Про нього ходить такий жарт: мовляв, коли він бачить кирилицю, то автоматично починає перекладати. Це вже такий рефлекс: записувати польською те, що читаєш українською.
Поляк, який зробив більше за Міністерство культури України
Уявіть собі людину, яка написала 25 збірок віршів. Важко, правда? Особливо, якщо знати про головну її пристрасть: спорт. А на другому місці – теж не література, бо вільний час вона охочіше проводить біля землі, вирощуючи різні овочі, якими потім узимку хвалиться, пригощаючи: «Це з мого городу!». І цим вона пишається значно більше, ніж полицями написаних книг. Ех, я атеїст, але маю визнати: на небі таки має існувати Бог, який любить Україну, бо тільки він міг подарувати нам такого союзника, такого друга.
Мова йде про польського поета й перекладача Богдана Задуру. Йому вдалося зробити речі, які не під силу різним міністерствам і комісіям: він відкрив полякам нову й сучасну Україну через її літературу, і – головне – йому повірили.
Повірили, бо для Польщі Богдан Задура – постать знакова: автор цілої шафи книжок (всього написав їх десь під сорок), головний редактор найавторитетнішого польського літературного журналу «Творчість», лауреат майже всіх важливих нагород і відзнак, перекладач із багатьох літератур, але найбільше – з української.
«Живий класик», «законодавець мод», «мораль і совість» – приблизно так можна описати його роль у культурі наших сусідів, але обов’язково сюди ж додати ще й звання за «почуття гумору», «безпосередність» та «самоіронію». Олександр Бойченко влучно зауважив, що Задура перекладає «кого треба і кого не треба», тобто всіх: саме Богдан переклав і видав у Польщі книжки Павличка, Андруховича, Махна, Бондаря, Сливинського, Білоцерківець, Жадана, підготував сотні журнальних публікацій сучасної української поезії, саме перекладена ним антологія «Вірші завжди вільні» стала хітом польських книгарень у наш буремний і прекрасний 2004 рік.
Зауважу тільки, що мало бути перекладачем і перекласти якісь книжки, – треба ще їх надрукувати, знайти видавця і зацікавити майбутнього читача. А якщо в книжці буде написано «з української переклав Богдан Задура», то можна з певністю очікувати на прихильне ставлення польської інтелектуальної й культурної еліт, бо це вже своєрідний знак якості. Багато країн – та ж Польща, Німеччина, Франція та інші – створюють цілі культурні інститути за кордоном, щоб підтримувати, в тому числі фінансово, зацікавлення до своєї сучасної культури, дають стипендії перекладачам, виділяють гранти видавцям. В України такого немає і скоро не буде, але в Польщі в нас є свій культурний «інститут» – Богдан Задура. Стратегічно важливий, бо саме через цю державу українські письменники «просочуються» на Захід, саме успіх у Польщі є запорукою зацікавлення й успіху в Німеччині, Британії чи Франції.
Без державних відзнак, зате з читацькою любов’ю
Сам Богдан скромно жартує, що гонорар за переклад має хоча б покрити вартість сигарет, які він викурив, перекладаючи. Україна за таку безкорисливу любов не віддячила йому майже нічим. Тобто він має своїх читачів, дві видані в Україні збірки вибраного – «Поет розмовляє з народом» і «Нічне життя», має навіть престижну літературну нагороду – два роки тому отримав премію фестивалю «Київські лаври», але Українська держава його вперто помічати не хоче. Посольство України у Варшаві «не додумалося» привітати його з 65-річчям, яке він святкував два роки тому, як і не здогадалося зголосити подання на присвоєння йому державної нагороди чи відзнаки.
Літературознавець Ірина Троскот нещодавно бідкалася: Польський інститут у Києві краще організував ювілей свого письменника Януша Корчака, ніж вся Україна – Григорія Сковороди. І додала, що час уже створити й Український інститут у Києві. Повністю з нею погоджуюся, навіть знаю, хто міг би бути його «патроном». Але й ви вже тепер знаєте його ім’я. Це і є нашою щирою йому подякою.
Андрій Любка – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Поляк, який зробив більше за Міністерство культури України
Уявіть собі людину, яка написала 25 збірок віршів. Важко, правда? Особливо, якщо знати про головну її пристрасть: спорт. А на другому місці – теж не література, бо вільний час вона охочіше проводить біля землі, вирощуючи різні овочі, якими потім узимку хвалиться, пригощаючи: «Це з мого городу!». І цим вона пишається значно більше, ніж полицями написаних книг. Ех, я атеїст, але маю визнати: на небі таки має існувати Бог, який любить Україну, бо тільки він міг подарувати нам такого союзника, такого друга.
Мова йде про польського поета й перекладача Богдана Задуру. Йому вдалося зробити речі, які не під силу різним міністерствам і комісіям: він відкрив полякам нову й сучасну Україну через її літературу, і – головне – йому повірили.
Повірили, бо для Польщі Богдан Задура – постать знакова: автор цілої шафи книжок (всього написав їх десь під сорок), головний редактор найавторитетнішого польського літературного журналу «Творчість», лауреат майже всіх важливих нагород і відзнак, перекладач із багатьох літератур, але найбільше – з української.
«Живий класик», «законодавець мод», «мораль і совість» – приблизно так можна описати його роль у культурі наших сусідів, але обов’язково сюди ж додати ще й звання за «почуття гумору», «безпосередність» та «самоіронію». Олександр Бойченко влучно зауважив, що Задура перекладає «кого треба і кого не треба», тобто всіх: саме Богдан переклав і видав у Польщі книжки Павличка, Андруховича, Махна, Бондаря, Сливинського, Білоцерківець, Жадана, підготував сотні журнальних публікацій сучасної української поезії, саме перекладена ним антологія «Вірші завжди вільні» стала хітом польських книгарень у наш буремний і прекрасний 2004 рік.
Зауважу тільки, що мало бути перекладачем і перекласти якісь книжки, – треба ще їх надрукувати, знайти видавця і зацікавити майбутнього читача. А якщо в книжці буде написано «з української переклав Богдан Задура», то можна з певністю очікувати на прихильне ставлення польської інтелектуальної й культурної еліт, бо це вже своєрідний знак якості. Багато країн – та ж Польща, Німеччина, Франція та інші – створюють цілі культурні інститути за кордоном, щоб підтримувати, в тому числі фінансово, зацікавлення до своєї сучасної культури, дають стипендії перекладачам, виділяють гранти видавцям. В України такого немає і скоро не буде, але в Польщі в нас є свій культурний «інститут» – Богдан Задура. Стратегічно важливий, бо саме через цю державу українські письменники «просочуються» на Захід, саме успіх у Польщі є запорукою зацікавлення й успіху в Німеччині, Британії чи Франції.
Без державних відзнак, зате з читацькою любов’ю
Сам Богдан скромно жартує, що гонорар за переклад має хоча б покрити вартість сигарет, які він викурив, перекладаючи. Україна за таку безкорисливу любов не віддячила йому майже нічим. Тобто він має своїх читачів, дві видані в Україні збірки вибраного – «Поет розмовляє з народом» і «Нічне життя», має навіть престижну літературну нагороду – два роки тому отримав премію фестивалю «Київські лаври», але Українська держава його вперто помічати не хоче. Посольство України у Варшаві «не додумалося» привітати його з 65-річчям, яке він святкував два роки тому, як і не здогадалося зголосити подання на присвоєння йому державної нагороди чи відзнаки.
Літературознавець Ірина Троскот нещодавно бідкалася: Польський інститут у Києві краще організував ювілей свого письменника Януша Корчака, ніж вся Україна – Григорія Сковороди. І додала, що час уже створити й Український інститут у Києві. Повністю з нею погоджуюся, навіть знаю, хто міг би бути його «патроном». Але й ви вже тепер знаєте його ім’я. Це і є нашою щирою йому подякою.
Андрій Любка – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода