Київ – Без історичної достовірності, але з суб’єктивною правдою. Так свою автобіографічну книгу «Малюнки по пам’яті або Спогади відсидента» охарактеризував на презентації правозахисник, дисидент і політв’язень радянських часів Семен Глузман. Він наголосив: тема політв’язнів в Україні досі не розкрита.
Місяці життя у тюрмі КДБ у Києві, думки, звуки і світ таборів з обличчями друзів, недосяжним лісом навкруги і гіркотою відібраної молодості пригадує у своїй автобіографічній книзі Семен Глузман. У тюрмі він отримав прізвисько Слава. Так його дехто називає й досі. Цю книгу він починав писати ще 1989 року і написав лише передмову, а вже цього року книга нарешті дійшла до читачів.
«Я відчув, що якщо цього не зроблю, то мені не пробачать мої мертві друзі. Коли я читаю деякі спогади моїх побратимів по ГУЛАГу, то відчуваю, що сидів в іншій країні і в інших таборах», – каже він.
«Я був щасливий, незважаючи на карцери й голодування»
Книга умовно поділена на дві частини: тюремні спогади та есеї, присвячені друзям. У спогадах Семена Глузмана Василь Стус, Сергій Ковальов, Валерій Марченко та багато інших дисидентів представлені не мучениками чи героями, а пересічними людьми, що мали нещастя народитися і жити у країні тоталітарної брехні, але разом з тим і мужньо їй протистояти.
«Мені було дуже важливо залишити свої суб’єктивні спогади про людей, які мене оточували, які вчили мене не дидактикою, а вчили тим, що просто жили поряд. Це були «25-річники», солдати УПА, це були «Лісові брати» з Прибалтики. Це гірка держава і гірка правда, але повірте, я справді тоді був щасливий, незважаючи на карцери і голодування», – переконує автор.
«Семен Глузман застерігає нас»
Називати речі своїми іменами є тим основним рецептом Семена Глузмана, який допоможе уберегти майбутнє і водночас уберегтись від минулого, яке має знатність повертатись бумерангом, каже видавець книги, поет і письменник Дмитро Бураго.
«Це книга-пересторога, бо те, що було недавно, 20–30 років тому, може настати післязавтра чи завтра. Межа між тоталітарним і не тоталітарним співіснуванням людей дуже мала і переступити її дуже легко в ім’я якоїсь ідеї. Семен Глузман застерігає нас від цього, називаючи речі своїми іменами», – каже Бураго.
Одна з перших читачок книги, подруга автора, режисер Алла Заманська називає «Спогади відсидента» забороненою літературою. У цій книзі дуже важливий той аспект, який показує, що людина може протистояти натовпу.
«Коли я почала читати цю книгу, до мене повернулося розуміння, що я читаю заборонену літературу. Вона дійсно заборонена на фоні цього життя, тієї літератури, яка нас оточує. Вона про дивовижний людський досвід, коли одна людина може бути не такою як сотні мільйонів», – ділиться враженнями від прочитаного Заманська.
Питання залишились без відповідей
Роздумам на тему необхідності примирення невинних жертв і їхніх катів та пошуку відповідей на вічні питання «Хто винен?» і «Що робити?» колишній дисидент і правозахисник Семен Глузман відвів чимало місця. Проте відповідей на них, зізнається, знайти так і не зміг.
«Існує багато запитань і менше відповідей. Я це розумію. Але ті запитання, на які немає відповідей, суспільство повинно знати, тому що те, де нема відповіді, може бути проблемою для майбутнього», – наголосив Глузман.
Політв’язнем психіатр Семен Глузман став у 26 років. Його «провина» полягала в тому, що він провів чесну професійну експертизу опального радянського генерала Петра Григоренка – жертви каральної радянської психіатрії. Глузман довів, що Григоренко повністю здоровий, а відтак у психіатричній лікарні утримується незаконно. Принциповість і чесність лікаря коштувала йому 7 років таборів і 3 роки заслання.
Місяці життя у тюрмі КДБ у Києві, думки, звуки і світ таборів з обличчями друзів, недосяжним лісом навкруги і гіркотою відібраної молодості пригадує у своїй автобіографічній книзі Семен Глузман. У тюрмі він отримав прізвисько Слава. Так його дехто називає й досі. Цю книгу він починав писати ще 1989 року і написав лише передмову, а вже цього року книга нарешті дійшла до читачів.
Я відчув, що якщо цього не зроблю, то мені не пробачать мої мертві друзіСемен Глузман
«Я був щасливий, незважаючи на карцери й голодування»
Книга умовно поділена на дві частини: тюремні спогади та есеї, присвячені друзям. У спогадах Семена Глузмана Василь Стус, Сергій Ковальов, Валерій Марченко та багато інших дисидентів представлені не мучениками чи героями, а пересічними людьми, що мали нещастя народитися і жити у країні тоталітарної брехні, але разом з тим і мужньо їй протистояти.
«Мені було дуже важливо залишити свої суб’єктивні спогади про людей, які мене оточували, які вчили мене не дидактикою, а вчили тим, що просто жили поряд. Це були «25-річники», солдати УПА, це були «Лісові брати» з Прибалтики. Це гірка держава і гірка правда, але повірте, я справді тоді був щасливий, незважаючи на карцери і голодування», – переконує автор.
Називати речі своїми іменами є тим основним рецептом Семена Глузмана, який допоможе уберегти майбутнє і водночас уберегтись від минулого, яке має знатність повертатись бумерангом, каже видавець книги, поет і письменник Дмитро Бураго.
Це книга-пересторога, бо те, що було недавно, 20–30 років тому, може настати післязавтра чи завтраДмитро Бураго
Одна з перших читачок книги, подруга автора, режисер Алла Заманська називає «Спогади відсидента» забороненою літературою. У цій книзі дуже важливий той аспект, який показує, що людина може протистояти натовпу.
Коли я почала читати цю книгу, до мене повернулося розуміння, що я читаю заборонену літературуАлла Заманська
Питання залишились без відповідей
Роздумам на тему необхідності примирення невинних жертв і їхніх катів та пошуку відповідей на вічні питання «Хто винен?» і «Що робити?» колишній дисидент і правозахисник Семен Глузман відвів чимало місця. Проте відповідей на них, зізнається, знайти так і не зміг.
«Існує багато запитань і менше відповідей. Я це розумію. Але ті запитання, на які немає відповідей, суспільство повинно знати, тому що те, де нема відповіді, може бути проблемою для майбутнього», – наголосив Глузман.
Політв’язнем психіатр Семен Глузман став у 26 років. Його «провина» полягала в тому, що він провів чесну професійну експертизу опального радянського генерала Петра Григоренка – жертви каральної радянської психіатрії. Глузман довів, що Григоренко повністю здоровий, а відтак у психіатричній лікарні утримується незаконно. Принциповість і чесність лікаря коштувала йому 7 років таборів і 3 роки заслання.