Зміна партійної належності в парламенті не є суто українським явищем, але ніде воно не відбувається так масштабно і відкрито. Чи потрібно встановити юридичну відповідальність депутатів перед своїми виборцями? Чому це не було зроблено у розвинутих демократичних країнах? Про це Радіо Свобода розпитувало у відомого політичного експерта, колишнього президента і виконавчого директора дослідницького центру Freedom House («Дім Свободи») Адріяна Каратницького.
– Пане Каратницький, де є межа між правом депутата змінити свою політичну думку і його відповідальністю перед виборцями та тієї політичної партії, на платформі якої він пройшов у парламент?
– Мені здається, що в системах, де є мажоритарні округи і кандидат обирається не лише на підставі реноме чи позиції своєї партії, а саме з його власних, особистих якостей, то я думаю, в таких системах це може бути етично правильно, якщо основою такого переходу є зміна політичного курсу партії або зміна цінностей чи світогляду самого депутата. На майбутніх виборах він буде зобов’язаний звітуватись перед своїми виборцями. І, мабуть, це є головна форма стримання такого переходу, особливо якщо цей перехід вважається виборцями або цинічним, або немотивованим гідними і раціональними мотивами.
– Українські депутати наводять приклади інших країн Німеччини, Чехії, коли депутати або голосують не відповідно до рішення своєї партії, або, фактично, виходять із лав цієї партії, або їх вилучають із лав цієї партії. Вони говорять про те, що це є нормальний і демократичний процес, посилаються на досвід інших країн, кажуть про те, що українська демократія також визріває до стану європейських демократій.
– Я думаю, що такі переходи і такі зміни поглядів не є унікальні, і вони відбуваються постійно, а партійна дисципліна не є настільки стійкою, що може це стримати. Основна форма стримання – це відкликання депутатів через петиції, особливо в одномандатних системах. Мені здається, що саме партії не повинні мати право вимагати такої поведінки від одномандатників. У таких обставинах депутати можуть мати право голосувати по своїх поглядах. Але якщо вони вписуються до партійного списку, мені здається, що там можуть бути втілені (і повинні бути втілені) більш дисципліновані голосування.
І як не парадоксально, це означає, що, ймовірно, ті, що аргументують, що партійна дисципліна повинна бути дотримана, мабуть, ті люди тоді не можуть сперечатись з ідеєю «кнопкодавів», бо вони все ж таки втілюють рішення, ухвалені більшістю і голосують від імені партії.
У Нью-Йорку, наприклад, в сенаті штату Нью-Йорк цього року більшість було обрано, 33 сенаторів прийшло з Демократичної парії, 28 із Республіканської. Але п’ять сенаторів-демократів стали незалежним блоком і стали голосувати спільно з республіканською більшістю. Таким чином вони зберегли головування сенату в руках республіканського сенатора.
Через два роки головування сенату перейде в руки незалежного демократа, котрий був обраний у лавах Демократичної партії. Мені здається, що це, очевидно, обурює деяких громадян, котрі голосували у великій більшості за демократичних кандидатів.
Але вони матимуть нагоду у двох формах: або відкликання через петицію, при набранні певної кількості голосів, змусити зробити нові вибори по цих мажоритарних сенатських округах, або вони зможуть дочекатись наступних виборів і тоді виявити своє бачення, чи ці сенатори порушили їхню волю і покарати їх саме таким способом.
Не можна сказати, що це є унікальне. Але в такому масштабі, як це відбувається в Україні, і настільки, як це відбувається в Україні, свідчить не про те, що це є демократія. Очевидно, не можна сказати, що це не є демократичний принцип, але масштабність цього показує, що, з одного боку, тут можуть діяти інші фактори. Або фактори тиску, або фактори корупції, або ймовірно, що це є ще вияв неудосконаленості формування політичних партій.
В Україні, як ми в більшості бачимо, політичні партії мають досить змінні світоглядні позиції. Коли вони в опозиції, вони популістські і прямують більше, я б сказав, по лівій стороні політичного спектру, а коли вони при владі, вони підтримують центристські або навіть, я б сказав, більш ліберальні, економічні позиції і позиції антипопулістські з огляду на їхні обов’язки справитись зі складними бюджетними і економічними обставинами.
– Чому, на Вашу думку, закони більшості європейських та інших демократичних країн не встановлюють пряму відповідальність депутата перед своїми виборцями законодавчо? Чому це питання залишається у сфері моральної відповідальності?
– Перш за все, тому що воно не є масштабним. Є випадки, коли воно має велике значення, але це є більш рідкісна подія. Є дуже мало прикладів у демократичному світі, щоб якась значна група депутатів переходила із однієї фракції до другої. Тому я думаю, що не шукається відповідних законодавчих рішень такої проблеми – проблеми просто не існує.
Люди, коли йдуть у політику, розуміють, що є ротація влади, є зміна сентиментів населення. І тому вони розуміють, що всім серйозним, значним партіям випадає можливість прийти до влади і вони не стають жертвами якогось політичного тиску, чи це податкового, коли тиснуть на їхній бізнес, чи на їхні сім’ї. Тому вони просто спокійно вичікують зміну політичних сентиментів, а не шукають можливості приліпитись до партії, котра є при владі, і змінювати свою політичну належність.
– Пане Каратницький, де є межа між правом депутата змінити свою політичну думку і його відповідальністю перед виборцями та тієї політичної партії, на платформі якої він пройшов у парламент?
– Мені здається, що в системах, де є мажоритарні округи і кандидат обирається не лише на підставі реноме чи позиції своєї партії, а саме з його власних, особистих якостей, то я думаю, в таких системах це може бути етично правильно, якщо основою такого переходу є зміна політичного курсу партії або зміна цінностей чи світогляду самого депутата. На майбутніх виборах він буде зобов’язаний звітуватись перед своїми виборцями. І, мабуть, це є головна форма стримання такого переходу, особливо якщо цей перехід вважається виборцями або цинічним, або немотивованим гідними і раціональними мотивами.
– Українські депутати наводять приклади інших країн Німеччини, Чехії, коли депутати або голосують не відповідно до рішення своєї партії, або, фактично, виходять із лав цієї партії, або їх вилучають із лав цієї партії. Вони говорять про те, що це є нормальний і демократичний процес, посилаються на досвід інших країн, кажуть про те, що українська демократія також визріває до стану європейських демократій.
В Україні можуть діяти фактори тиску, корупції, або це є ще вияв невдосконаленості формування партій
– Я думаю, що такі переходи і такі зміни поглядів не є унікальні, і вони відбуваються постійно, а партійна дисципліна не є настільки стійкою, що може це стримати. Основна форма стримання – це відкликання депутатів через петиції, особливо в одномандатних системах. Мені здається, що саме партії не повинні мати право вимагати такої поведінки від одномандатників. У таких обставинах депутати можуть мати право голосувати по своїх поглядах. Але якщо вони вписуються до партійного списку, мені здається, що там можуть бути втілені (і повинні бути втілені) більш дисципліновані голосування.
І як не парадоксально, це означає, що, ймовірно, ті, що аргументують, що партійна дисципліна повинна бути дотримана, мабуть, ті люди тоді не можуть сперечатись з ідеєю «кнопкодавів», бо вони все ж таки втілюють рішення, ухвалені більшістю і голосують від імені партії.
У Нью-Йорку, наприклад, в сенаті штату Нью-Йорк цього року більшість було обрано, 33 сенаторів прийшло з Демократичної парії, 28 із Республіканської. Але п’ять сенаторів-демократів стали незалежним блоком і стали голосувати спільно з республіканською більшістю. Таким чином вони зберегли головування сенату в руках республіканського сенатора.
Через два роки головування сенату перейде в руки незалежного демократа, котрий був обраний у лавах Демократичної партії. Мені здається, що це, очевидно, обурює деяких громадян, котрі голосували у великій більшості за демократичних кандидатів.
Але вони матимуть нагоду у двох формах: або відкликання через петицію, при набранні певної кількості голосів, змусити зробити нові вибори по цих мажоритарних сенатських округах, або вони зможуть дочекатись наступних виборів і тоді виявити своє бачення, чи ці сенатори порушили їхню волю і покарати їх саме таким способом.
Не можна сказати, що це є унікальне. Але в такому масштабі, як це відбувається в Україні, і настільки, як це відбувається в Україні, свідчить не про те, що це є демократія. Очевидно, не можна сказати, що це не є демократичний принцип, але масштабність цього показує, що, з одного боку, тут можуть діяти інші фактори. Або фактори тиску, або фактори корупції, або ймовірно, що це є ще вияв неудосконаленості формування політичних партій.
В Україні, як ми в більшості бачимо, політичні партії мають досить змінні світоглядні позиції. Коли вони в опозиції, вони популістські і прямують більше, я б сказав, по лівій стороні політичного спектру, а коли вони при владі, вони підтримують центристські або навіть, я б сказав, більш ліберальні, економічні позиції і позиції антипопулістські з огляду на їхні обов’язки справитись зі складними бюджетними і економічними обставинами.
– Чому, на Вашу думку, закони більшості європейських та інших демократичних країн не встановлюють пряму відповідальність депутата перед своїми виборцями законодавчо? Чому це питання залишається у сфері моральної відповідальності?
– Перш за все, тому що воно не є масштабним. Є випадки, коли воно має велике значення, але це є більш рідкісна подія. Є дуже мало прикладів у демократичному світі, щоб якась значна група депутатів переходила із однієї фракції до другої. Тому я думаю, що не шукається відповідних законодавчих рішень такої проблеми – проблеми просто не існує.
Люди, коли йдуть у політику, розуміють, що є ротація влади, є зміна сентиментів населення. І тому вони розуміють, що всім серйозним, значним партіям випадає можливість прийти до влади і вони не стають жертвами якогось політичного тиску, чи це податкового, коли тиснуть на їхній бізнес, чи на їхні сім’ї. Тому вони просто спокійно вичікують зміну політичних сентиментів, а не шукають можливості приліпитись до партії, котра є при владі, і змінювати свою політичну належність.