У Луганську мешкає майже тисяча інвалідів, які пересуваються за допомогою інвалідного візка, 29 дітей-візочників і 180 інвалідів по зору. Для багатьох цих людей прогулянка вулицями Луганська – це справжнє екстремальне випробування.
Напередодні у Луганську презентували нову службу для інвалідів – «Соціальне таксі». До послуг візочників та тих людей, які не можуть самостійно пересуватися, а також інвалідів по зору 1-ї групи – чотири мікроавтобуси, два з яких оснащені спеціальними підйомниками.
Презентуючи нову послугу, заступник мера Луганська Марина Воротнікова сказала, що міська влада розуміє проблеми людей з обмеженими фізичними можливостями і намагається зробити місто зручнішим для них. Проте, одразу виправити всі недоліки минулого, не можливо, каже вона.
«Коли приймали тоді будівлі по ГОСТах, у цих ГОСТах ніде не було сказано, що доступність для інвалідів повинна бути. Неможливо одразу створити скрізь доступність, тому що будівлі практично всі радянського часу», – зазначила Марина Воротнікова.
Нові бордюри вищі, ніж були старі
Втім, проблема не завжди криється лише у радянській забудові. Часто на потреби інвалідів не зважають і сучасні будівельники. Так, при реконструкції вулиці Оборонної (однієї із центральних вулиць Луганська) старі бордюри замінили на нові – удвічі вищі. На це звертає увагу Тетяна Баранцова, директор Луганського обласного центру соціокультурної адаптації молоді з обмеженими фізичними можливостями. Тетяна пересувається на інвалідному візку і таку перешкоду перед магазином їй складно подолати навіть із супроводом.
Із 2010 року на потреби інвалідів зважають менше
Ще один приклад – луганський кінотеатр «Україна». Після нещодавнього ремонту він став недоступним для людей на візках, каже Тетяна Баранцова. Вона, як активний громадський діяч, переконана, що з 2007 року, коли при обласних адміністраціях почали працювати комітети доступності, вдалося багато чого змінити на краще. Але з 2010 року цей рух чомусь по всій Україні пішов на спад. Збоку забудовників і тих, хто їх має контролювати, спостерігається формальність у підходах. Наприклад, зараз дуже часто замість пандусів об’єкти обладнують лише кнопками виклику.
Кілька років просила міську владу збудувати пандус біля свого будинку прикута до інвалідного візка тренер луганських паралімпійців Рима Старостіна. А коли конструкцію (вартістю 150 тисяч гривень!) нарешті спорудили, вона виявилася не придатною.
Люди з обмеженим фізичними можливостями називають чимало й інших проблем – робота, навчання, відсутність спеціалізованого транспорту, не вистачає помічників-волонтерів. Але, як зазначає Тетяна Баранцова, проблема доступності залишається найбільш гострою. Робочі місця для інвалідів, адаптовані навчальні заклади, спеціальний транспорт – все це стає непотрібним, якщо людина самостійно не може навіть вийти з дому.
Напередодні у Луганську презентували нову службу для інвалідів – «Соціальне таксі». До послуг візочників та тих людей, які не можуть самостійно пересуватися, а також інвалідів по зору 1-ї групи – чотири мікроавтобуси, два з яких оснащені спеціальними підйомниками.
Презентуючи нову послугу, заступник мера Луганська Марина Воротнікова сказала, що міська влада розуміє проблеми людей з обмеженими фізичними можливостями і намагається зробити місто зручнішим для них. Проте, одразу виправити всі недоліки минулого, не можливо, каже вона.
Неможливо одразу створити скрізь доступність, тому що будівлі практично всі радянського часуМарина Воротнікова
«Коли приймали тоді будівлі по ГОСТах, у цих ГОСТах ніде не було сказано, що доступність для інвалідів повинна бути. Неможливо одразу створити скрізь доступність, тому що будівлі практично всі радянського часу», – зазначила Марина Воротнікова.
Нові бордюри вищі, ніж були старі
Втім, проблема не завжди криється лише у радянській забудові. Часто на потреби інвалідів не зважають і сучасні будівельники. Так, при реконструкції вулиці Оборонної (однієї із центральних вулиць Луганська) старі бордюри замінили на нові – удвічі вищі. На це звертає увагу Тетяна Баранцова, директор Луганського обласного центру соціокультурної адаптації молоді з обмеженими фізичними можливостями. Тетяна пересувається на інвалідному візку і таку перешкоду перед магазином їй складно подолати навіть із супроводом.
Тетяна Баранцова (праворуч)
«Сам маркет доступний, тому що там не має східців, але під’їхати до нього я не можу, тому що скрізь бордюр, як огорожа, – каже вона. – Не можеш сам переступити, сиди за ґратами! Раніше був 13 сантиметрів. Але коли я туди приїжджаю разом з людиною, яка мені допомагає і бордюр поставили більше ніж 25 сантиметрів, ми не можемо переїхати. Я не можу заїхати навіть за допомогою супроводжуючого»Із 2010 року на потреби інвалідів зважають менше
Ще один приклад – луганський кінотеатр «Україна». Після нещодавнього ремонту він став недоступним для людей на візках, каже Тетяна Баранцова. Вона, як активний громадський діяч, переконана, що з 2007 року, коли при обласних адміністраціях почали працювати комітети доступності, вдалося багато чого змінити на краще. Але з 2010 року цей рух чомусь по всій Україні пішов на спад. Збоку забудовників і тих, хто їх має контролювати, спостерігається формальність у підходах. Наприклад, зараз дуже часто замість пандусів об’єкти обладнують лише кнопками виклику.
Кілька років просила міську владу збудувати пандус біля свого будинку прикута до інвалідного візка тренер луганських паралімпійців Рима Старостіна. А коли конструкцію (вартістю 150 тисяч гривень!) нарешті спорудили, вона виявилася не придатною.
На пандус витратили 150 тисяч гривень, але збудували не вірно, Луганськ, 30 листопада 2012 року
«Я одразу потрапляю на східці, не має місця для розвороту, щоб виїхати на цей пандус», – каже Рима Старостіна.