну (в разі її вступу) припадатиме аж 43%. Себто вони завжди перебуватимуть у меншості, навіть якщо об’єднають свої голоси. Ніякого права вето не передбачено…
Отже, всі найважливіші (та й дрібні) питання одноосібно вирішуватимуться однією державою. Для порівняння: в Європейському Союзі, у тих керівних органах, де береться до уваги економічний потенціал, такий мотор європейської економіки, як Федеративна Республіка Німеччина, має тільки 12% голосів.
Москва матиме можливість контролювати кордони Білорусі, Казахстану і України (адже це й митні кордони) і розпоряджатися митними надходженнями до їхніх бюджетів. Це перший крок до повторення ситуації 1922–23 років, коли внаслідок аналогічних економічно-адміністративних зусиль Москви формально суверенні радянські республіки втратили свій суверенітет.
СССР-2 відрізнятиметься від СССР-1 лише тим, що якщо перший ніс таку-сяку відповідальність за рівень життя на підлеглих територіях, то другий ніякої відповідальності за це на себе не бере. Його мета – максимально використати всі природні, економічні і людські ресурси своїх сусідів заради розв’язання власних проблем. Щодо останнього: нещодавно на конференції в російському місті Ростові-на-Дону функціонер правлячої партії «Єдина Росія» пан Брєдіхін публічно заявив, що в разі вступу України до Митного союзу доцільно буде переселити до Сибіру 6–7 мільйонів українців (він наголосив, що бажано із західних регіонів), щоб вони там стали демографічним бар’єром проти китайської експансії.
Власне, важко не зрозуміти, що на Україну в цій відновленій імперії нічого доброго не чекає. Однак чогось про Українську державу у публічному дискурсі сьогодні йдеться найменше. Ледь не всі політологи, аналітики, політики, журналісти наввипередки гадають, чи вигідно буде вступати до Митного союзу олігархам України, з чого випливає, що виключно від них залежить доля нації і держави. Основні сподівання покладаються на те, що олігархам таки буде невигідно і це врятує Україну. Отже, жити Україні як суверенній державі чи припинити своє існування, визначатиметься бухгалтерськими калькуляціями в олігархічних офісах.
Хитка основа
Якщо державна незалежність і суверенітет України повністю в руках найбільших бізнесменів, що мають зиск від оборудок із Росією, якщо думка 46 мільйонів українців є малозначущою (власне, в нинішніх реальних умовах нею можна легко зманіпулювати, а як не вийде – сфальсифікувати), якщо на 22-му році самостійності не створено громадських сил, що могли б вирішальним чином вплинути на це доленосне питання, то справи є надзвичайно кепські. А раптом олігархи дійдуть думки, що російські енергоресурси для них важливіші, ніж європейські перспективи, то бути Україні знову Малоросійською губернією?
І то дуже показово, що майже ніхто в цьому контексті нічого не каже про настрої інших верств населення, лише про олігархів. Схоже на те, що саме їм належить вся повнота влади в Україні, всупереч запевнянням Конституції, що джерелом влади є народ. Показово й те, що практично ніхто не розраховує на український патріотизм олігархів, насправді розуміючи це як прагнення олігархів зберегти і збільшити свої статки, незалежно від кольору державних прапорів. Йдеться саме про специфічний патріотизм кишені, гаманця і банківського рахунку. А Україна є лише заручницею цих бізнесових інтересів.
То що ж збудовано в Україні за ці роки? Суспільство, в якому демократія, державність і суверенітет не мають ніякого захисту і ніяких гарантій? Чи не означає це цілковитий крах і банкрутство тих, хто називав себе демократичними і патріотичними силами? Чомусь опозиція аж ніяк не бажає публічно проаналізувати свої дії, що призвели до такого невтішного стану, і шукати ефективні методи подолання загрозливих тенденцій…
Провал опозиції пояснюється тим, що насправді це значною мірою псевдоопозиція, політична імітація. Значна частина її діячів – це люди, які захопили чужу суспільну нішу, симулюючи патріотизм, водночас надуживаючи, наприклад, депутатськими можливостями виключно у власних егоїстичних інтересах. Якби нація знала, що патріотичного проводу не існує, вона б висунула новий зі своєї товщі. Але ж її постійно заколисували націонал-симулянти у вишиванках, що вміють так гарно цитувати Тараса Шевченка і виголошувати зворушливі промови, що не заважає їм політично зраджувати Україну, як це зробив Віктор Ющенко на виборах 2010 року. Ці діячі вправно симулюють «справжню українську інтелігенцію», «моральну совість нації», час від часу виступаючи на Заході з безвідповідальними заявами щодо ситуації в Україні, причому їхні прогнози незмінно і показово провалюються, що аж ніяк не зменшує їхній гідний кращого застосування ентузіазм.
Але за всіх обставин навіть недосконала опозиція істотно відрізняється від одверто неототалітарно-проросійської Партії регіонів з антиконституційними та напівкримінальними методами здобуття та утримання влади і перерозподілу власності в країні. Опозиція хоча б напряму залежить від патріотично налаштованих виборців і змушена зважати на них.
Солодкоголосі сирени українських катастроф
Крім політичної опозиції, значну відповідальність за національну неуспішність має взяти на себе та частина української інтелігенції, яку можна назвати рейтинговою. Це люди, які постійно виступають на телебаченні, радіо, в газетах та інтернеті, повчаючи націю, як їй жити. Найбільш яскраво ця частина інтелігенції проявила себе під час виборів 2010 року, запам’ятавшись катастрофічними (за результатами) закликами до «війни на два фронти»: проти Тимошенко і проти Януковича, хоча реально то була гра на користь одного з кандидатів. Але й сьогодні ця публіка не змінила алгоритму своїх публічних виступів, що мають цілком провокативний характер.
Адже Віктор Янукович має чималий (20 чи 25-відсотковий) «ядерно-залізобетонний електорат», який завжди його підтримує, незважаючи ні на що. А «ядерний» патріотичний електорат постійно розмивається і деморалізується ідеологами «противсіхства», що об’єктивно спрацьовує на увічнення режиму Партії регіонів. Ці ідеологи піарять свою позицію як високоморальну, насправді ж вона огидно аморальна і антиукраїнська. Їхні заклики до відмови від вибору між більшим і меншим злом призвели до перемоги максимально можливого зла. Це якесь історичне прокляття української інтелігенції (недаремно Євген Маланюк уважав малоросійство саме інтелігентською, а не народною хворобою) – говорити про високі ідеали, а вести націю до руїни. Сьогодні ця публіка знов, як на початку ХХ століття, закликає націю наступати на ті ж самі граблі.
Це якийсь комплекс Винниченка, який зробив геть усе (керуючись власними ілюзіями, що набули в нього міцності догм), щоб залишити Україну без війська, а потім у «Відродженні нації» проникливо розповідав про «недосконалість» української нації. Нація не краща і не гірша від інших, а ідейно-політичний провід справді гнилий. До речі, ті, зразка 1917 року промови Винниченка навіть стилістично до болю нагадують виступи лідерів «противсіхства»: «Замиготіли в очах червоні жупани, кунтуші. Запахло димом гармат, свіжою кров’ю, гнилим трупом. Не своєї нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба армії, а знищення всяких постійних армій». І ще: «Чим же захиститися нам? Що поставити проти ворожого штика? Розуміється, є гарячі голови – перш усього кидається відповідь: проти ваших штиків ми поставимо наші штики. Тільки військо, тільки багнети врятують бідну неньку Україну. Ах, та проклята віра в багнети! Яка та поверхнева думка! Не своєї армії нам треба – а знищення всякої постійної армії взагалі!»
Як це схоже на вправляння в риториці ідейних лідерів «противсіхства» в 2010 році. Але найстрашніше, що згубний вірус «противсіхства» їм удалося прищепити українському загалу, і це навіть на виборах 2015 року (якщо Україна до них доживе) не провіщає нічого оптимістичного…
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Отже, всі найважливіші (та й дрібні) питання одноосібно вирішуватимуться однією державою. Для порівняння: в Європейському Союзі, у тих керівних органах, де береться до уваги економічний потенціал, такий мотор європейської економіки, як Федеративна Республіка Німеччина, має тільки 12% голосів.
Москва матиме можливість контролювати кордони Білорусі, Казахстану і України (адже це й митні кордони) і розпоряджатися митними надходженнями до їхніх бюджетів. Це перший крок до повторення ситуації 1922–23 років, коли внаслідок аналогічних економічно-адміністративних зусиль Москви формально суверенні радянські республіки втратили свій суверенітет.
СССР-2 відрізнятиметься від СССР-1 лише тим, що якщо перший ніс таку-сяку відповідальність за рівень життя на підлеглих територіях, то другий ніякої відповідальності за це на себе не бере. Його мета – максимально використати всі природні, економічні і людські ресурси своїх сусідів заради розв’язання власних проблем. Щодо останнього: нещодавно на конференції в російському місті Ростові-на-Дону функціонер правлячої партії «Єдина Росія» пан Брєдіхін публічно заявив, що в разі вступу України до Митного союзу доцільно буде переселити до Сибіру 6–7 мільйонів українців (він наголосив, що бажано із західних регіонів), щоб вони там стали демографічним бар’єром проти китайської експансії.
Власне, важко не зрозуміти, що на Україну в цій відновленій імперії нічого доброго не чекає. Однак чогось про Українську державу у публічному дискурсі сьогодні йдеться найменше. Ледь не всі політологи, аналітики, політики, журналісти наввипередки гадають, чи вигідно буде вступати до Митного союзу олігархам України, з чого випливає, що виключно від них залежить доля нації і держави. Основні сподівання покладаються на те, що олігархам таки буде невигідно і це врятує Україну. Отже, жити Україні як суверенній державі чи припинити своє існування, визначатиметься бухгалтерськими калькуляціями в олігархічних офісах.
Хитка основа
Якщо державна незалежність і суверенітет України повністю в руках найбільших бізнесменів, що мають зиск від оборудок із Росією, якщо думка 46 мільйонів українців є малозначущою (власне, в нинішніх реальних умовах нею можна легко зманіпулювати, а як не вийде – сфальсифікувати), якщо на 22-му році самостійності не створено громадських сил, що могли б вирішальним чином вплинути на це доленосне питання, то справи є надзвичайно кепські. А раптом олігархи дійдуть думки, що російські енергоресурси для них важливіші, ніж європейські перспективи, то бути Україні знову Малоросійською губернією?
І то дуже показово, що майже ніхто в цьому контексті нічого не каже про настрої інших верств населення, лише про олігархів. Схоже на те, що саме їм належить вся повнота влади в Україні, всупереч запевнянням Конституції, що джерелом влади є народ. Показово й те, що практично ніхто не розраховує на український патріотизм олігархів, насправді розуміючи це як прагнення олігархів зберегти і збільшити свої статки, незалежно від кольору державних прапорів. Йдеться саме про специфічний патріотизм кишені, гаманця і банківського рахунку. А Україна є лише заручницею цих бізнесових інтересів.
То що ж збудовано в Україні за ці роки? Суспільство, в якому демократія, державність і суверенітет не мають ніякого захисту і ніяких гарантій? Чи не означає це цілковитий крах і банкрутство тих, хто називав себе демократичними і патріотичними силами? Чомусь опозиція аж ніяк не бажає публічно проаналізувати свої дії, що призвели до такого невтішного стану, і шукати ефективні методи подолання загрозливих тенденцій…
Провал опозиції пояснюється тим, що насправді це значною мірою псевдоопозиція, політична імітація. Значна частина її діячів – це люди, які захопили чужу суспільну нішу, симулюючи патріотизм, водночас надуживаючи, наприклад, депутатськими можливостями виключно у власних егоїстичних інтересах. Якби нація знала, що патріотичного проводу не існує, вона б висунула новий зі своєї товщі. Але ж її постійно заколисували націонал-симулянти у вишиванках, що вміють так гарно цитувати Тараса Шевченка і виголошувати зворушливі промови, що не заважає їм політично зраджувати Україну, як це зробив Віктор Ющенко на виборах 2010 року. Ці діячі вправно симулюють «справжню українську інтелігенцію», «моральну совість нації», час від часу виступаючи на Заході з безвідповідальними заявами щодо ситуації в Україні, причому їхні прогнози незмінно і показово провалюються, що аж ніяк не зменшує їхній гідний кращого застосування ентузіазм.
Але за всіх обставин навіть недосконала опозиція істотно відрізняється від одверто неототалітарно-проросійської Партії регіонів з антиконституційними та напівкримінальними методами здобуття та утримання влади і перерозподілу власності в країні. Опозиція хоча б напряму залежить від патріотично налаштованих виборців і змушена зважати на них.
Солодкоголосі сирени українських катастроф
Крім політичної опозиції, значну відповідальність за національну неуспішність має взяти на себе та частина української інтелігенції, яку можна назвати рейтинговою. Це люди, які постійно виступають на телебаченні, радіо, в газетах та інтернеті, повчаючи націю, як їй жити. Найбільш яскраво ця частина інтелігенції проявила себе під час виборів 2010 року, запам’ятавшись катастрофічними (за результатами) закликами до «війни на два фронти»: проти Тимошенко і проти Януковича, хоча реально то була гра на користь одного з кандидатів. Але й сьогодні ця публіка не змінила алгоритму своїх публічних виступів, що мають цілком провокативний характер.
Адже Віктор Янукович має чималий (20 чи 25-відсотковий) «ядерно-залізобетонний електорат», який завжди його підтримує, незважаючи ні на що. А «ядерний» патріотичний електорат постійно розмивається і деморалізується ідеологами «противсіхства», що об’єктивно спрацьовує на увічнення режиму Партії регіонів. Ці ідеологи піарять свою позицію як високоморальну, насправді ж вона огидно аморальна і антиукраїнська. Їхні заклики до відмови від вибору між більшим і меншим злом призвели до перемоги максимально можливого зла. Це якесь історичне прокляття української інтелігенції (недаремно Євген Маланюк уважав малоросійство саме інтелігентською, а не народною хворобою) – говорити про високі ідеали, а вести націю до руїни. Сьогодні ця публіка знов, як на початку ХХ століття, закликає націю наступати на ті ж самі граблі.
Це якийсь комплекс Винниченка, який зробив геть усе (керуючись власними ілюзіями, що набули в нього міцності догм), щоб залишити Україну без війська, а потім у «Відродженні нації» проникливо розповідав про «недосконалість» української нації. Нація не краща і не гірша від інших, а ідейно-політичний провід справді гнилий. До речі, ті, зразка 1917 року промови Винниченка навіть стилістично до болю нагадують виступи лідерів «противсіхства»: «Замиготіли в очах червоні жупани, кунтуші. Запахло димом гармат, свіжою кров’ю, гнилим трупом. Не своєї нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба армії, а знищення всяких постійних армій». І ще: «Чим же захиститися нам? Що поставити проти ворожого штика? Розуміється, є гарячі голови – перш усього кидається відповідь: проти ваших штиків ми поставимо наші штики. Тільки військо, тільки багнети врятують бідну неньку Україну. Ах, та проклята віра в багнети! Яка та поверхнева думка! Не своєї армії нам треба – а знищення всякої постійної армії взагалі!»
Як це схоже на вправляння в риториці ідейних лідерів «противсіхства» в 2010 році. Але найстрашніше, що згубний вірус «противсіхства» їм удалося прищепити українському загалу, і це навіть на виборах 2015 року (якщо Україна до них доживе) не провіщає нічого оптимістичного…
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода