Рівне – Здібності, закладені природою в дітях, отримують поштовх для розвитку насамперед завдяки наполегливості й самовідданості батьків. Цей зв’язок простежується на прикладі багатьох рівненських родин, які, незважаючи на зміну зовнішніх обставин (територія нинішньої області лише за минуле століття належала трьом іншим державам – Речі Посполитій, Російській імперії та Радянському Союзу) зберегли й розвинули родинні традиції і таланти.
Характер викладача-історика Національного університету водного господарства і природокористування Олега Поровчука формувався у складних обставинах. Він втратив батька у червні 41-го, коли йому було півроку. Гната Поровчука, «сина куркуля», який не спромігся сплатити непомірні податки, розстріляли енкаведисти разом з іншими в’язнями Дубенської тюрми.
Як розповідає Олег Поровчук, батько був звичайним сільським хлопцем, любив читати, займався городиною, дуже любив вирощувати помідори. А що в Поровчуків було велике господарство, то й усі діти звикли до селянської роботи. Працездатність і батьківська любов до землі передалися й Олегові. Його мама, Ольга Поровчук, більше від усього бажала синові ліпшої долі.
У сімейному архіві збереглося відео, де жінка розповідає про свої побоювання і синові життєві університети. Зокрема, про те, як іще зі школи уважно приглядалася до синового товариства й заохочувала дружбу з доброзичливими дітьми, а від «недобрих» застерігала. Як переживала під час його спортивних занять та служби в армії.
Олег Поровчук виявився вдячним сином. Про те, що він нащадок «ворога народу», дізнався лише під час служби. Мав за це чимало неприємностей у житті, а проте ні словом матері не дорікнув.
Самопожертва батьків – шлях до успіху дітей
Коли Олег Поровчук, якого могли не прийняти до українських радянських вишів, успішно склав іспити і вступив на історичний факультет Московського університету, гадав, що батьки не підтримають його у цьому.
Але, як розповідала Ольга Поровчук, вирішальне слово взяв вітчим, котрий був чуйною людиною. «Грошей у нас не було, а його син навчався у Львові на економічному. То він сказав мені: «Ми будемо сидіти за юшкою, а його вивчимо, бо люди скажуть, що свого вивчив, а твого – ні», – розповідала Ольга Поровчук. Її немає вже понад 10 років, однак у сімейному архіві зберігається відео, де жінка ділилася не лише спогадами про нелегку долю, а й радістю – з того, що і син, і два онуки виросли уважними і чуйними. Мабуть, тому, що змалку привчала їх не лише до фізичної роботи, а й до праці над собою. «Як подивлюся, в людей які діти, то мої діти – золото», – раділа жінка.
Нині Олег Поровчук намагається зробити все, щоб пам’ять про батька та інших розстріляних в’язнів Дубенської тюрми була увічнена належним чином. Як історик він досліджує минуле рідної Волині та проблеми українського державотворення.
Талант, помножений на працю
Розвиток вроджених талантів через мистецтво, а ще працездатність та приклад батьків – цей рецепт успішного виховання взяли на озброєння для своїх дітей музиканти Ольга і Наталя Пасічники. Рецепт не новий, підтверджений кількома поколіннями їхньої родини. Найпершим стимулом для формування особистостей самих сестер стала музика.
«Вона своїм прикладом змушувала мене робити те ж саме. Я не могла пережити, що її віддали без мене до музичної школи, і вона щось робитиме без мене. Тож коли мені було три-чотири роки, мене мама була змушена відправити до тієї ж учительки, в якої навчалася моя сестра», – каже Наталя Пасічник-Джонсон.
Окрім сприяння розвитку природних музичних здібностей дочок, математики за фахом Ігор і Ядвіга Пасічники подавали їм уроки толерантності й здорового патріотизму. Зокрема, віддали дітей до української школи, хоча поряд із будинком була розташована спеціалізована школа з російською та англійською мовами викладання.
Три рідних мови Ніколіни та Назара
Нині одна з сестер мешкає у Варшаві, інша – у Стокгольмі. Наталчина дочка Ніколіна та Ольжин син Назар від народження вивчали три мови – батьків, країн, у яких народилися і мешкають, і мову музики. Першим подібний експеримент поставили на Ніколіні, розповідає дідусь, ректор Національного університету «Острозька академія» Ігор Пасічник. Ніколіна змалку розмовляла з українськими родичами українською, зі шведськими – шведською, і це давалося їй по-природному легко, розповідає дідусь, і водночас зауважує: «У Швеції зовсім інше ставлення до бажання людини вивчати рідну мову. Моя онука, єдина на всю школу, написала заяву, що вона хоче вивчати мову своєї мами – українську. І для неї спеціально найняли вчителя. Я знаю, що онука знає українську мову й літературу не гірше, ніж би вона навчалася тут у школі».
Двоюрідного братика Ніколіни – Назара Плиску – виховують за тією ж схемою. Він знає і співає польський та український гімни, колядки, пісні, вивчає традиції двох народів. «Я думаю, що знання двох мов допомагає йому відмінно вчитися. Навчання дуже легко давалося Ніколіні і дається Назару. Експеримент на моїх онуках показує, що це позитивно впливає на їхню креативність», – міркує Ігор Пасічник.
Окрім кількох мов, Ніколіну й Назара в житті щодня супроводжує музика. Ніколіна з успіхом закінчила студії з фортепіано в Королівській музичній школі Стокгольма. Назар з п’ятирічного віку дружить зі скрипкою. І від народження – з музикою, розповідає мама, Ольга Пасічник. Від перших місяців життя син був поряд із мамою на репетиціях і концертах, знає увесь її багатий репертуар. «З Юрою (чоловіком – мистецтвознавцем Юрієм Плискою – ред.) вони завжди сидять у залі на дуже багатьох концертах. Слухає він уважно. Навіть здивував нас своїм вибором, коли сказав, що на свій день народження хотів би запросити дітей з групи дитсадка або в театр, або на концерт. Не як звичайно – на якусь забаву. Він нас цим приємно здивував, і ми дійсно всіх запросили на концерт», – ділиться Ольга.
Музика, котра лунає з репродукторів ФМ-станцій – також елемент виховання, переконана Наталя Пасічник. У даному випадку пропозиція слухачам породжує не лише їхнє прагнення слухати відомі мелодії, а й порівняння себе з героєм тієї чи іншої музичної картинки. Але як протистояти зомбуванню низькопробною музикою? Наталя Пасічник переконана – лише за допомогою музичної освіти, навчання гри на інструментах.
«Я запитую себе: а як же людям, які не мають цього? Якби я була міністром освіти, я б ввела це як обов’язковий предмет на рівні з математикою, англійською та українською мовами», – зауважує Наталя Пасічник.
Характер викладача-історика Національного університету водного господарства і природокористування Олега Поровчука формувався у складних обставинах. Він втратив батька у червні 41-го, коли йому було півроку. Гната Поровчука, «сина куркуля», який не спромігся сплатити непомірні податки, розстріляли енкаведисти разом з іншими в’язнями Дубенської тюрми.
Як розповідає Олег Поровчук, батько був звичайним сільським хлопцем, любив читати, займався городиною, дуже любив вирощувати помідори. А що в Поровчуків було велике господарство, то й усі діти звикли до селянської роботи. Працездатність і батьківська любов до землі передалися й Олегові. Його мама, Ольга Поровчук, більше від усього бажала синові ліпшої долі.
У сімейному архіві збереглося відео, де жінка розповідає про свої побоювання і синові життєві університети. Зокрема, про те, як іще зі школи уважно приглядалася до синового товариства й заохочувала дружбу з доброзичливими дітьми, а від «недобрих» застерігала. Як переживала під час його спортивних занять та служби в армії.
Олег Поровчук виявився вдячним сином. Про те, що він нащадок «ворога народу», дізнався лише під час служби. Мав за це чимало неприємностей у житті, а проте ні словом матері не дорікнув.
Самопожертва батьків – шлях до успіху дітей
Коли Олег Поровчук, якого могли не прийняти до українських радянських вишів, успішно склав іспити і вступив на історичний факультет Московського університету, гадав, що батьки не підтримають його у цьому.
Але, як розповідала Ольга Поровчук, вирішальне слово взяв вітчим, котрий був чуйною людиною. «Грошей у нас не було, а його син навчався у Львові на економічному. То він сказав мені: «Ми будемо сидіти за юшкою, а його вивчимо, бо люди скажуть, що свого вивчив, а твого – ні», – розповідала Ольга Поровчук. Її немає вже понад 10 років, однак у сімейному архіві зберігається відео, де жінка ділилася не лише спогадами про нелегку долю, а й радістю – з того, що і син, і два онуки виросли уважними і чуйними. Мабуть, тому, що змалку привчала їх не лише до фізичної роботи, а й до праці над собою. «Як подивлюся, в людей які діти, то мої діти – золото», – раділа жінка.
Нині Олег Поровчук намагається зробити все, щоб пам’ять про батька та інших розстріляних в’язнів Дубенської тюрми була увічнена належним чином. Як історик він досліджує минуле рідної Волині та проблеми українського державотворення.
Талант, помножений на працю
Розвиток вроджених талантів через мистецтво, а ще працездатність та приклад батьків – цей рецепт успішного виховання взяли на озброєння для своїх дітей музиканти Ольга і Наталя Пасічники. Рецепт не новий, підтверджений кількома поколіннями їхньої родини. Найпершим стимулом для формування особистостей самих сестер стала музика.
Музиканти Ольга і Наталя Пасічники
Солістка Варшавської камерної опери Ольга Пасічник вперше сіла за фортепіано у три з половиною роки, розповідає її сестра, Наталя Пасічник-Джонсон. Старша сестра стала для Наталі стимулом у навчанні музиці.«Вона своїм прикладом змушувала мене робити те ж саме. Я не могла пережити, що її віддали без мене до музичної школи, і вона щось робитиме без мене. Тож коли мені було три-чотири роки, мене мама була змушена відправити до тієї ж учительки, в якої навчалася моя сестра», – каже Наталя Пасічник-Джонсон.
Окрім сприяння розвитку природних музичних здібностей дочок, математики за фахом Ігор і Ядвіга Пасічники подавали їм уроки толерантності й здорового патріотизму. Зокрема, віддали дітей до української школи, хоча поряд із будинком була розташована спеціалізована школа з російською та англійською мовами викладання.
Три рідних мови Ніколіни та Назара
Нині одна з сестер мешкає у Варшаві, інша – у Стокгольмі. Наталчина дочка Ніколіна та Ольжин син Назар від народження вивчали три мови – батьків, країн, у яких народилися і мешкають, і мову музики. Першим подібний експеримент поставили на Ніколіні, розповідає дідусь, ректор Національного університету «Острозька академія» Ігор Пасічник. Ніколіна змалку розмовляла з українськими родичами українською, зі шведськими – шведською, і це давалося їй по-природному легко, розповідає дідусь, і водночас зауважує: «У Швеції зовсім інше ставлення до бажання людини вивчати рідну мову. Моя онука, єдина на всю школу, написала заяву, що вона хоче вивчати мову своєї мами – українську. І для неї спеціально найняли вчителя. Я знаю, що онука знає українську мову й літературу не гірше, ніж би вона навчалася тут у школі».
Двоюрідного братика Ніколіни – Назара Плиску – виховують за тією ж схемою. Він знає і співає польський та український гімни, колядки, пісні, вивчає традиції двох народів. «Я думаю, що знання двох мов допомагає йому відмінно вчитися. Навчання дуже легко давалося Ніколіні і дається Назару. Експеримент на моїх онуках показує, що це позитивно впливає на їхню креативність», – міркує Ігор Пасічник.
Окрім кількох мов, Ніколіну й Назара в житті щодня супроводжує музика. Ніколіна з успіхом закінчила студії з фортепіано в Королівській музичній школі Стокгольма. Назар з п’ятирічного віку дружить зі скрипкою. І від народження – з музикою, розповідає мама, Ольга Пасічник. Від перших місяців життя син був поряд із мамою на репетиціях і концертах, знає увесь її багатий репертуар. «З Юрою (чоловіком – мистецтвознавцем Юрієм Плискою – ред.) вони завжди сидять у залі на дуже багатьох концертах. Слухає він уважно. Навіть здивував нас своїм вибором, коли сказав, що на свій день народження хотів би запросити дітей з групи дитсадка або в театр, або на концерт. Не як звичайно – на якусь забаву. Він нас цим приємно здивував, і ми дійсно всіх запросили на концерт», – ділиться Ольга.
Музика, котра лунає з репродукторів ФМ-станцій – також елемент виховання, переконана Наталя Пасічник. У даному випадку пропозиція слухачам породжує не лише їхнє прагнення слухати відомі мелодії, а й порівняння себе з героєм тієї чи іншої музичної картинки. Але як протистояти зомбуванню низькопробною музикою? Наталя Пасічник переконана – лише за допомогою музичної освіти, навчання гри на інструментах.
«Я запитую себе: а як же людям, які не мають цього? Якби я була міністром освіти, я б ввела це як обов’язковий предмет на рівні з математикою, англійською та українською мовами», – зауважує Наталя Пасічник.